Готували на туристичній комфорці й жили під дахом із брезенту: як родина криворізького журналіста оговтувалася після ракетного удару
Близько шести місяців знадобилося для відновлення квартири криворізького журналіста й комунікаційника Максима Мінюшкіна після ворожого удару. У червні 2024 року будинок, у якому він мешкає разом із родиною, понівечило вибуховою хвилею. Утім, найголовніше для нього інше – ніхто з близьких тоді, на щастя, не постраждав.
Максим Мінюшкін працює директором із корпоративних комунікацій у компанії DCH Steel. Вона об’єднує рудник Суха Балка та Дніпровський металургійний завод. Разом із дружиною та двома дітьми проживає у будинку на три поверхи. Їхня квартира – на останньому.
Того дня в момент ракетного обстрілу перебував на робочому місці, родина ж – за межами міста.
– Буквально через кілька секунд після оголошення повітряної тривоги ми почули сильний вибух. Здавалося, що це зовсім поруч, – пригадує він. – Мені почали телефонували друзі й знайомі, кажуть, що в районі, де ми живемо, приліт. Я відразу сів за кермо й поїхав додому. Перша моя думка – з родиною все добре і це найголовніше, все інше – відбудуємо.
За його словами, ракета поцілила в сусідній будинок, який розташований буквально за 50 метрів. У їхньому ж – вибухова хвиля потрощила вікна, вхідні двері, балкони і дах, пошкодила побутову техніку та комунікації в будівлі.
Поруч з місцем прильоту облаштували гуманітарний штаб. Там усім постраждалим внаслідок обстрілу надавали матеріали, щоб хоч якось закрити вибиті вікна й накрити дах, а ще – консультували стосовно подальших дій.
– Друзі, знайомі, колеги – від усіх відчувалася потужна підтримка. Ця ситуація показала, що попри війну та всі пережиті українцями жахіття, люди готові прийти на допомогу, – говорить Максим Мінюшкін. – Майже півроку тривав ремонт будівлі. Ми жили без даху, без газу. Дощі підтоплювали квартиру, готували на туристичній комфорці. До всього призвичаюєшся…
У ситуаціях, які здаються безвихідними, люди об’єднуються, знаходять сили рухатися вперед і допомагати одне одному. Чоловік пригадує, що після прильоту разом із сусідами прибирали, ділилися один із одним новою інформацією, підтримували одне одного.
Після цього випадку Максим та компанія, в якій чоловік працює, почали ще більше підтримувати армію.
– У своїй роботі я дуже багато взаємодію з військовими частинами, наші підприємства допомагають їм, – говорить він. – Після цього випадку і я, і компанія потроїли свої зусилля для ЗСУ, ще більше намагаємось забезпечити їх усім необхідним. Хочемо якомога швидше прискорити нашу перемогу.
За його словами, після подій у червні в районі, де проживає Максим із родиною, пережили ще, щонайменше, чотири прильоти. Утім, переїжджати звідти не планують.
– Тут спокійний район, поруч відсутні якісь військові об’єкти, тим не менш, його продовжують обстрілювати. Тут вже зруйноване все, що тільки можна, – розповідає журналіст. – Безпечних місць в Україні немає і навіть якщо ми переїдемо, ми не застраховані від подібного досвіду. Загалом же, коли сім’я поруч, усім спокійніше. Єдине, на що сподіваємось, що все це чим швидше закінчиться…
Створено в межах проєкту «Підвищення обізнаності цільових груп в Україні та за кордоном про військові злочини росії проти журналістів у 2024 році та посилення суспільного тиску задля звільнення полонених журналістів», який реалізує Національна спілка журналістів України за підтримки шведської некомерційної правозахисної організації Civil Rights Defenders.
