Не завдяки, а всупереч – в Україні ще є справжня журналістика і свобода слова.
«Пишіть все, що ви хочете, а про нас те, що ми замовимо», – приблизно так хочуть вести діалог з журналістами влада та бізнес. А як виходить насправді та як оцінює можливості медійників у нинішніх умовах головний захисник їх прав та свобод Сергій Томіленко – голова Національної спілки журналістів України?
Про це наш діалог для читачів ПІК.
– Сергію Антоновичу, Ви ще дотримуєтесь думки, що професійна журналістика завжди успішна?
– Так. Це моє кредо. На жаль, зараз професійність у журналістиці для багатьох, особливо у владі, є токсичною, адже професіоналам важко протидіяти, їм важко перечити.
Багато нових політиків та чиновників відкрито кажуть, що журналістські публікації для них не важливі. А важливі соціальні мережі, як прямі комунікації.
До того ж ці діячі постійно плавають в темі диджиталізації та вважають, що якщо вони в столиці сидять у смартфонах і телеграм каналах, то й уся Україна так само має для цього можливості та час. На їх думку вже не потрібні ані газети, ані інші ЗМІ, які дають аргументовані, доказові матеріали, позитивні новини.
– Але мережі дійсно важливі…
– Безумовно. Журналісти теж ними користуються, поважають сучасні технології та комунікації, підвищують у цьому напрямку свою кваліфікацію, експериментують, ризикують. Багато творчих колективів, скажімо, випускаючи газети у класичному вигляді, мають свої сайти, розвивають Фейсбук-групи… Тобто перебувають в інноваціях. Але ми об’єктивно оцінюємо ситуацію в Україні загалом.
– В якому ракурсі?
– На багатьох територіях є проблеми з покриттям мобільним інтернетом. В ряді місць, виїхавши трохи далі від райцентру, фіксуємо не інтернет-покриття, а інтернет-провалля – просто немає мобільного зв’язку. Й виникає питання: «Якщо ми будемо робити ставку тільки на “діджет”, то тоді які канали інформування будуть існувати для людей, що живуть далеко від адміністративних центрів?».
До речі, ще є місцями проблеми з сигналами телебачення. В селах взагалі недоступними стають газети. Укрпошта позакривала свої відділення, а періодику пачками закидає в сільради. Причому, може й кілька випусків одразу, через що публікації втрачають актуальність для передплатника. До того ж він сам має йти до сільради за газетою і переживати, чи її вже хтось не забрав чи ще ні?
– Що пропонуєте за таких обставин?
– Ми переконуємо, що у влади, у чиновників має бути позиція назустріч ЗМІ.
І коли «на горі» говорять про боротьбу з фейками, боротьбу з дезінформацією, то це завдання не тільки національного рівня.
Ми звертаємо увагу на регіональний рівень. Ми говоримо про те, що місцеві редакції – це і є аванпост боротьби з фейками, з дезінформацією.
Журналісти та редактори вміють сумлінно перевіряти інформацію, йдучи до людей, на місця подій, і це є насправді джерелом правдивої інформації, відповідальної журналістики.
– Однак пропозиції журналістської спільноти, зокрема, щодо законопроєкту «Про медіа», в якому закладені можливості тотального регулювання ЗМІ, поки що ігноруються.
– Наразі так є. Зважені пропозиції на покращення проєкту гуляють владними кабінетами. Хоча завдяки нашому спротиву, документ вже довгий час не виносять на голосування в Раді. Ми продовжуємо привертати увагу до наших думок – і народних депутатів, і голів комітетів Верховної Ради, і урядовців. Є певні зрушення. Але справжнього розуміння важливості журналістів та правдивої журналістики немає.
Щобільше, на державному рівні хочуть поділити журналістів на правильних і неправильних. А на місцях їх ділять на симпатиків “білих домів” – ОДА чи облради, і таке інше. Як на мене, все це робиться для того, щоб ЗМІ не консолідувалися, не діяли об’єднано.
– Іноді журналістам закидають, що вони претендують на якесь особливе ставлення до себе. Що на це скажете?
– Ми зовсім не егоїсти. Але дійсно говоримо, що журналісти – особливі. У тому сенсі, що вони покликані підтримувати й захищати людей, боротись із соціальною несправедливістю, корупцією та беззаконням, іншими непристойними явищами, які не дають українцям достойно жити.
В цьому – особливий статус ЗМІ. Тому потрібно докладати зусиль, щоб зберегти цей статус, зберегти професійну журналістику. Бо допустити, щоб наші громадяни “плавали” тільки у соціальних мережах і споживати хтозна-що, це надзвичайно безвідповідально.
– Чи знаходите у цих питаннях підтримку від впливових колег, які раніше працювали у медіа, а з часом перейшли в урядові кабінети або в парламент? Чи пам’ятають вони про професійну солідарність?
– Здебільшого – ні. Маємо навіть гіркі приклади розчарувань у відомих журналістах, журналістах-розслідувачах, які стали депутатами Верховної Ради.
Одна наша колега, яка має Хмельницьке коріння, коли була просто відомою журналісткою, то гаряче та справедливо виступала за свободу слова. А як отримала депутатський мандат, то сказала, що «свободу слова в Україні треба прикрутить».
Ми ж чекали від колег у владі щирої підтримки. Але нехай їх позиція залишається на їхній совісті.
На нашій совісті – достойна журналістська робота. І вона є – не завдяки, а всупереч. І свобода слова, попри те, як її не «трансформують”, теж не відступає. Це засвідчив творчий конкурс, присвячений 30-річчю Незалежності України. У Києві, в Національній спілці журналістів України, відбулася урочиста церемонія нагородження переможців (15 вересня – ред.).
– Читачі ПІК знають, що «Прикарпатська інформаційна корпорація» отримала нагороду у номінації «Країна єдина». В результаті жорсткої конкуренції…
– Конкуренція дійсно була жорсткою. Цьогоріч за перемогу в конкурсі змагалися понад 150 учасників. Було 14 номінацій, в тому числі чотири спецномінації: «Журналісти проти епідемії», «Всупереч обставинам: історії й долі», «Україна єдина» та «Кращий журналістський матеріал про захисників України».
Жюрі важко було визначити найкращі роботи, настільки це були різноманітні, професійні матеріали.
– Як учасниця церемонії нагородження можу сказати, що яскраві столичні колеги були подивовані професійністю медіа-побратимів із регіонів.
– Регіони дійсно показали, так би мовити, майстер клас високопрофесійної роботу з дотримання стандартів демократичного світу, з небайдужістю до своєї аудиторії, до своєї країни. Корисним було й те, що їх представники зустрілись, відчули одні одних. І наш загальний підхід в оцінках конкурсних робіт полягав у тому, щоб підтримати колег, які працюють у різних ЗМІ – скажімо, на невеличкому локальному радіо, у невеликій газеті чи у потужному інтернет-виданні, і проявляють себе у різних формах журналістської творчості.
У підсумку за нагородами до столиці приїхали представники міських, районних газет, інтернет-видань, телевізійних компаній, радіостанцій, посланці первинних журналістських організацій.
Водночас це був формат дружнього спілкування журналістів. Формат редакторського обміну досвідом у тому, як долати виклики та проблеми сучасності.
До слова, конкурс, організований НСЖУ, пройшов під корпоративним гаслом «Журналісти важливі». В процесі ми не акцентували на цьому увагу. Але результати конкурсу зробили цей наголос.
З Києва – Марія Палюга.
ДОВІДКОВО:
Сергій Томіленко, 45 років – Голова Національної спілки журналістів України (з квітня 2017 року). Заслужений журналіст України.
Засновник і керівник інформаційного агентства Procherk.info у Черкасах.
12 років був головним редактором черкаської обласної газети «Нова Доба». До того працював заступником головного редактора газети «Молодь Черкащини».
Має вищу математичну освіту – Черкаський національний університет.
Є випускником Школи сучасної журналістики (IREX ProMedia Україна) та Школи політичних студій (проєкт Ради Європи).
Джерело – ПІК https://pik.net.ua/2021/09/19/zhurnalisty-vazhlyvi/
