Олександр Пасічник працює на журналістській ниві 43-й рік. Дев’ятий рік керує міськрайонною газетою «Зоря» міста Лимана Донецької області. Війну ненавидить з дитинства, адже багато жахливого чув про неї від батьків-фронтовиків. Проте й гадки ніколи не мав, що побачить розтрощеним своє місто, а фото власної квартири ставитиме на першу шпальту як ілюстрацію страшних руйнувань.
«За Лиманом весь цей час стояли «ДНРівські» блокпости»
Олександр – із тих, хто встає з першим промінням сонця, «жайворонок». От і 24 лютого о шостій ранку він уже біг до редакції й раптом помітив, що люди навколо збуджені й перелякані.
– Прийшов у редакцію о 6:30. А дорогою мене запитують, запитують, запитують про …війну. Не вірю, телефоную «серйозним людям». Точно: почалося… Я справді не вірив, що настане цей жах, але він до нас таки прийшов, – розпочав свою історію Олександр Пасічник. – Хоча до широкомасштабної війни ми в редакції готувалися всі вісім років, бо ж перебували на межі з «ДНР» – за Лиманом стояли «ДНРівські» блокпости.
Незважаючи на близькість фронту, редакція «Зорі» не припинила випускати газету ні в лютому, ні в березні. Номери виходили, як зазвичай, двічі на тиждень. Останнє перед окупацією число побачило світ 2 квітня. Потім Олександр Пасічник був змушений видати наказ про призупинення виходу часопису і того ж дня разом з багатьма земляками покинув місто, бо російські ракети вже прилітали в житлові будинки. Забрав із собою дружину й важкохворого тестя. Взяли речі, які помістились у дві валізи.
Решта журналістів також виїхали: хтось – в інші куточки України, хтось – за кордон. У перші місяці, щоб не втрачати контакту, взяли за правило щоранку телефонувати одне одному, цікавитися, як хто почувається, як влаштувався. Очільник «Зорі» принципово залишився на Батьківщині, хоча й довелося вже у статусі внутрішньо переміщеної особи попоїздити по різних теренах: Умань, Одеса, Чернівці, Київська область, Київ.
– Особисто я Україну не покидав і ніколи не покину! – переконаний Пасічник. – Але про те, щоб залишитися в окупації, й мови не було. Кому там служити – цим оркам? Настійливо крутяться в голові слова російського поета й дипломата Грибоєдова: «Служить бы рад, прислуживаться тошно».
Від житла залишилася руїна
Українські війська офіційно підняли синьо-жовтий прапор над Лиманом 4 жовтня. Місто на той час лежало в руїнах і знелюдніло. З понад 40 тис. осіб, які проживали до війни у Лиманській територіальній громаді (місто Лиман і 39 малих населених пунктів) залишилося близько 12 тис. Жоден будинок у Лимані не вцілів повністю. Це подвійно боляче через те, що з 2014 року завдані тодішніми бойовими діями руйнування були ліквідовані: будівлі, мости і дороги відремонтовані по-сучасному. Тоді місто отримало новий імпульс до життя і розвитку, але настав лютий 2022-го…
…Восени російські війська, відступаючи, продовжували поливати вогнем Лиман. 7 листопада рано-вранці ракета поцілила у дев’ятиповерхівку, де раніше жив і головред «Зорі». Один під’їзд упав повністю, квартири другого зруйновані настільки, що мешкати там більше неможливо. Серед них і квартира Пасічника.
– О 5:40 будинок обстріляли, а о сьомій мені зателефонували з Лимана й надіслали у чат фото квартири, точніше, того, що від неї залишилося. Знімок цього жахіття потім поширювало багато українських телеканалів, – з болем згадує журналіст.
У цій квартирі сім’я Пасічників мешкала 30 років. У 2021-му зробили добротний ремонт… А тепер не залишилося нічого. У випадку руйнування житла закон передбачає подання заяви до поліції про компенсацію завданих збитків. Тому господарі квартири збирають свідчення, фотодокази і мають намір скористатися цим правом. Але це буде потім…
Дуже постраждав і редакційний офіс. Рашисти зірвали вивіску редакції «Зорі», у будівлі повилітали всі вікна. Редакційні комп’ютери керівник устиг вивезти завчасно, а те, що залишилося в приміщенні, повністю розікрали загарбники. Винесли меблі, холодильник і навіть чашки.
Перший після деокупації номер готували всім миром
Олександр продовжує виконувати свій професійний обов’язок. Поновлення виходу газети — це ниточка, що поєднує лиманців. Перший після деокупації спецвипуск «Зорі» вийшов 27 жовтня за фінансової підтримки Національної спілки журналістів України, яка залучила для цього кошти закордонних партнерів. Таким чином редакція оплатила послуги «Краматорського друкарського дому», який після багатьох місяців простою знову друкує газети. Там же й зверстали номер. Усі тексти для нього головний редактор писав сам, перебуваючи в Києві. Допомагали «власкори» — залізничники, військові, правоохоронці, лікарі, пекарі, лісівники з Лиманської громади. Вони повідомляли інформацію з місця події, надсилали фотознімки. Оберемок контактів у Лимані став у пригоді, як ніколи раніше. Запас газетного паперу, на щастя, залишився з довоєнних часів.
Розповсюджували наклад у 3 тис. примірників з допомогою волонтерів. Вони розвозили газету в місті і по селах разом з продуктами і речами першої необхідності. Принагідно привозив видання людям і голова Лиманської міської військової адміністрації Олександр Журавльов.
— Люди цілували газету, — зворушливо говорить Пасічник. — Адже пів року жили майже без української інформації! Дехто з них в окупації ловив зв’язок, забираючись кудись на дев’ятий поверх, і телефонував мені: «Розкажи, що в Україні робиться…». Отримавши номер, багато читачів телефонували мені з подякою. Чимало лиманців зараз живуть по всій Україні, тож надсилаю їм примірники «Новою поштою». Поширюю й серед наших залізничників, що переїхали працювати до Києва.
Кошти на вихід другого спецвипуску надала Лиманська міська рада. Він вийшов 30 листопада таким же накладом, і його так само поширили волонтери. Тематика цих двох номерів, звісно, стосувалася відновлення міста після окупації. Героїв публікацій не бракує: це представники місцевої влади, військові, лікарі, волонтери, будівельники, зв’язківці, банківські працівники — всі, хто допомагає лиманцям повертатись до більш-менш нормального життя. В середині листопада в Лимані знову відкрили районну лікарню, денний стаціонар на п’ять ліжко-місць. Хоча одна частина лікарні вщент розтрощена, другу повністю розграбували.
— Орки вивезли все – навіть стільці і столи. Залишили тільки фізрозчин. Я кажу: скипидару б їм…— намагається жартувати лиманський редактор.
Відновленню роботи лікарні посприяла міжнародна організація «Лікарі без кордонів», і цьому присвячена одна з публікацій другого номера.
А ще «Зоря» тональністю матеріалів вселяє надію на перемогу України у цій жахливій війні. Олександр Анатолійович ненавидить війну, бо виріс у сім’ї учасників Другої світової.
— Батько відзначений високими нагородами: орденами Олександра Невського, Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни обох ступенів, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», —ділиться подробицями автобіографії Пасічник. — Мати служила прожектористкою. Вони познайомилися в госпіталі, де лікувалися від тяжких поранень, одружилися 2 червня 1945 року. Це історія, яку забувати не можна. Тому я проти війни, насильства, цього кривавого безглуздя. Я на своєму віку бачив різне, бо служив у спецназі внутрішніх військ. Але такого, як зараз, ніколи не бачив, і не хочу бачити, тому все життя боротимуся проти війни.
У найближче півріччя Пасічник планує відновити регулярний щомісячний випуск «Зорі». Виходу цієї газети, як і ще кількох місцевих друкованих видань на звільнених територіях Сходу, так само фінансово сприяє НСЖУ.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
