Потужні обстріли Слов’янська змусили журналістку місцевого каналу «С-плюс» Ірину Головко виїхати до більш безпечного Львова. Сестра медійниці вмовляла її поїхати далі за кордон, але марно. Невдовзі Ірина знайшла роботу на маріупольському каналі ТВ-7, який виїхав з Маріуполя. І продовжила тримати інформаційний тил.
Наближення Великої війни Ірина відчула за два дні до повномасштабного вторгнення. Вона уважно дивилася виступ бункерного кремлівського дідугана.
-Мені тоді стало так страшно, – згадує медійниця. – Я знала, що розпочнеться війна, повномасштабне вторгнення, але я не чекала, що настільки повномасштабне. 24-го лютого я прокинулася о 4-ій годині, мені подзвонила сестра, і почала розповідати що відбувається у Харкові.
Я пам’ятаю, як ходила в магазин, і було відчуття, що зараз сюди щось прилетить. Такий стан нервового зриву.
На той момент Ірина працювала у Слов’янську, на місцевому телеканалі «С-плюс». У день повномасштабного вторгнення на роботу вийшли вона, директорка і ще кілька людей. Однієї миті роботи стало в рази більше, а людей менше.
-Перші місяці були складні. Було багато інформації. Важко було працювати. Нас було всього двоє зі всього телеканалу. Ми збирали інформацію. Кожного дня робили прес-конференцію міського голови, – каже наша співрозмовниця.
Та вже за два місяці перебувати у Слов’янську стало вкрай небезпечно і роботу призупинили.
-Коли гатять по місту сильно – тоді рішення приймаються швидше. Я пам’ятаю, як ходила в магазин, і було відчуття, що зараз сюди щось прилетить. Такий стан нервового зриву. Почалися масовані ракетні атаки, на Краматорськ і на Слов’янськ. Тоді ми вирішили, що закриваємо телеканал, поки активні бойові дії, – згадує медійниця.
До Львова Ірина приїхала разом з сестрою. Та вмовляла її їхати далі до Польщі. Але журналістка відчувала, що вона потрібна більше в Україні, тому залишилася. Вже за тиждень їй запропонували роботу на маріупольському каналі ТВ-7, який відновлював роботу. Новий колектив став для Ірини другою родиною.
–Мені було дуже важливо, щоб люди, які зі мною працюють, мене розуміли, бо такого емоційного стану, який був з початку повномасштабного вторгнення, не було ніколи. Маріупольцям навіть казати нічого потрібно не було. Я можу подзвонити директору, і сказати: «Ань, мені потрібно поговорити», і вона мене завжди підтримає. Для мене це дуже важливо. І коли я приїхала до Києва зі Львова, і познайомилася з частиною команди оффлайн – це також приємні зустрічі. Ми дуже товаришуємо. Команда надає мені сили працювати, жити далі, пережити все, що відбувається зараз у нашій країні, – з великою вдячністю каже журналістка.
Мені було дуже боляче, бо кожен мікрорайон, будівля, яку я знаю – знищені
На новорічні свята Ірина їздила додому, до батьків. Згадує, як дорогою плакала в Інтерсіті від пейзажу за вікном. Далі пряма мова:
-Мені було дуже боляче, бо кожен мікрорайон, будівля, яку я знаю – знищені. Багатоповерхівки. Наш телеканал «С-плюс» також постраждав. Там немає вікон, частина стіни пошкоджена, бо був ракетний удар по будинку навпроти. Багато болю у Слов’янську, і багато злості. Це біль, який переріс в агресію. Підходжу просто подивитися до будинків, підхожу поговорити з людьми, а вони просто ненавидять, що я «підходжу» до їхнього життя, якого більше тут немає, – ледь стримує сльози каже Ірина.
Зараз Ірина живе в Києві, де продовжує працювати на два фронти: знімає сюжети та веде новини на маріупольському каналі ТВ-7, одночасно допомагає колегам з «С-плюс».
-Роль журналіста під час війни дуже важлива, – зазначає Ірина Головко. – Ми бачимо, як працює наш ворог. Це не тільки пропаганда. Роль журналіста під час війни – підтримувати дух українців. Ми маємо правильно висвітлювати новини, бо зараз це важливо. Ми маємо допомагати. Ми маємо разом йти до нашої спільної перемоги.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
