Приїхали з Києва у «безпечний» Львів та після удару ворожою ракетою залишилися без житла: родина журналістів Павла Вуйця і Наталії Сокирчук врятувалися після ворожого обстрілу в липні 2023 року. Всього за кілька хвилин до «прильоту» вони із 9-річним сином встигли спуститися в підвал.
Про те, як ті події вплинули на подальше життя та про підтримку журналістської спільноти НСЖУ розповіла Наталія Сокирчук.
«Подумала, що падає стеля»
«Ми приїхали у Львів на початку березня 2022 року. І так сталося, що тоді не стояло питання вибору житла. У нас були знайомі, які сказали: ось є ця квартира. Альтернативи не було жодної навіть за якісь великі гроші»,– говорить Наталія.
Місце, де вони тоді жили, каже журналістка, приємне та затишне. Але родина не знала, що неподалік є ще й стратегічні обʼєкти.
«Це був початок повномасштабної війни і тоді все-таки трохи інакше сприймалася ракетна небезпека. Ми ходили в укриття перші кілька тижнів, а потім почали сприймати сигнал повітряної тривоги як якусь суто побутову неприємність. На той момент взагалі не замислювалися, де знаходиться наше помешкання, просто жили, працювали».
Павло Вуєць працює політичним оглядачем у виданні «Главком». Наталія – журналісткою-фрілансеркою в тому ж виданні та журналісткою у львівській редакції радіо «Люкс ФМ».
Попри те, що ракетну небезпеку, як і більшість українців родина не сприймала як реальну загрозу, Наталія пригадує випадок, який стався десь за два тижні до події. Тоді, розповідає, також оголосили повітряну тривогу, а її в квартирі було дуже чути.
«І тут під час цієї тривоги я чую звук шахеда. Це Львів, це минулий рік і це не було частим явищем. Тоді я дуже сильно злякалася. Я схопила дитину і ми, як були в піжамах, спустилися в укриття. В укритті – а це підвал у нашому будинку – я чула звук шахеда і роботу ППО. На мене це справило якесь дуже сильне враження. Мабуть для того, щоб за два тижні, коли стався приліт, я теж злякалася за життя своє та рідних».
У ніч на 6 липня, прокинувшись від звуку сирени, Наталія знову подумала, що зараз буде чутно, як летять шахеди. Родина перемістилася у ванну. Але побачила в новинах інформацію про курс ракет на Львів.
«Чоловік вийшов з ванни і каже: ти знаєш, у нас там у великій кімнаті лопнуло скло… Думаю, нічого собі – це тільки перша ракета була. А летять ще. У цей момент я помолилася і коли закінчила молитися, зрозуміла, що треба йти. І не просто йти, а швидко йти. Ми як були у футболках, схопили джинси, сумку, а дитина ще свою мʼяку іграшку і побігли в укриття. Укриття – це підвал через підʼїзд. Бо до справжнього облаштованого ми б уже не добігли. Тільки ми в нього зайшли, я відчула гул – ніби летить літак, тільки гучніше. Потім глухий удар, і в цей момент я відчула, що мені на голову сиплеться штукатурка, а ззаду мене легенько вдарили деревʼяні двері. Але я тоді подумала, що падає стеля».
Відчули підтримку колег
У телеграм-каналах Наталія побачила інформацію, що летить ще одна ракета. Зрозуміла, що ще одного удару ні будинок, ні підвал не витримає.
«Ми вийшли з підвалу. Ішли якісь люди, серед них якийсь хлопець із травмою ноги. В мене якраз був антисептик. Не знаю, чи правильно чи ні, але я нічого кращого не придумала, як дати йому той антисептик. Він обробив рану. За цей час приїхала патрульна поліція – це буквально пара хвилин. Я запитала в поліцейського, що робити. Він каже: ідіть до дороги. Ми постояли там з сусідами, а потім вирішили відійти у парк він знаходиться через дорогу від будинку. Там я почула, як летить ще одна ракета. Ми з сусідами у цей момент впали на землю. Коли був вибух – напевно, десь поруч – відчули, як сильно вібрує земля…»
Після відбою тривоги – а це вже був майже світанок – хотіли подивитися, що з будинком та машиною. За пилом важко було щось розгледіти, але було зрозуміло, що поверху немає і квартири теж. Як і автівки, яка була припаркована якраз коло будинку.
Тоді підтримку родині надали друзі й колеги.
«Я відчула потужну підтримку. По-перше, зателефонував головний редактор «Главкому», який сказав, що всім, чим треба, нам готові допомогти. Але це був такий стан, коли ти ще не розумієш, що треба. Тобі треба просто посидіти та попити води. Моєму чоловікові зателефонував його друг-журналіст, який якраз у цей день з дружиною збирався їхати на відпочинок. Запропонував пожити в їхній квартирі у Львові. Тобто на тиждень нам уже було де сісти й перевести дух. НСЖУ забезпечило чоловікові ноутбук, мені ноутбук дали на роботі. Тобто де жити і якийсь інструмент для роботи в нас були. Але всі з розумінням поставилися і ніхто не вимагав відразу сідати й працювати», – згадує журналістка.
Тепер до пошуку нового житла у родини були обовʼязкові вимоги: не високий поверх та наявність укриття. Як розповідає Наталія, рієлтор, котра допомагала їм із пошуками, вони перші, хто шукав будинок з укриттям поруч.
«Думок було багато. Спершу, що обовʼязково треба виїжджати, тільки куди. Потім я трохи заспокоїлася, бо все ж таки, тут вже налагодилося якесь життя, у нас робота, в дитини школа. Тому подумали: ще трохи поживемо, подивимося. А там як буде».
«Трошки інакше починаєш сприймати життя»
Такий життєвий досвід, каже Наталія Сокирчук, не може не змінити людину. Зʼявляються не тільки нові вимоги, а й інші пріоритети та цінності.
«Ти вже трошки інакше починаєш сприймати життя, якісь свої таргани заводяться і лишаються. У мене з війною навіть була спроба поміняти професію, тому що було дуже важко. Писати про війну і про речі, які так чи інакше стосуються війни… Я спробувала себе в тестуванні, але повернулася в журналістику. Спочатку думала, як добре: це ж не буде жодної морально важкої теми, мінімум спілкування з людьми. Але я за цим почала сумувати, напевно, місяці через два. Кажуть, що журналістика – це наркотик. Мабуть, то є правда».
Робота на радіо «Люкс ФМ», каже Наталія, допомагає їй трохи тримати необхідну рівновагу між «важкими» і «легкими» темами. Відтак, відмовлятися від журналістики більше немає необхідності.
Випадок, який стався 6 липня 2023 року, змусив по-іншому подивитися на життя.
«Я усвідомила, як ніколи раніше, як мені може бути потрібна чиясь допомога, і як важливо її приймати і дякувати. Так само як і важливо допомогти будь-кому, кому ти можеш. І ще відчула, як зросла цінність сімʼї, яка і до повномасштабної війни була для мене ключовою. І насправді людині для щастя багато не треба – сімʼя, щось із одягу, в чому можна вийти на вулицю, і хоч трошки стабільності. За кілька днів до початку війни я себе ловила на думці, як нудно я живу. А тепер, коли зʼявляються думки про одноманітність, думаю: яка радість! Принаймні для мене стабільність – це неодмінна складова щастя».
Створено в межах проєкту «Підвищення обізнаності цільових груп в Україні та за кордоном про військові злочини росії проти журналістів у 2024 році та посилення суспільного тиску задля звільнення полонених журналістів», який реалізує Національна спілка журналістів України за підтримки шведської некомерційної правозахисної організації Civil Rights Defenders.
