До рубрики «Локальні медіа в умовах війни» підготовлено вже понад двадцять інтерв’ю з керівниками та журналістами провідних медіа Прикарпаття, з підшефних Івано-Франківському Центру журналістської солідарності Волинської, Чернігівської й Херсонської областей, а також із Запоріжжя, Краматорська, Бучі. Віднедавна серед підшефних Центру – Чернівецька область. Цього разу до уваги читачів – інтерв’ю з гірського віддаленого селища на Буковині. Розпочинаємо недаремно з Путильщини, адже це – моя мала Батьківщина і саме в тамтешній районці були опубліковані мої перші дописи. Й хоч я вже не один десяток років на Прикарпатті, все ж мені не байдуже, чим живе мій рідний край. Отож, про роботу медіа в умовах війни, подолання викликів та плани на майбутнє поспілкувалися з директоркою приватного підприємства «Редакція газети «Карпати» Людмилою Федюк, членкинею НСЖУ з 2011 року.
– Пані Людмило, що привело Вас у журналістику: мрія дитинства чи випадок?
– Те, що буду журналісткою, мабуть, знала швидше, аніж будь-що інше. Як тільки навчилася трохи розмовляти, то бігала за бабусею, коли їй приносили пенсію, і змушувала «виписати газету». Загалом то були будь-які листки паперу, на яких я виводила свої карлючки.
Усі думали – переросте та й забуде. Але в 11 класі, коли треба було визначатися, куди вступати, твердо сказала: у Львів, на журналістику. Щодо профілю тоді навіть і не думалося – важливо було просто потрапити в професію.
Мама наполягала, щоб я про це забула, мовляв, далеко їхати, професія небезпечна і взагалі з таким дипломом у селі роботу не знайду…
Але я листопадовий Скорпіон, мене неможливо переконати відмовитися від власних ідей. Я зібрала сумку, взяла у руки паспорт, сіла на сумку і сказала: «Сидітиму всю ніч і якщо ми рано не їдемо подавати документи у Львів – втечу з дому!». Щоправда, тоді навіть не уявляла, куди можу втекти, бо далі Верховини не була. І мама, добре знаючи мій характер, зранку трохи сердита таки зібралась і ми поїхали.
Але у Львові вона вирішила скористатися тим, що виховувала в мені скромну і слухняну дитину – уже в університеті розвернула і повела у чергу, де приймали документи на філологію. Я не могла з мамою з’ясовувати ситуацію серед сотень людей, але розуміла, що треба щось робити. Бо якщо я зараз себе не врятую, то до кінця життя ненавидітиму свою роботу, маму та й себе… Тому я непомітно витягла з папки із документами перший-ліпший документ і сховала під кофту. І мене туди не оформили, бо був «неповний пакет документів». Тоді я кажу мамі: «А спробую на журналістику». Мама махнула рукою і сказала: «Роби, що хочеш!». І я радісінька дістала назад той папір, поклала в папку і через десять хвилин стояла перед розгубленою мамою зі запрошенням на екзамени.
Тому журналістика для мене, по суті, це спосіб життя. Оце навіть навесні мала сесії з психологинею, то вона підтвердила, що я не можу вигоріти у роботі лише з однієї простої причини: ця діяльність – частина мене самої.
– Трішки про історію газети «Карпати» й Вашу особисту в ній.
– Історія «Карпат» триває з 2 червня 1941 року. Моя історія в редакції розпочалася з 2007-го. Спочатку я була журналісткою, потім завідувачкою відділу листів. А в 2021 році мені довелось очолити видання. У колективі тоді залишався один журналіст, верстальник і бухгалтерка. Ще одну журналістку – практикантку, яка перед цим у нас проходила практику – я прийняла на роботу наступного дня після свого призначення. Сказати, що я опинилась абсолютно не на своєму місці – це нічого не сказати. Я, людина, яка до того часу тільки писала, літала у хмарах творчості, не мала жодного управлінського досвіду, не говорячи вже про кризовий менеджмент. Тоді навіть не підозрювала, як глибоко мені доведеться все це опановувати…
– Хотілося б дізнатись, як виглядає зараз колектив видання.
– Наразі наш колектив – це редакторка, бухгалтерка Світлана Горбан, журналістка соцмереж Діана Мойса, літературна редакторка Алла Меренчук та кур’єр-волонтер Євген Маслієв, який раніше був військовим льотчиком, тренував мале «Динамо». Він переїхав із родиною з Харкова до Путили – тренує юних футболістів та співпрацює з нами. Навіть наш колега Валерій Киверо, який уже понад три роки служить у ЗСУ, ухитрявся з фронту та навчання у Великобританії вести рубрику «З військового щоденника», та дописувати в рубрику «З поетичного зошита».
Всіх цих людей об’єднує велике і щире бажання не просто видавати газету, а створювати новий ексклюзивний локальний інформаційний продукт. Тому всі малими кроками рухаються у бік великих змін. І саме тому, що ми завжди підтримуємо одні одних, а читачі – нас, вдається не опускати руки, навіть коли дуууже важко. І за це я дуже вдячна кожному і кожній з них.
– Повернемось до того, як вам вдалося не тільки опанувати ази керування виданням, а й дотепер утримувати його на плаву?
– Не минуло й пів року мого редакторування, як почалася повномасштабна війна і все стало ще гірше. Окрім колективного шоку, у нас додалося чотириразове підняття цін у друкарні за 2022 рік, десь на 35-40 відсотків упав тираж, про рекламу взагалі можна було забути.
Тоді я почала стежити за колегами в соцмережах і моніторити проєкти, в яких вони беруть участь. Почала писати перші заявки… Якщо коротко, мені довелося написати більш як тридцять заявок, щоб нас відібрали на перше невеличке грантове фінансування. Але поки дійшло до коштів, десь на етапі 15-ї написаної заявки я зрозуміла: ніхто не допомагатиме жебракам. Ми маємо не просити на виживання, ми маємо аргументувати розвиток. Мені зараз мурашки йдуть, коли згадую, як у 2022 році виглядав «розвиток». Тоді я почала подаватися на різні навчання, щоб навчитись, як заробити.
Першою серйозною і по суті визначальною точкою опори для мене стала участь у Школі Універсальних Редакторів (Освіта Накипіло та DW). Чотири місяці онлайн навчання восени 2022 року і два тижні офлайн інтенсиву в грудні та захист першого проєкту «Сайт-студія «Голос Карпат». Вони дали мені набагато більше, аніж гроші: фахові знання, прекрасних менторів, до яких можна було звернутись і поза проєктом, учасниць та учасників, з якими ми й досі спілкуємося.
Тоді я повернулася така окрилена, сповнена ідей, які ми з колегами мали реалізувати. Але через місяць все радикально змінилося… 18 січня 2023 року мобілізували нашого журналіста Валерія. Ми тримались, як могли. Навіть попри блекаути, які тоді дуже підривали роботу. Ми видавали газету і з магазинів, і з пункту незламності, й із місцевої школи. Словом, де було світло, там були ми з колегами і з ноутбуками. Навіть оголосили серед читачів збір на генератор і за першу добу зібрали п’ять тисяч гривень! Усього нам люди скинули 17700 гривень, за які ми купили акумулятор – на генератор не вистачило, та й на пальне постійно треба було б витрачатися.
Але знову колапс – навесні звільнилася ще й журналістка Діана. І я її розуміла: складно працювати з ентузіазмом, коли немає перспективи. Так я залишилася фактично одна на створення всього контенту, який тоді не приносив дохід. Ми просто віддавали одні борги і заходили в інші. Тому доводилося вдень вишукувати можливості десь налагодити партнерство, а вночі робити газету. До кінця 2023 року я випускала почергово чотиристорінкові й восьмисторінкові номери, а вже 2024-го повернули читачам повномірну газету.
Роботи не меншало. Буваючи серед колег на тренінгах, розуміла, що нам потрібен сайт. Але про це можна було тільки мріяти. І от у 2024 році наша редакція потрапила у проєкт ВОГО «Волинський пресклуб», де керівниця Богдана Стельмах не тільки передала медіа новенький ноутбук й архіватор у межах проєкту, а й познайомила мене з головою ГО «Тернопільський пресклуб» Анжелою Кардинал. І саме вона посприяла, щоб уже в червні 2024-го «Карпати» запустили свій сайт. Це була неймовірна подія як для гіперлокальної газети, але … додаткове величезне навантаження на мене.
– Чи не пробували долучатися до закордонних проєктів?
– Власне, до того розвитку медіа, який є зараз, підштовхнули й закордонні поїздки. Шість країн за два роки! Так, у 2022 році під час Школи Універсальних Редакторів, познайомилась онлайн із неймовірним Кирилом Савіним, який тоді ще працював у команді DW і дуже вболівав за українських журналістів, організовуючи їм навчання.
А згодом, у 2024-му, потрапила в команду українських журналістів, які приїхали до Німеччини на ретрит, який організував Кирил Савін. Тоді ми побували у редакції Люксембурга, відвідали Європарламент у Страстбурзі та провели десять днів у Драйсбаху. А в 2025 році я подала заявку на участь у Лабораторії ШІ, яка мала відбутися в німецькому Бонні за участі вже знайомих Кирила Савіна та Маріуса Ельбрахта.
Мій проєкт «Спитай у вуйка» тоді увійшов у число кращих після тижневих вдосконалень у Бонні. Він полягав у тому, щоб створити власного медійного аватара з обличчям звичайного гуцула, який знайомим діалектом розповідатиме про складні речі. Таким чином, ми створюємо своїй аудиторії сусіда, знайомого, яким вони так схильні вірити. Тільки наш «сусід» завжди транслюватиме перевірену та надійну інформацію. А ще він має обличчя нашого колеги, який служить у ЗСУ. Його обличчя знайоме аудиторії, бо ще до війни ми пробувати розвивати канал Ютуб, то там він започаткував гумористичну передачку «Най вхопит холєра, шо вповідає Валєра».
Торішнього вересня мала поїздку до Швеції. Там за тиждень ми, десять українських редакторок, відвідали десять редакцій – від гіперлокальних, як «Карпати», до мегакорпорацій. Там я не тільки набралася нових ідей від шведських колег. Перед Новим роком Фонд Андерса і Маргарет Андерсонів виділив трьом із десяти ідей фінансову підтримку. Так ми отримали п’ятдесят тисяч шведських крон на реалізацію «Спитай у вуйка» та власного мобільного додатку.
Але оскільки додаток розробити дуже дорого, то ми вклалися фактично тільки в нього, а аватар трішки залишився на паузі. Але за додатком – великий прорив! Це програма, яку може будь-хто встановити на свій телефон, передплатити електронну версію «Карпат» і щотижня отримувати її одразу в додатку. Також тут буде оцифрований увесь архів газети, доступ до якого буде платний. Згодом у цій цифровій вітрині в нас будуть доступні власні цифрові продукти – e-book, тобто, електронні книжки. Тут будуть безплатні видання та платні, які можна буде купити. Першу таку книгу «Шо то є любва» ми вже зверстали на початку цього літа і підготували до публікації. Це унікальний збірник зі світлинами майже сторічної давності й ексклюзивним матеріалом у спогадам старожилів.
Саме у мобільному додатку згодом ми плануємо встановити і нашого Вуйка, який розповідатиме людям про нововведення, реформи та цікаві новини замість стандартних текстів, які ніхто не читає повністю.
Також завдяки підтримці Fondation Hirondelle та за власні кошти ми обладнали невеликий, але власний медіацентр. Тут плануємо проводити не тільки власні заходи, але й надавати таку можливість тим, хто не має де провести якусь подію.
– До одного з ювілей колега написала про мене «корінням з Буковини, серцем з Прикарпаття». Наскільки мені відомо, про вас можна сказати навпаки?
– Дуже влучно сказано! Я справді, хоч і галичанка, але про Буковину знаю все, а про свій район дізнаюся від колег із «Верховинських вістей». Моя сім’я каже, що я вдома, на Верховинщині, тільки зареєстрована й іноді ночую. І жарту тут дуже мало. Мені 37 років і 19 із них я працюю в «Карпатах» на Буковині. Тому дати крила сьогодні виданню, яке повірило в мене – це вже справа честі.
– Декілька слів про роздержавлення: плюс чи мінус? Чому саме?
– Звісно, плюс. Мінус тільки в тому, що ми не одразу зрозуміли, де наші справжні можливості. Коли ми намагалися переконати громади у доцільності співпраці, хотіли довести, що ми є їхній голос, треба було одразу йти прямо до читача. Бо це найвірніші партнери, які не зрадять. Навіть, коли доставка погана була, навіть коли газету доводилося забирати з іншого кінця села – виписували і виписують. А з громадами обов’язково ще повернемося до цього питання, але то вже буде зовсім інша історія і розмова на рівних…
– Завдяки чому виданню вдається дотепер утримуватися на «плаву», адже в сусідніх Вижницькому й Косівському районах, які мають значно більші можливості, аніж Путильщина, газети вже не виходять?
– Так, ми дійсно виглядаємо паранормальними на фоні районних колег, адже вже навіть не маємо статусу районки. Але за останні роки я добре навчилася перетворювати виклики у можливості. І саме гіперлокальність із виклику стала нашою родзинкою. Ми почали писати своє для своїх і про своїх. Зокрема, вже два роки у нас виходить щомісячно розворот «На перелазі», де ми популяризуємо гуцульську історію, ремесла, повертаємо гордість за своє. У планах – створити таку ж щомісячну сторіночку для дітей «Гуцулятко», бо зараз, як ніколи дітям потрібне рідне патріотичне слово.
За рахунок чого ми виходимо? Бо є читачі! І це головне. Так, їх суттєво зменшилось, але через те, що Укрпошта добряче над цим попрацювала. Виходимо, бо грамотно використовуємо донорську підтримку, не тільки споживаючи кошти, а й інвестуючи їх у нові ідеї. Бо розуміємо, що газета у такому вигляді як була, більше не буде, і з цим треба змиритися. Зараз у нас мультимедійна платформа – сайт, сторінка та спільнота в ФБ, Інстаграм, Ютуб, а з запуском аватара й мобільного додатку буде інтерактивна платформа. Користувачі зараз дуже різні: одні читають, другі дивляться, треті слухають. Або все одразу. Й адаптація однієї інформації під різні запити – тепер основне завдання. Навіть газета зараз уже інтерактивна, бо статті ми доповнюємо кюар-кодами, за якими можна й переглянути подію.
Я не можу стверджувати, що «Карпати» існуватимуть вічно, бо все-таки викликів є чимало і ми можемо не впоратися з усіма. Але точно знаю: ми будемо пробувати усі варіанти, використовувати навіть найменші можливості, бо знову ж таки – у нас є читач!
– Сьогодні багато нарікань на доставку газети до читача. На Прикарпатті, приміром, «Вільний голос» і «Слово народу» відмовилися від послуг Укрпошти. А як справи у Вас?
– Так само кепсько, як і в усіх. Тому ще в 2024 році ми спробували запустити власну кур’єрську доставку по селищу, в якому працюємо. Це виявилося дуже вигідно і для людей, і для нас. Тож уже третій рік у Путилі, паралельно з листоношами, ми доставляємо газету. Є колективи в інших селах, які корпоративно оформлюють нашу передплату. Тому людям не буде складно згодом перейти повністю на нашу доставку. Адже за умови, що вартість доставки продукту, якої взагалі-то й немає, вже вища, аніж вартість самого продукту, продовжувати співпрацю нема сенсу. Це не партнерство, а рабство і ми більше не хочемо працювати на Укрпошту. Тому з 2027 року не плануємо продовжувати договір.
– Як вдається виходити з ситуації під час блекаутів?
– Відтоді, як ми купили за донати акумулятор, а згодом за кошти партнерів придбали два зарядні пристрої екофлоу по 1500 кВт кожен, павербанки – для телефонів та ноутбука, ми не відчували блекаутів. Жоден випуск газети не зірвався.
– У розмові Ви зауважили, що знаєте про Івано-Франківський Центр журналістської солідарності. Звідки дізнались? Чи потрібна така інституція загалом й особливо – в період війни?
– Я стежу за ініціативами НСЖУ, а також за міжнародними програмами підтримки медіа. Діяльність таких центрів є надзвичайно помітною в професійному середовищі, адже це вузлові точки комунікації. Щодо того, чи потрібна така інституція? Однозначно, так, бо це критично важливо. Це безпека та солідарність. Центр – це не лише про укриття чи технічну допомогу, це про відчуття того, що ти не один у професійному просторі. Це про розвиток і навчання.
Саме стежачи за новинами Центру, я почала задумуватися над навчанням майбутніх медійників у Путилі. Так і народилася ідея, яка з березня 2026 року вже є повноцінним проєктом молодіжної медіашколи при редакції «Media-Up: Трансформація медіапростору Карпат через молодіжне лідерство». П’ятнадцять учасниць онлайн та офлайн здобувають основні навички журналістики, публікують перші матеріали та працюватимуть до кінця листопада. Можливо, згодом така медіашкола працюватиме при редакції на постійній основі та приноситиме певний дохід як платна структура.
– Побажання колегам і майбутнім медійникам?
– Майбутнім медійникам я побажаю одного – ніколи не боятися будувати власне професійне майбутнє. Не можна боятися своїх бажань і не варто дозволяти комусь впливати на вашу думку. Світ зараз змінюється швидше, ніж будь-коли, і професія журналіста вимагає від нас стати універсалами. Ми сьогодні й автори, і менеджери, і технологи, й аналітики. Але якими б досконалими не були програми, головним залишається саме ваш інтелект та здатність бачити за фактами справжню людину. Будьте сміливими, будуйте горизонтальні зв’язки та вірте в силу свого голосу! Бо за вами – нове, стійке обличчя української журналістики.
Працівники редакції в День вишиванки
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Івано-Франківську – 066 677 07 26 (Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського центру), адреса: вул. Січових стрільців, 25.
Вікторія Плахта, Івано-Франківський Центр журналістської солідарності, світлини з архіву редакції «Карпат»
Дискусія з цього приводу: