Не вперше чую: фіксери їздять у небезпечні райони не заради журналістики. Їх ваблять гроші. Вони чудово заробляють на іноземцях і взагалі до справжньої журналістики стосунку не мають. І я вирішив з’ясувати, чому деякі наші колеги так не люблять фіксерів. Про гроші та фіксерство я поговорив з відомим одеським фіксером і локальним продюсером Артемом Перфіловим.
Хто такий фіксер
Найпростіше визначення, пояснює Артем, — це люди, які допомагають іноземним журналістам працювати в незнайомій країні. Добре, якщо фіксер має власний досвід у медіа. Тоді з приїжджим журналістом можна розмовляти не лише англійською, а й однією професійною мовою.
Фіксер потрібен у будь-якій країні, де відбувається щось надзвичайне. У Туреччині стався землетрус, у Японії цунамі, у Бразилії проходить величезний фестиваль, й іноземній знімальній групі необхідна людина, яка знає місцевість, правила і знайде потрібних людей.
В Україні фіксер пояснює, які документи потрібні журналістам, кому написати, з ким домовитися і як пройти акредитацію. Він шукає героїв, організовує зйомки, зв’язується з адміністраціями та військовими, перекладає, пояснює контекст, а іноді ще й возить групу на власній машині.
У нього має бути величезний, як фоліант, записник. Мери, військові адміністрації, пресофіцери, волонтери, лікарі, місцеві журналісти й люди на блокпостах.
По суті, це координатор, який не сидить у редакції, а вирушає разом зі знімальною групою.
— Чи всі іноземні журналісти розуміють наш менталітет? Чи є якісь стереотипи?
— Деякі приїжджають майже зі святою впевненістю, що всі російськомовні українці підтримують Росію.
Доводиться розповідати, що російська мова людини зовсім не означає її любові до російської держави. Що російськомовний українець може чудово розуміти українську, говорити нею і воювати за свою країну.
Іноді, говорить Артем, уявлення приїжджих про Україну вміщується у три слова: борщ, Кличко і Шевченко. Причому Шевченко для них не поет, а футболіст.
Це не завжди говорить про непрофесіоналізм. Журналіст не зобов’язаний заздалегідь знати все про країну, до якої вперше приїхав. Багато іноземних кореспондентів уже працювали в інших гарячих точках і чудово розуміють, як поводитися на війні. Але навіть досвідчені люди привозять із собою набір звичних кліше, і фіксеру доводиться обережно й м’яко їх переконувати.
«Відвези нас туди, де можна побачити війну»
Один із найпоширеніших запитів звучить приблизно так: «Відвези нас туди, де можна побачити війну».
Але що саме людина хоче побачити?
Багато хто уявляє війну за кіно. Вибухи. Людей, які блукають руїнами, розмазують бруд по обличчю і плачуть. Суворих солдатів в окопах. Постійну стрілянину і безперервний героїчний екшен.
Кіно показує концентрат найстрашніших подій, а глядач поступово починає думати, що вся війна має саме такий вигляд.
«Насправді, — говорить Артем, — навіть під обстрілами люди ходять на роботу, купують продукти, п’ють каву, сваряться, сміються і намагаються жити. Так було під час Другої світової в Лондоні та Берліні. Так зараз відбувається в Одесі, Харкові та інших українських містах».
Іноземці іноді просять відвезти їх «на нуль». Однак сучасна війна вже не схожа на фільми про Другу світову.
Дронова кіл-зона може розтягуватися на двадцять кілометрів. Звичних траншей місцями вже немає. Замість них існують нори й укриття, до яких доводиться добиратися пішки, несучи на собі всю екіпіровку. Дорога на позицію може зайняти не кілька годин, а кілька днів.
Жоден нормальний військовий не захоче брати на себе відповідальність за журналіста, який приїхав в Україну на три дні й вирішив неодмінно побачити справжній бій.
«Зовсім не розуміючих серед іноземних журналістів мало, — говорить Артем. — Зазвичай ми намагаємося зрозуміти, яка картинка в людини в голові й що їй насправді потрібно. Після цього шукаємо розумний компроміс».
Просто відмовити теж можна. Але тоді журналіст знайде іншу людину, яка погодиться повезти його куди завгодно. Можливо, людину менш відповідальну.
Щоб справді потрапити до військових на позиції, недостатньо приїхати з прескартою. Потрібно місяцями жити поруч, тренуватися разом із підрозділом і заслужити довіру солдатів. Потрібна серйозна фізична підготовка й готовність переносити ту саму важкість, яку переносять вони.
А більшість іноземних журналістів сьогодні приїжджають на тиждень, іноді на три дні. За цей час добре було б хоча б нормально поговорити з військовими і зробити чесний матеріал.
То чому фіксерів не люблять?
Я розповів Артему, що чув від деяких журналістів.
Фіксери, кажуть вони, — це люди, які заробляють на іноземцях. Не журналісти, а якісь військові сталкери, що обслуговують багатих приїжджих.
Артем дивується самій постановці питання.
«Таке враження, що заробляти гроші соромно. Напевно, це щось радянське. Так, фіксер отримує гроші за свою роботу. І що тепер, засуджувати його за це?»
Є й інша причина неприязні.
На початку повномасштабної війни іноземних журналістів приїхало дуже багато, а людей, здатних із ними працювати, не вистачало. Фіксерами ставали всі, хто міг зв’язати хоча б кілька слів англійською.
При цьому багато українських журналістів залишилися за бортом нового ринку просто тому, що не знали мови.
Артем вважає, що зізнатися собі в цьому значно важче, ніж звинуватити колегу: «Він не журналіст. Він просто заробляє на іноземцях».
«Що заважає вивчити мову і спробувати працювати фіксером? Це не закритий ринок. Ідіть і спробуйте», — говорить він.
Одного застосунку-перекладача для такої роботи недостатньо. Телефон допоможе замовити каву або підтримати звичайну розмову. Але фіксеру доводиться перекладати повноцінні інтерв’ю, розуміти професійні терміни й стежити за змістом. Помилка в перекладі на війні може призвести не лише до зіпсованого сюжету.
Є й іще одна українська проблема. Артем говорить: «Ми хочемо до Європи, але іноді не вміємо навіть прийняти оплату в євро на безготівковий рахунок. Доводилося пояснювати бухгалтеріям готелів, як іноземна редакція може оплатити номер із Європи».
Особливо дивно, коли англійської не знають люди, професійний обов’язок яких полягає в комунікації. Іноземець пише до пресслужби, але там не можуть йому відповісти. Звертається до іншої організації, і там відбувається те саме.
Куди йому йти?
Можна окремо найняти перекладача. Потім знайти координатора. Потім людину з машиною. Потім когось, хто пояснить місцевий контекст і домовиться про зйомку.
А можна найняти одного фіксера.
Тому інша, точніша назва цієї професії — локальний продюсер.
Він шукає героїв і локації, організовує зйомку, домовляється, перекладає, іноді сам бере інтерв’ю. Якщо це не медійна робота, тоді доведеться оголосити немедійною роботою також професію телевізійного продюсера.
Фіксерами стають не лише журналісти. Серед них є оператори, фотографи, перекладачі, водії, айтішники, моряки й колишні військові. Усі вони починають із якоїсь однієї корисної навички, а потім розширюють свої можливості.
Але приблизно половина фіксерів усе ж прийшла саме з журналістики.
А ТЦК фіксерів не забирає?
Мене давно цікавило, як молоді чоловіки-фіксери спокійно проїжджають через блокпости.
До машини підходить людина в пікселі, перевіряє документи. Невже жилет із написом PRESS оточує власника якимось захисним полем?
«Жодного захисного поля немає, — відповідає Артем. — Фіксерів забирають до армії так само, як і всіх інших. Багато хто вже служить. Деякі стали хорошими пресофіцерами, але це трохи інша робота».
Серед фіксерів є люди з інвалідністю, батьки трьох дітей і ті, хто доглядає хворих родичів. Тобто люди, які мають законні підстави для відстрочки. Хтось перебуває в розшуку і вже не може працювати. Хтось іде служити.
Фіксери нічим не захищені від мобілізації. Покладатися лише на удачу означає грати в російську рулетку.
А якщо клієнт виявиться з Russia Today?
Буває й таке.
На одній із зустрічей фіксерів розповідали про клієнтів, у біографії яких виявилася робота на Russia Today.
Артем говорить, що проблема ширша. Іноді незрозуміло, за яким принципом іноземні й українські журналісти отримують акредитації Міністерства оборони. Виникає враження, що в окремих випадках людину навіть не перевірили за відкритими джерелами.
При цьому сам рядок про роботу в Москві ще нічого остаточно не доводить. Деякі іноземні кореспонденти провели там п’ятнадцять або двадцять років, а потім були вислані самою російською владою. Вони не відчувають жодного пієтету до Росії й нормально працюють в Україні.
Кожен випадок доводиться перевіряти окремо.
Справжній співробітник Russia Today навряд чи представиться фіксеру словами: «Добрий день, я російський пропагандист, відвезіть мене до військових».
Тому можливо все.
Професія, яка зникне після війни
Фіксер воєнного часу, визнає Артем, — це тимчасова професія.
Війна колись закінчиться, іноземних кореспондентів стане менше, і нинішнім локальним продюсерам доведеться шукати іншу роботу.
Сам Артем не дуже хоче повертатися виключно до написання текстів, хоча вже співпрацює з іноземною пресою. Йому цікавіше організовувати роботу й робити щось корисне для України.
Після війни іноземці продовжать приїжджати. Тільки тепер вони розповідатимуть не про руйнування і фронт, а про відновлення країни. Їм знову знадобляться люди, які знають місцевість, знаходять героїв, пояснюють контекст і вміють домовлятися.
Можливо, фіксер воєнного часу перетвориться на продюсера відновлення.
А неприязнь до фіксерів, як мені здається, пояснюється досить просто. Вони з’явилися несподівано. Працюють самостійно. Знають англійську. Спілкуються з найбільшими світовими редакціями й отримують за це гроші.
Таке поєднання завжди дратує тих, хто сам залишився осторонь.
Але поки сперечаються, чи вважати фіксера справжнім журналістом, він сідає в машину, перевіряє документи, бронежилет і аптечку, вмикає «Чуйку» й везе чергову знімальну групу на війну.
Дмитро Бакаєв, журналіст, ГО «Центр журналістської єдності»
PS. Національна спілка журналістів України сприймає фіксерів як повноцінних учасників медійного процесу й надає їм декілька напрямів підтримки:
- Захисне спорядження та технічні засоби: Через Мережу центрів журналістської солідарності (ЦЖС) фіксери, які працюють у прифронтових зонах чи гарячих точках, можуть безкоштовно отримати в оренду/користування бронежилети, шоломи, аптечки, а також детектори БПЛА для підвищення особистої безпеки.
- Організація навчальних заходів та тренінгів: НСЖУ організовує майстер-класи та тренінги (зокрема в Дніпрі, Києві та інших регіональних центрах). На них обговорюють протоколи безпеки, особливості роботи з іноземними знімальними групами, ментальне здоров’я, правові питання та етичні стандарти.
- Платформа для нетворкінгу та захисту прав: Спілка порушує питання щодо безпеки, ризиків та акредитації фіксерів, а також сприяє діалогу між українськими локальними продюсерами та міжнародними медіаорганізаціями.
Фіксер може стати членом НСЖУ.
Адже згідно зі Статутом НСЖУ, членом Спілки може бути громадянин України чи іноземець (від 18 років), який визнає Статут НСЖУ та Кодекс професійної журналістської етики, професійно займається журналістикою або суміжною медійною діяльністю.
Тож, оскільки робота фіксера (локального продюсера) безпосередньо пов’язана зі збором інформації, організацією зйомок, перекладом і підготовкою матеріалів для ЗМІ, ця діяльність підпадає під критерії професійної медійної праці. Про те, що потрібно для вступу, можна почитати за посиланням.
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: