Сказати «я добре вмію брати інтерв’ю» нескладно. Але коли потрібно зробити це вголос, перед іншими людьми, раптом з’являються сумніви. Чи справді я добре це вмію? Чи не виглядатиме це вихвалянням? І замість упевненого твердження виникає обережне припущення: «Мабуть, виходить непогано…».
Чому буває складно говорити про власні досягнення, як реагувати на чужі оцінки та що допомагає почуватися впевненіше в професійному середовищі – ці питання обговорювали під час чергового психологічного тренінгу «Журналіст у центрі уваги: як подолати страх оцінки та впевнено говорити про себе». Захід організував Дніпровський центр журналістської солідарності НСЖУ разом із психологом і тренером ГО «ГОЛОС ПРО» Олександром Макухою.
Розпочали з простого: назвати своє ім’я та продовжити речення «Я найкраще вмію…». Учасники згадували про вміння брати інтерв’ю, спілкуватися з людьми, помічати деталі та інші сильні сторони. Та виявилося, що не для всіх це завдання було легким.
Тренер звернув увагу: у такі моменти людина фактично веде дві розмови одночасно – з іншими та із собою. Ми не лише повідомляємо про свої вміння, а й подумки перевіряємо, як нас сприймуть: чи погодяться з нашою оцінкою, чи не вважатимуть самовпевненими. Іноді цей внутрішній діалог настільки гучний, що заважає сказати те, що справді хотілося.
Коли на тебе дивляться: ефект прожектора
Наступна вправа допомогла відчути, як впливає присутність аудиторії. Одній з учасниць запропонували просто постояти перед групою, нічого не розповідати й не виконувати жодних завдань. Проте навіть за таких умов внутрішній стан змінювався: людина починала спостерігати за собою ніби очима інших. З’являлися хвилювання та бажання контролювати позу, вираз обличчя, рухи.
Учасниця зізналася, що, опинившись у центрі уваги, почала стежити за тим, як стоїть і виглядає, намагаючись відповідати очікуванням «глядачів».
Як пояснив тренер, тут виникає своєрідне коло: людина боїться виглядати схвильованою, починає контролювати себе, ще уважніше помічає власне хвилювання – і зрештою хвилюється ще більше. Спроба приховати хвилювання може лише підтримувати його.
Цю особливість обговорювали й через поняття «ефект прожектора» – схильність переоцінювати, наскільки уважно інші стежать за нашою поведінкою. Ми добре пам’ятаємо власні рухи, думки й незручні моменти, значно менше помічаємо їх в поведінці інших. Водночас нам здається, що оточення спостерігає за нами так само уважно, як ми самі спостерігаємо за собою.
Насправді люди довкола теж переважно зосереджені на власних думках і переживаннях. Це не означає, що нас ніхто не помічає чи не оцінює. Однак ми схильні перебільшувати обсяг чужої уваги до себе.
Чому одні слова зачіпають сильніше за інші
Ще однією важливою темою стала чутливість до критики. Працюючи в парах, учасники мали переконувати одне одного, що співрозмовник – «зелений тарган», а той, у свою чергу, мав заперечувати.
Таке безглузде звинувачення не надто зачіпало учасників. Натомість висловлювання на кшталт «Ти непрофесійний», «Ти ненадійна людина» або «Ти поверхово ставишся до роботи» могли викликати значно сильнішу реакцію.
Причина – не лише в самих словах, а й у тому, наскільки вони збігаються з нашими внутрішніми сумнівами.
– Якщо людина впевнена у своїй професійності чи надійності, негативна оцінка може бути неприємною, але не обов’язково сильно її зачепить. А якщо всередині вже є сумніви щодо себе, чужі слова можуть потрапити саме в це вразливе місце, – пояснив Олександр Макуха.
Водночас болісна реакція не означає, що критик має рацію. Проте вона може стати приводом запитати себе: чому саме ці слова так сильно мене зачепили?
«Адресовано мені ≠ визначає мене», – наголосив психолог. За його словами, те, що хтось висловив певну оцінку на нашу адресу, ще не означає, що вона визначає нас як особистість або правдиво описує наші професійні якості.
Критика, негативна оцінка та тролінг: чи потрібно відповідати?
Окремо говорили про різницю між змістовною критикою, негативною оцінкою особистості та тролінгом. У першому випадку є аргументи й можливість обговорити предмет незгоди. У другому – судження про людину. У третьому – спроба спровокувати емоційну реакцію та втягнути співрозмовника в небажаний сценарій.
Та в кожному випадку важливо не просто знайти дотепну відповідь, а зрозуміти, чи варто взагалі відповідати. Можна поставити уточнююче запитання, повернутися до предмета розмови, припинити контакт або залишити провокацію без реакції.
Чужа реакція не зобов’язує нас автоматично відповідати. Іноді найважливіше – повернути собі право самостійно вирішувати, що робити далі.
Як це працює в журналістській роботі
Практичне застосування цих принципів обговорили на прикладі професійних ситуацій. Одна з учасниць описала випадок, коли представник локального видання опиняється на пресконференції поруч із досвідченими колегами. Виникає страх поставити запитання, адже навколо відомі журналісти, а власне медіа здається недостатньо впливовим.
У відповідь тренер запропонував змінити фокус уваги: не порівнювати статус і розмір видань, а натомість подумати про зміст запитання. Що саме журналіст хоче дізнатися? Чому відповідь є важливою? Коли увага зосереджується на професійному завданні, з’являється мета, заради якої варто взяти слово.
– «Що я хочу зробити видимим?» – це запитання, яке допомагає перенести увагу з оцінки себе на власну професійну мету, – пояснив Олександр Макуха.
Поспілкувалися і про журналістів-початківців: недостатнє портфоліо, синдром самозванця та страх брати інтерв’ю у відомих людей. Однією з порад стала практика невеликих, але регулярних дій: знайомитися з новими людьми, пропонувати теми, проводити інтерв’ю, пробувати себе в нових форматах.
Адже впевненість не завжди передує дії. Часто вона зростає тоді, коли людина отримує досвід і переконується, що може впоратися.
П’ять кроків до більшої впевненості
Під час тренінгу Олександр Макуха виокремив п’ять практичних підходів, які допомагають упевненіше проявляти себе в професійному середовищі.
- Не чекати впевненості, а накопичувати досвід.
Не обов’язково спочатку позбутися страху, щоб почати діяти. Впевненість часто формується поступово – завдяки досвіду, який підтверджує: я вже робив це раніше і впорався.
- Переносити увагу із себе на завдання.
Замість постійно контролювати, який вигляд маю і що про мене думають, варто запитати себе: «Що я зараз хочу зробити?». Для журналіста це може бути конкретне запитання до спікера, важлива тема чи думка, яку потрібно донести аудиторії.
- Розпізнавати власних «зелених тарганів».
Важливо зрозуміти, яких саме оцінок ми боїмося. Не просто «я боюся критики», а, наприклад, «я боюся, що мене вважатимуть непрофесійним». Коли людина знає свої вразливі місця, їй легше усвідомлено реагувати на чужі слова.
- Розділяти факт, почуття та висновок.
Мені сказали щось неприємне – це факт. Мені стало прикро – теж факт. Але висновок «отже, це правда про мене» не є фактом. Між чужими словами та нашою оцінкою себе є простір для осмислення й вибору.
- Не відповідати на оцінку автоматично.
Перш ніж реагувати на критику чи провокацію, варто запитати себе: «Яке моє завдання зараз?». Якщо потрібна інформація – можна уточнити. Якщо розмова втратила конструктивність – повернутися до суті або завершити її. А іноді найкраще рішення – не відповідати взагалі.
Бути видимим, не втрачаючи себе
Уміння говорити про себе не означає відсутності страху чи потреби всім подобатися. Йдеться про здатність діяти навіть тоді, коли хвилюєшся, представляти власну компетентність і позицію, не дозволяючи чужій оцінці повністю визначати свою поведінку.
Одна з головних думок тренінгу – «Мені це сказали» не означає «це правда про мене». Так само й чужа реакція не повинна автоматично визначати наш наступний крок.
Тому самопрезентація починається не лише з питання «Як зробити, щоб їм сподобався я?», а й з іншого, важливішого: «Що я хочу зробити видимим?». Це може бути наша професійна компетентність, позиція або повідомлення, яке ми хочемо донести аудиторії. І саме на цьому варто зосереджуватися, коли опиняєшся в центрі уваги.
Тренінг відбувся в межах проєкту «Розширення стратегій, мереж та інструментів у галузі психічного здоров’я та профілактики вигорання для громадянського суспільства в Україні» у співпраці з Araminta gUG та ГО «Офіс Дій».
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контактний телефон Центру журналістської солідарності у Дніпрі – 050 919 84 79 (Наталя Назарова, координатор Дніпровського центру).
Ліана Охрименко, Дніпровський ЦЖС
Фото Віктора Качанова і Світлани Іотової
Дискусія з цього приводу: