Мережа Центрів журналістської солідарності, створена Національною спілкою журналістів України у відповідь на повномасштабне російське вторгнення, стала моделлю, яку сьогодні переймають колеги з Палестинського синдикату журналістів. У Секторі Гази вже працюють три такі хаби – у наметах, під постійною загрозою ударів, але за українськими лекалами.
Унікальний досвід: утримати в професії журналістів країни, що воює
У лютому 2022 року Національна спілка журналістів України зустріла повномасштабне вторгнення, маючи в розпорядженні один бронежилет – у київському офісі. На сотні журналістів по всій країні.
Саме цей драматичний старт змусив НСЖУ за лічені тижні вибудувати те, що сьогодні називають мережею Центрів журналістської солідарності. Спочатку це були пункти видачі касок і бронежилетів, потім – повноцінні хаби з генераторами, старлінками, юридичними й психологічними консультаціями, приміщеннями для роботи під час відключень світла, гарячим харчуванням, курсами першої медичної допомоги під обстрілами.
За майже чотири роки війни ця мережа перетворилася на унікальний досвід: як утримати в професії журналістів країни, що воює, коли редакції банкрутують, співробітників мобілізують, регіональні медіа виживають під окупацією чи на відстані кілометрів від лінії фронту.
У березні 2026 року в Флоренції на третьому фестивалі «Voices – European Festival of Journalism and Media Freedom» НСЖУ отримала гран-прі – Премію свободи медіа саме за цю мережу. Але не менш важливою була й інша подія – на майданчиках фестивалю голова НСЖУ Сергій Томіленко зустрівся з Юсефом Хабашем – представником Європейського відділення Палестинського синдикату журналістів (PJS). Розмова була про те, як українську модель Центрів солідарності було перенесено в реальність Сектору Гази, де інфраструктура зруйнована настільки, що про стаціонарні офіси не йдеться взагалі.
Результат цієї співпраці сьогодні вже видно «на землі».
– У Газі ми встановили три таких хаби – за тією самою моделлю, що й в Україні, – констатує Юсеф Хабаш.
Палестинські центри розгорнуті в наметах. Журналісти приходять туди, щоб зарядити камери, телефони й ноутбуки, отримати доступ до супутникового інтернету, скоординуватися між собою, передати матеріали в редакції за межами Гази. Часто це – єдина технічна можливість залишатися в ефірі.
– Іноді ми боїмося, що ці центри можуть бути безпосередньо атаковані, – каже Хабаш. – За два роки ми втратили близько 260 журналістів.
«Журналісти хоробрі, але цього замало»
Співпраця між НСЖУ і PJS – це не політична декларація й не формальний меморандум. Це перенесення конкретної методології, перевіреної в українських умовах. У розмові Томіленка й Хабаша проглядаються принаймні чотири практичних принципи, які роблять модель робочою поза межами України.
Перший принцип: Центр – це функція, а не будівля. Якщо в Газі неможливо орендувати офіс, функцію виконує намет. Коли у прифронтовому місті України будівля не витримує чергового обстрілу – Центр може переїхати в підвал, у бібліотеку, у приміщення місцевої адміністрації. Головне – щоб працювали генератор, зв’язок, аптечка й координатор, якому довіряють колеги.
Другий принцип: хаб обслуговує професію, а не окреме медіа. У Центри приходять журналісти державних і приватних медіа, фрилансери, фотокори, регіональні відеоблогери. Єдиний критерій – належність до цеху. Саме цей універсальний підхід дозволив масштабувати модель у країні з абсолютно іншим медіаринком.
Третій принцип: психологічна підтримка. І в Україні, і в Газі журналісти працюють у режимі хронічної психічної травматизації, часто без можливості взяти паузу. Без системної роботи з ментальним здоров’ям мережа втрачає людей швидше, ніж встигає їх знайти і навчити.
Четвертий принцип: міжнародна солідарність як пальне системи. Центри не працюють на самоокупності. І українська, й палестинська мережі тримаються на підтримці Європейської та Міжнародної федерацій журналістів (EFJ-IFJ), національних спілок-партнерів і приватних донорів. Без цього зовнішнього контуру будь-який внутрішній ентузіазм вичерпається за кілька місяців.
Саме тут – ключовий зсув. За перші два роки повномасштабної війни українська журналістська спільнота звикла до ролі сторони, що приймає: бронежилети, каски, гуманітарні гранти, техніку, курси безпеки, програми релокації. Це був необхідний і природний етап.
Кейс Гази фіксує новий статус: українська спілка перетворилася з адресата міжнародної підтримки на донора методології. Досвід, виплеканий у Києві, Запоріжжі, Дніпрі, Харкові, сьогодні переформатовує журналістську роботу у зовсім іншому конфлікті – за тисячі кілометрів, з іншою мовою, іншою релігією, іншою геополітичною рамкою.
У розмові з Юсефом Хабашем Сергій Томіленко сформулював тезу, яка могла б стати девізом усієї ініціативи: «Журналісти хоробрі, але цього замало».
За цією фразою – тверезе розуміння, якого інколи бракує західній аудиторії: індивідуальна сміливість репортера у бронежилеті – останній рубіж оборони професії, а не перший. Щоб цей репортер дійсно міг працювати, потрібна система: логістика, обладнання, юридичний захист, евакуація, страхування, психологи, юристи, колеги поруч. Усе це й розбудовує мережа Центрів солідарності – спочатку в Україні, тепер і в Газі.
– Ми не знаємо, які виклики принесе завтрашній день, – каже голова НСЖУ. – Але ми знаємо: журналісти не повинні почуватися наодинці. Саме для цього існують Центри.
Центри журналістської солідарності НСЖУ здобули Премію свободи медіа Європейського фестивалю журналістики «Voices»
Подкаст як фіксація досвіду
Публічним підсумком українсько-палестинської розмови у Флоренції став перший епізод подкасту Voices – «Journalism in War: Solidarity Beyond Borders» («Журналістика під час війни: солідарність поза кордонами»), який Європейська федерація журналістів разом зі студією Europod випустила 21 квітня 2026 року. У ньому Сергій Томіленко та Юсеф Хабаш докладно розповідають, як працюють Центри солідарності в обох країнах і що саме переноситься з українського досвіду в палестинський.
EFJ планує продовжити комунікаційну кампанію навколо цього матеріалу до Всесвітнього дня свободи преси 3 травня – саме щоб утримати увагу донорів і міжнародної спільноти до того, що Центри солідарності потребують постійного фінансування, як в Україні, так і в Газі.
Інформаційна служба НСЖУ
