Незавершеними залишилися не тільки журналістські матеріали потерпілих колег, а й розслідування за фактами розправи над ними.
На інформаційній війні як на справжній. Тому на передовій, а частіше в глибокому тилу теж подекуди трапляються самостріли. Ідеться про те, що окремі колеги, потрапивши в резонансні пригоди і зазнавши ушкодження, намагаються видавати це за переслідування їх за професійну діяльність. Вдаються до таких маніпуляцій навіть попри те, що ніхто з них ніколи не займався серйозними журналістськими розслідуваннями і не писав критичних матеріалів про владних чи кримінальних персон, які зазвичай не пробачають зухвалості.
Таке блюзнірство заслуговує на осуд ще й тому, що в Україні аж забагато журналістів, які справді поплатилися за власну принципову позицію та викривальні публікації. За три десятки років незалежності загинуло понад 70 колег. Серед таких і журналіст Ігор Александров із Слов’янська, якого рівно 20 років тому нападники забили до смерті бейсбольними битками. Цій трагедії передував потужний тиск на нього: останнє недвозначне попередження зробили 27 липня 1998 року, коли міський суд Слов’янська виніс рішення, яким усупереч Конституції України авторові гострих публікацій заборонили займатися журналістською діяльністю.
А коли згодом цей вердикт скасував суд вищої інстанції, ті, кому Ігор дошкуляв гострими викривальними матеріалами, вдалися до останніх цинічних аргументів. Ними стали важкі битки в руках дужих нападників.
Ушанували посмертно аж через 15 років
Отже, липень 2001-го. Україна ще не оговталася від резонансного зникнення і вбивства журналіста Георгія Гонгадзе та обставин, що вказували на причетність до злочину високопосадовців і відомих політиків держави. На Донеччині тим часом на стрімкому злеті кар’єри перебували місцеві столоначальники. Уже чотири роки Донецьку ОДА очолював Віктор Янукович, обласною прокуратурою керував Віктор Пшонка, а обласним управлінням МВС — Володимир Малишев.
Не випадково згадую цих посадовців, оскільки головний редактор і телеведучий телерадіокомпанії «Тор» у Слов’янську Ігор Александров саме готував черговий викривальний матеріал про тісні зв’язки керівників області та правоохоронних органів з тутешнім злочинним світом. Колега в авторській програмі «Без ретуші» неодноразово порушував проблеми корумпованості влади та правоохоронних органів. Зокрема в ефір вийшли сюжети про замовні вбивства бізнесменів та інші дії представників організованої злочинності під надійним дахом високопосадовців та правоохоронців.
Утім, чергового вже анонсованого гострого матеріалу телеглядачі так і не дочекалися. Уранці 3 липня Ігор Александров просто не дійшов до робочого місця. Організатори злочину влаштували не тільки жорстоку, а й дуже показову розправу. Журналіста вбили на порозі, точніше, у під’їзді будинку, в якому була розташована ТРК «Тор». І лиходії з битками в руках завдавали аж ніяк не попереджувальних, а смертельних ударів, а тому через кілька днів потерпілий, не опритомнівши, помер.
Досі добре пам’ятаю похорон колеги того спекотного липневого дня. Засіли у пам’яті й тодішні численні обіцянки на могилі журналіста знайти і покарати вбивць та організаторів злочину.
І що? Подальше розслідування нагадувало цинічний фарс з елементами дешевого шоу. Убивцею кремезного журналіста призначили миршавого знедоленого чоловічка, який начебто самотужки і відразу двома битками «випадково» забив до смерті жертву. Від цієї недолугої версії про «помилкове вбивство», яку зліпили співробітники міліції та прокуратури заодно із представниками влади та криміналітету, довелося відмовитися тільки під тиском громадськості та ЗМІ. Невинного чоловіка, на якого цинічно повісили вбивство журналіста, таки виправдали і звільнили, та потім він несподівано помер за загадкових обставин. А згодом не стало і судді Донецького обласного суду Івана Корчистого, який мав мужність у тих умовах ухвалити справедливе рішення.
І вже аж у червні 2006 року нарешті з’явилося рішення Апеляційного суду Луганської області, в якому було чітко зазначено: вбивство журналіста було не випадковим, а організованим і спланованим, а його причиною стала журналістська діяльність і зокрема серія викривальних матеріалів про зв’язок представників влади і правоохоронних органів з організованою злочинністю в місті та області. Тоді було засуджено п’ятеро членів організованої злочинної групи і шість співробітників міліції. Останніх покарали за свідому фальсифікацію розслідування резонансного злочину проти журналіста і загалом проти свободи слова.
Звичайно, покарали тільки виконавців, а ось високопосадові замовники вбивства зуміли уникнути цієї долі, хоч саме вони, а не виконавці, мали мотиви для розправи над журналістом.
Посмертне вшанування Ігоря Александрова потім вийшло далеко за межі Слов’янська й України: його прізвище викарбували на Меморіалі журналістів в музеї новин у Вашингтоні. Але в Україні та на Донеччині почали віддавали належне авторові викривальних матеріалів вже після Євромайдану й після того, як з України втекли колишні президент Віктор Янукович і генпрокурор Віктор Пшонка. Аж через 15 років після загибелі, 2016-го, журналіста посмертно нагородили орденом Свободи (до цього були кілька безуспішних подань на звання Героя України). Лише 2020-го депутати міськради проголосували за присвоєння звання «Почесний громадянин Слов’янська», а одну з вулиць міста і сквер теж назвали його іменем.
І тільки 2016 року Донецька ОДА та обласна організація НСЖУ започаткували премію імені Ігоря Александрова «Свобода слова» для колег, які обстоюють право на чесну, об’єктивну та принципову журналістику (серед найперших лауреатів був і автор цих рядків).
Дуже показово, що донецькі колеги та громадськість із 2001 року неодноразово зверталися до обласної влади із пропозицією вшанування Ігоря Александрова, проте цю ідею вперто і довго ігнорували.
Протидія безкарності поки що на словах
Що ж, жорстокі розправи та потворні маніпуляції під час розслідувань, на жаль, стали похмурою класикою тиску і залякування представників українських медіа. Бо чи багато знаємо конкретних випадків, коли за вбивства і перешкоджання професійній діяльності колег покарали не тільки безпосередніх виконавців, а й замовників? Аби порахувати їх, вистачить пів пальця однієї руки. Утім…
«В Україні досудове розслідування здійснюють у 260 кримінальних виробництвах за фактами перешкоджання професійній діяльності журналістів. 17 особам повідомлено про підозру, направлено до суду 13 обвинувальних актів, на розгляді у судах перебувають 83 кримінальні виробництва цієї категорії», — уточнила нещодавно Генеральний прокурор Ірина Венедіктова на зустрічі із представницею ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Марією Терезою Рібейро та обговоренні розслідування злочинів проти працівників українських медіа.
Вичерпну інформацію надав і керівник департаменту війни Генпрокуратури Юрій Рудь про перебіг розслідування цих злочинів в умовах гібридної війни. Приміром, на Донбасі розслідують 15 кримінальних проваджень, а потерпілі — 38 журналістів. Аж 45 фактів порушення прав журналістів у Криму розслідують у 23 кримінальних виробництвах, одним із підсумків стало притягнення до відповідальності 13 осіб. Аналітичне повідомлення про переслідування журналістів на окупованому півострові з ознаками злочинів проти людяності вже передали до Міжнародного кримінального суду.
Як відомо, за рекомендаціями парламентських слухань про безпеку діяльності працівників вітчизняних медіа в Офісі Генпрокурора вже створено робочі та міжвідомчі групи із протидії правопорушенням, вчиненим проти журналістів. Намагаються тримати цю ситуацію на постійному контролі керівники МВС України та Національної поліції.
«В Україні права журналістів захищено законодавством, зокрема статтями 171 та 345-1 Кримінального кодексу. Їх захищають на рівні із працівниками правоохоронних органів. Сьогодні ми почули не тільки критику (а критика — це нормально), а й добрі слова на адресу поліції. Після нашої зустрічі ми ще прискіпливіше ставитимемося до безпеки журналістів: і до словесних погроз на їхню адресу, і до фізичних», — запевнив заступник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко під час недавніх регіональних громадських слухань з питань безпеки журналістів, що відбулися в ГУ НП в Одеській області.
Начальник департаменту захисту інтересів суспільства і держави Нацполіції Євген Макаров нагадав, що будь-яке беззаконня стосовно медіаспільноти слід карати, незважаючи на те, що причетні до перешкоджання професійній діяльності журналістів обіймають високі посади. За його словами, для більш плідної взаємодії та оперативного обміну інформацією створено поштову скриньку для прямого діалогу із працівниками ЗМІ. А всі повідомлення, що туди надходять, відразу опрацьовують і відправляють до відповідних органів поліції для реагування.
Одещину для проведення заходу обрали не випадково, адже за минулі п’ять років тут зареєстрували 93 провадження у справах, пов’язаних із професійною діяльністю журналістів. Насамперед це злочини, передбачені статтями про перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, погрози чи насильство, пошкодження майна та посягання на життя працівників ЗМІ. А громадські слухання, одним з організаторів яких виступила НСЖУ, відбулися в межах кампанії «Протидія безкарності проти журналістів в Україні», яку цього року реалізує спілка за підтримки міністерства закордонних справ Німеччини.
Погодьтеся, у промовистій назві цієї акції головне слово — «безкарність». Адже якщо повернутися до довгого списку загиблих українських журналістів, то маємо ті невтішні реалії, коли у великій кількості справ, у яких фігурують потерпілі колеги, досі не поставлено останньої крапки. Чимало запитань і до версій правоохоронців про причини і обставини смерті працівників медіа, оскільки нерідко такі факти кваліфікують як пересічні побутові злочини, пограбування чи навіть самогубства.
Можливо, в окремих ситуаціях так і було. Але ж поряд із цим є показові розправи, що мають ознаки замовних, однак про їхнє розкриття та покарання організаторів тривалий час чуємо тільки обіцянки. Серед таких справ навіть резонансні вбивства Георгія Гонгадзе, Ігоря Александрова чи відносно недавнє Павла Шеремета.
До речі, вранці 20 липня в центрі Києва відбулося чергове вшанування пам’яті Павла Шеремета: колеги і друзі знову прийшли на перехрестя вулиць Богдана Хмельницького та Івана Франка, де п’ять років тому журналіст загинув від вибухівки, підкладеної під автомобіль, у якому перебував. За минулу першу п’ятирічку слідство, попри міжнародний резонанс злочину, так і не змогло дати чіткі й переконливі відповіді на запитання: «Хто вбив Павла?», що стало одним зі гасел акцій пам’яті.
А наступна п’ятирічка із дня загибелі журналіста, як і попередня, триватиме під знаком пошуку відповідей на ще важливіше запитання: «Хто замовив убивство Павла»? Адже йдеться про, на жаль, непоодинокий випадок, коли організатори розправ над журналістами зазвичай уникають покарання.
Автор: Павло Кущ.
Джерело: Газета “Урядовий кур’єр” https://ukurier.gov.ua/uk/articles/bez-ostannoyi-krapki/
