Про викрадених медійників почули у Страсбурзі
«Мене звати Світлана Залізецька, я журналістка з України… Я народилася у свободолюбному місті Гуляйполі Запорізької області. Я провела своє дитинство в Оріхові… І більшу частину свого життя – в сонячному Мелітополі, відомому делікатесним медом та смачними черешнями. Це було моє щасливе життя в мирній країні… Моя школа повністю знищена ворогом… Мелітополь тимчасово окупований. Там залишилися мої старенькі батьки. Мої колеги-журналісти Георгій Левченко, Анастасія Глуховська, Ірина Левченко потрапили в полон до російських солдат. Зараз вони ув’язнені. Дехто з колег-журналістів убиті або вмерли в російській тюрмі, як-то Вікторія Рощина…».
Із цих проникливих слів починається відеоролик, що нині демонструють у соцмережах Ради Європи та регулярно показували в залах страсбурзького Палацу Європи під час конференції «Захист журналістів – багатосторонній діалог зацікавлених сторін». У заході, який відбувся в кінці жовтня 2024 року, від України взяли участь, крім Світлани, перша секретар НСЖУ Ліна Кущ та представник Офісу генерального прокурора Олександр Максименко. Усього ж були присутні близько ста делегатів – дипломатів, представників Ради Європи та інших міжнародних організацій, експертів з безпеки журналістів, представників правоохоронних органів. З трибуни форуму Світлана розповіла про загрози для українських медійників, які працюють в окупації, та попрохала максимально сприяти звільненню журналістів, які потрапили до російського полону.
Одразу після прибуття додому Залізецька поділилася враженнями з інформаційною службою НСЖУ.
– Моєю основною метою в поїздці до Страсбургу було розказати правду про те, які тортури чинять по відношенню до українських журналістів росіяни, і зробити все можливе й неможливе, аби українських журналістів звільнили з полону. Дуже приємно, що після виступу багато дипломатів підходили до мене, тиснули руку, говорили, що це було дуже чутливо, – каже Світлана. – І тому, висловлюючи свої співчуття, виявляли готовність допомогти.
На конференції йшлося загалом про безпеку європейських журналістів під час роботи на масових заходах з підвищеним ризиком для них, як-то політичні мітинги, вибори тощо. Звісно, речі дуже важливі. Однак Світлана, слухаючи про ці проблеми, по-доброму заздрила закордонним колегам.
– Із ситуацією, в якій перебувають українські медійники з прифронтових і окупованих територій, це навіть неможливо порівняти, – слушно розмірковує вона. – Не маю, звісно, на увазі закордонних журналістів, які перебувають в Україні і висвітлюють фронтові події, як і українські журналісти. Адже наші українські медійники ризикують своїм життям, знімаючи роботу на прифронтових територіях, на лінії вогню. Ризикують своєю свободою, працюючи в окупації, як журналіст Георгій Левченко (адміністратор телеграм-каналів «РІА–Мелітополь» і «Мелітополь – це Україна» – Ред.). Свободою ризикують навіть ті журналісти на окупованих територіях, які на цю мить не працюють в медіа, – їх все одно беруть в полон, як Анастасію Глуховську (також з «РІА–Мелітополь» – Ред.) та Ірину Левченко (ветеран журналістики, на момент повномасштабного вторгнення була пенсіонеркою – Ред.).
Усіх згаданих медійників російські військові викрали 2023 року в Мелітополі Запорізької області за сфальшованими звинуваченнями у злочинах проти Росії. Про долю Ірини Левченко досі нічого не відомо, про долю інших двох – майже нічого.
– Маю дуже велику надію на те, що саме Рада Європи допоможе зробити все можливе для того, щоб мої колеги були звільнені, – говорить Світлана Залізецька. Весною 2022 року вона сама зазнала переслідування рашистів через професійну діяльність і з труднощами залишила своє місто.
Розповіді про окупацію – як надія на швидше визволення
Відчуття медійників, які повідомляють про життя в окупації, перебуваючи там, Світлана знає з власного досвіду:
– Інформаційний вакуум створює таке напруження, що хочеш прокричати всьому світові про те, що в нас тут робиться. З надією, що на нас швидше звернуть увагу, нададуть зброю, буде більше військової сили, щоб зупинити це все і щоб нас звільнили.
З тих медіа, діяльність яких стосується загарбаних територій, Залізецька найбільше прихильна до «РІА–Мелітополь», що з 2023 року називається по-новому – «РІА–Південь». Складно не розділити думку Світлани про те, що ця команда медійників є взірцем українського національного спротиву. Адже з кінця лютого 2022 року і донині вона не припиняла роботу ні на день, ні на годину. Зрештою, враховуючи пряму загрозу від окупантів, редакція релокувалася до Запоріжжя.
Зараз медіа має власний сайт ria-m.tv, телеграм-канал, ютуб-канал і сторінки в соцмережах. Публікуються гарячі новини та статті про життя в Запорізькій області, Україні й світі. Збирання та поширення інформації про окупований Мелітополь і район триває, хоч й значно ускладнилося порівняно з 2022 роком. Цей медіаканал стало ризикованим не тільки вести, а й читати – читати тим, хто його потребує найбільше.
– Нині потрібно вдесятеро ретельніше дотримуватися безпекових правил, бо на окупованих територіях українські канали вважаються «запрещёнными», – наголошує журналістка. – І тому «РІА–Південь» попереджає читачів, що вони мають бути дуже-дуже обережними. Вони іноді мають змогу читати публікації вночі. Постійно чистять свої телефони, гаджети. Використовують VPN-и, які повсякчас потрібно змінювати, тому що Росія їх блокує. Саме в цьому складність – в технічній доступності. Дуже поганий зв’язок, дуже поганий інтернет на окупованій території. Тому люди шукають – героїчно, я можу сказати, шукають – будь-яку можливість, щоби прочитати новини саме українські. Я пишаюся земляками, які і в окупації стежать за українськими новинами.
Користувачів з Мелітополя, котрі перебувають на вільній українській території та за кордоном, підтримує почуття солідарності, надія на звільнення малої батьківщини і повернення додому. Тим цінніший для них один з проєктів сайту «РІА–Південь», започаткованих протягом 2023–2024 років. Його назва – «ВиЖИТИ». Герої циклу публікацій розповідають, як пристосовувалися до нового життя, як ведуть бізнес, волонтерять, донатять і так далі.
Також нові розділи – «В’язні Кремля» і «Stop Fake». Перший – особливо чутливий: в його рамках журналісти спілкуються з цивільними заручниками, яких окупанти зрештою депортували або випустили з-за ґрат. Медійники не лише фіксують воєнні злочини рашистів, але й борються за права колишніх цивільних полонених, за те, щоб вони мали в Україні пільги при лікуванні тощо. Адже ті, хто був у полоні, мають знати, що вони потрібні Україні, і що Україна за них бореться.
Записувати інтерв’ю з людьми, які вирвалися з окупації, складно. Світлана пояснює чому:
– Деякий час вони взагалі не хочуть ні з ким спілкуватися – бояться навіть за своїх знайомих, не кажучи вже про родичів. Бо буває, що людина розповідає щось на вільній території, а потім до когось на окупованій приходять російські військові з обшуками. Лише тому, що серед його контактів знайшли телефон того, хто виїхав з окупації. Тому що людям, які проживають в окупації, не дозволяють навіть розмовляти з тими, котрі виїхали на вільну частину України або за кордон. Такі вважаються «ворогами народу».
Особливо морально тяжко документувати розповіді колишніх полонених, каже Залізецька. Коли спілкуєшся з ними, вони переживають удруге, утретє, вчетверте жахи, зазнані за ґратами. Але на те й майстерність журналіста, щоби не нашкодити джерелу важливої інформації й водночас оприлюднити її.
Деякі приклади вражають в саме серце.
– Особливо запам’яталася підготовка матеріалу про долю однієї з сімей, яка виїхала з Мелітополя, – згадує Світлана. – У подружньої пари на фронті загинув син – український військовий. Це сталося під час перших місяців окупації. І батьки привезли його тіло з Миколаєва до Мелітополя через лінію розмежування і тут поховали… Потім вони продовжували виказувати свою проукраїнську позицію, навіть встановили на могилі синьо-жовтий прапор. Через це батька взяли в полон. Тортури, які над ним чинили російські окупанти… то було страшно. Неможливо було просто так слухати цю людину. Емоційно настільки важко сприймалося, що вся знімальна група під час запису плакала.
Також Світлані дуже запам’яталася підготовка п’яти публікацій на основі інтерв’ю полоненої цивільної, що перебувала в неволі разом з журналісткою Анастасією Глуховською. Жінка розповідала, в яких нелюдських умовах їх тримали.
– Про таке особливо боляче писати, дізнаватися. Але це дуже цінна інформація хоча б для того, щоб ми знали, що Настя жива, і продовжували боротися за неї, – зазначає Світлана.
Медійниця переконана: щоб не вигоріти емоційно, зберегти ментальне здоров’я, всім журналістам, які працюють з темами про окупацію, про полонених, потрібні консультації психологів, реабілітологів і відвідування ретритів.
У рубриці «Stop Fake» журналісти проводять ретельний фактчекинг контенту окупантських ресурсів. Хоча слово «факт» тут навряд чи доречне, бо насправді це брехня, в якій роспропагандисти вихваляють «нові порядки». До прикладу, повідомляли про те, що в Мелітополі окупаційна влада нібито відкрила пологовий будинок.
– Насправді пологовий будинок після капремонту був відкритий 2021 року, тобто в мирний час, за кошти європейських грантодавців, – обурюється Світлана Залізецька. – Така ж сама історія й з льодовою ареною та спортивними школами.
Водночас представники окупаційної влади ретельно моніторять медіа спротиву – і це певною мірою ознака його впливовості. Записуючи інтерв’ю з однією з колишніх цивільних полонених, журналістка «РІА–Південь» дізналася про такий факт 2022 року: російський військовий гелікоптер упав в Азовське море в Кирилівці. І тоді ця жінка випадково почула, як російські поліцейські говорили між собою щось на кшталт «От завтра це з’явиться на «РІА Мелітополь», і в нас будуть неприємності».
Під атакою опинявся й офіс
Окупанти непрямо намагалися дістати «РІА–Південь» і в Запоріжжі. У квітні 2024 року внаслідок ракетного обстрілу запорізький офіс був пошкоджений. Через вибухову хвилю уламками шибок засипало приміщення. Частина нового обладнання, тільки отриманого від грантодавців – організації Ukranian Media Solution – стала непридатною для користування. На щастя, ніхто зі співробітників не постраждав. За словами Залізецької, пошкодилася техніка, не захована напередодні до шафок через брак місця. Стедікам, що стояв у коробці на підвіконні, розлетівся на друзки, монітор на столі також розбився. Ті самі грантодавці пішли назустріч і згодом виділили кошти на поновлення втраченого.
З того приміщення редакція переїхала. Однак наступний офіс теж опинився під загрозою регулярних обстрілів. Коли вибух пролунав зовсім поруч, знову довелося перебиратися в інше місце в Запоріжжі: друге протягом 2024 року і третє – з 2022-го.
Та незважаючи на всі атаки і намагання ворога перешкодити роботі «РІА–Південь», медійники налаштовані продовжувати активну працю. А життя й виживання на окупованих теренах і надалі лишатиметься пріоритетною темою.
– Адже якщо не розповідати про жахіття, які відбуваються в окупації, інші українці поступово почнуть забувати про ці регіони, – переконана Світлана Залізецька.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
Фото Світлани Залізецької
