13 жовтня на 76-му році життя зупинилося серце головного редактора видань житомирської обласної газети “Эхо” заслуженого журналіста України Володимира Яцкевича.
Колись у дев”ятому класі через хворобу я добряче відстав від шкільної програми. І гадав, що вже не надолужу й до вузу після школи не вступлю. Наша Радомишльська середня школа №2 була однією з кращих на Житомирщині, у ній навчалося багато дітей спеціалістів районних спеціалістів і керівників. Вважалося мало не ганьбою, якщо ти добре навчався, а після десятого класу не поступив.
Вразливий самолюбивий хлопчисько, я був у розпачі. Однак мама – шкільна вчителька, мудра людина, заспокоїла: “Не рюмсай. Пишеш грамотно — підеш у районну газету коректором. Як мій колишній учень Володя Яцкевич. Він, як і ти, добре писав твори. Завжди любив на вільну тему…» Розповіла, що цей простий сільський хлопчина відрізнявся від своїх міських ровесників якоюсь дорослою розважливістю і мудрістю.
На висоті
Володимир був на вісім років од мене старший і прийшов у нашу школу після восьмирічки у рідному селі Верлок. Я ж навчався у другому класі. Для нас, малечі, дев”ятикласники здавалися дорослими дядьками і тітками. А що вже казати про одинадцятикласників! Вони під час перерв курили мало не в присутності вчителів або цілувалися з дівчатами на лавах оточеного кущами «зеленого класу» на шкільних ділянках. Нас вабив їх незбагненний дорослий світ, ми заздрили і тихцем захоплювалися ними. І на останній шкільній лінійці наприкінці навчального року завжди сумували, що випускники, яких ми таємно обожнювали, — хлопці-спортсмени і красуні-дівчата — назавжди залишають школу, розлетяться по світу і в містечку нашої юності відтепер з»являтимуться лише зрідка.
Так свого часу на кілька років зник з поля зору і мій потаємний кумир Володимир Яцкевич. Згодом я дізнався, що після школи він, як казали в ті часи, завербувався на всесоюзну ударну комсомольсько-молодіжну будову – будівництво знаменитого киснево-конверторного цеху №2 “Криворіжсталі”, де працював учнем кочегара, потім монтажником-висотником. Пам»ятаєте пісню «Не кочегары мы, не плотники» з відомого фільму із Миколою Рибниковим?..
Покликала в далекий край Володимира не лише кіношна романтика. В той час єдиною можливістю вирватися з села, якщо ти не вступив до ПТУ або на денне відділення вузу чи технікуму, була путівка на цілину або якусь стратегічно важливу для держави будову. Одержати ці направлення можна було у райкомі комсомолу або безпосередньо в уповноваженого-вербувальника, який постійно жив у готелі в центрі Радомишля, а біля входу висіла табличка із запрошенням їхати на будови Донбасу, Крайньої Півночі або Сибіру.
Батько Яцкевича – сільський коваль, фронтовик, що повернувся з війни з простреленими руками, але не полишив професії, хотів, щоб син продовжив його справу. Володя – хлопець міцної статури – під час шкільних канікул підробляв у нього в кузні молотобійцем. А ночами, або коли пас корів, його тягло до книжок.
Та все одно після одинадцятирічки вступати до вузу юнак не наважився. Був надто скромним.
Його першими університетами життя став Кривбас. Там юнак з Полісся вперше по-справжньому побачив і добро, і зло, живучи в робітничому гуртожитку із звільненими з тюрем вчорашніми рецидивістами. І вперше зазирнув у вічі серйозній небезпеці. На 30-метровій верхотурі вони з товаришем сіли перепочити на вузькій металевій конструкції. Страхувальні пояси не пристебнули – хизувалися перед дівчатами-малярами, які працювали внизу.
Раптом лице товариша перекосилося від жаху, він закричав. Володимир інстинктивно вчепився руками за ребра швелера і відчув сильний удар в спину. Виявляється, баштовий кран підняв важку конструкцію, а сильний порив відру спрямував її на хлопців. Якби товариш не сидів навпроти і не закричав, Володю змело б з тієї висоти на захаращений будматеріалами і металом майданчик.
Потім була строкова служба в дивізіоні забезпечення навчального процесу Мінського вищого військового радіотехнічного училища протиповітряної оборони. Там сержант Яцкевич став активним позаштатним кореспондентом газети Білоруського військового округу «Во славу Родины» — розповідав про життя і бойове навчання, побут і дозвілля, проблеми солдатів та офіцерів. Останній гонорар за публікації в армійській газеті наздогнав його вже після звільнення в запас через Радомишльський військкомат. За нього юнак, який доношував військову форму, зміг купити перший у своєму житті костюм.
Його військом були 350 тисяч читачів і виборці
Ми з ним тоді ще не були знайомі. Але я в душі радів, коли знову бачив Володимира біля редакції районної газети «Зоря Полісся», яка знаходилася неподалік нашої 2-ї школи, або у місті. Попрацювавши після служби коректором, непосидючий Володя перейшов у кореспонденти. Спершу мотався на мотоциклі, потім на “Запорожці” по селах і ланах району з фотоапаратом. Потім, коли став кореспондентом-організатором районного радіо – з переносним магнітофоном. І вранці вдома, коли час було вставати до школи, мене будили його бадьорий голос із радіоточки і репортажі про життя сільських трудівників.
Згодом, коли я став студентом і полишив отчий дім, у тій же «Зорі Полісся», а також в обласній «Радянській Житомирщині» та інших виданнях почали з»являтися кореспонденції за підписом «В.Яцкевич, слухач Вищої партійної школи при ЦК Компартії України». Дехто, пам»ятаю, іронізував: мовляв, ці навчальні заклади готують кадри для партійної номенклатури. Правильно! Але водночас ВПШ давала чудові знання з теорії і практики управління людьми. І слід не забувати, що більшість випускників партшколи, яка нині називається Академією управління при Президенті України, стали добрими керівниками не лише партійних організацій, а й виробничих, наукових, творчих колективів, державними діячами, керівниками областей, районів, банкірами й олігархами.
Тож і не дивно, що, зробивши непогану кар»єру на обласному радіо, журналіст Володимир Яцкевич у 1990 році організував разом з друзями-афганцями та очолив нову газету «Эхо», яка незабаром стала однією найпопулярніших на Житомирщині. І друкуватися в ній вважають за честь навіть журналісти всеукраїнських видань. Бо республіканські газети, за винятком хіба що «Сільських вістей», нині читають переважно жителі великих міст. А «Эхо» однаково люблять і в містах, і в селах. У цьому тижневику, який, до речі, одним з перших в області почав виходити кольоровим друком, публікуються матеріали на всі смаки – і на політичні теми, і на молодіжні, і житейські, і медичні, і для господинь, і для тих, хто цікавиться історією і краєзнавством, і навіть поради ветеринарних лікарів сільським трудівникам чи дачникам, як краще доглядати домашню живність. Газета, по суті, складається з кількох видань: власне “Эхо”, додатки “Досье 02”, “Хозяюшка”, “Влада і час”.
Дуже важливо, що в інтернаціональному поліському краї, де багато російськомовного населення, одні матеріали в газеті «Эхо» виходять українською мовою, інші – російською. Це теж одна з складових популярності. І що б там не волали борці з русифікацією, які тепер наступають на граблі насильницької українізації, головний редактор Володимир Яцкевич вважав, що справжні патріоти – гостинні українці – повинні будувати свою державу такою, щоб у ній почувалися затишно, комфортно люди усіх національностей, що народилися в нашому краї чи приїхали до нього. Відтак в усіх буде повага і до всього українського. Правильність цієї тези Яцкевич довів своїм життям і працею, пропагуючи справжній, а не шароварний, український патріотизм і народні традиції. За це його полюбили і прийняли до своїх лав українські козаки Поліської Січі. Журналіст та армійський офіцер запасу Яцкевич став генерал-осавулом Українського козацтва. Його військом у кращі для друкованих видань часи були понад 350 тисяч читачів видань “Эхо” і виборців. Армійською мовою це півтора десятка дивізій! І зараз дітище Яцкевича лишається флагманом газетного ринку області.
Газету, яку Володимир Яцкевич уже четверте десятиліття впевнено вів через політичні й економічні шторми, поважає влада. Володимир Михайлович не любив слова «боїться». Бо будь-хто, на його думку, повинен жити й працювати не за страх, а за совість. І тим, у кого страху перед Богом і людьми інколи немає, чи совість задрімала, журналісти «Эхо» спуску не дають. За те, що газета активно відстоює насамперед інтереси простих громадян, читачі не раз обирали Володимира Михайловича депутатом обласної Ради. І він активно допомагав людям. Не одну сторінку віддавав читачам — друкував у рубриці “Пошта головного редактора” найцікавіші, найгостріші листи з коментарями. Не любив чужоземного презирливо-безликого слова “електорат”. Любив людей, любив народ, допомагав порадою, діями, грішми. Поважав навіть опонентів, яких не завжди є за що любити. Бо це теж, вважав він, наші люди, і тільки так, на його думку, можна досягти національної і суспільної єдності.
Яцкевич ніколи не мав високих покровителів. Найпершими покровителями і добрими наставниками у нього були батьки, прості сільські трудівники й односельці. Вони навчили сина головному — працелюбності і порядності. На знак вдячності всім людям праці, на яких тримається світ, 11 років тому Володимир Яцкевич разом з своїми друзями встановив й урочисто відкрив у рідному Верлоці перший в Україні пам»ятник сільським ковалям, які здавна кували плуги і зброю, кували героїчне минуле країни як фундамент для не менш славного майбутнього.
…Здається , зовсім недавно, 20 квітня, ми, його друзі і колеги, вітали Володимира Михайловича з 75-річчям. Він народився навесні, коли на Полісся повертаються з далеких країв бусли і світ зачинає нове життя. Чи не тому сам виглядав значно молодшим своїх поважних років і був сповнений енергії, творчих задумів. Десь за тиждень до страшної звістки я зателефонував йому. Він радів, коли я розповів, що його газети “Эхо” і “Хозяюшка” успішно продаються не лише на Житомирщині, а й у кіосках столиці. Мені здалося, що голос у Володі якийсь слабенький. Я подумав, що, мабуть, втомлений. А друг не признався, що в той час був уже в лікарні з ковідом. Колеги розповіли, що він не зробив щеплення. Можливо, це була одна з небагатьох його помилок, які усі ми інколи робимо в житті. Досі не віриться, що його душа полетіла у вирій. Нам його не вистачатиме.
Люди, бережіть себе!
Володимир ШУНЕВИЧ,
лауреат республіканської премії “Золоте перо”
заступник головного редактора газети “АНТОНОВ” державного
авіабудівного заводу
(Київ — Житомир)
