Ми часто говоримо про наших колег-журналістів, які перебувають за ґратами в російських тюрмах. Їх немало – майже три десятки. І для нас сьогодні важливо зрозуміти, в якій обстановці, крім просто неволі, вони перебувають.
Наш колега фрілансер «Радіо Свобод»а Владислав Єсипенко, який за сфальсифікованою справою відбув шість років покарання в Керченській виправній колонії №2, на днях на сайті «Крим.Реалії» та на своїй сторінці у фейсбуці розповів про те, як наглядачі насправді створюють для кожного з них «персональне пекло», застосовуючи жорстокі тортури.
«Установи виправної системи в анексованому РФ Криму під контролем Росії стали місцями виживання ув’язнених чи навіть справжніми тортурами. Таких висновків доходять ті, хто пройшли через неї. Багато свідчень лягли в основу звітів міжнародних експертів, де підтверджують: у пенітенціарній системі Криму роками після його російського захоплення процвітають жорстокі тортури, фізичне та моральне насильство щодо ув’язнених. А з 2022 року почалося ще й активне їхнє вербування на війну РФ проти України. «Крим.Реалії» стали відомі подробиці цих процесів з перших вуст. Їхнім свідком став наш журналіст-фрілансер Владислав Єсипенко…» — зазначають «Крим.Реалії».
Ось як потрапив в колонію та «перевиховався» один із зеків на ім’я Сергій Яковішин.
«За плечима у хлопця був специфічний, досвід – служба за контрактом та бої в Сирії. Здавалося, цю людину неможливо злякати чи зламати. Але потім був етап. Керченська виправна колонія.
Тут правила диктувала адміністрація. Головний ритуал пригнічення – стаття 106… Фактично – тест на рабство. Для ідейного «заперечувальника», яким був Сергій, підписати цей папір означало зсучитися. Втратити все.
В’язні знали: адміністрація влаштує пекло кожному, хто скаже «ні». Вибір був простий – або підпис, або катування. Кілька днів побиття, а на десерт – 15 діб «на ямі» у карцері. Іноді ув’язнені різали собі вени на руках, щоби уникнути катування.
Режисером цього садизму був заступник начальника з виховної роботи Руслан Тюлюгенов. За очі ув’язнені презирливо звали його «конь замполіта».
Тюлюгенов любив масовку – на розправи збирались і допомагали йому найміцніші наглядачі. Але справжню пристрасть до чужого болю мали лише двоє: сам Тюлюгенов та старший лейтенант В’ячеслав Бедашев. Вони працювали з «вогником і задоволенням»…
Коли Сергій відмовився підписати папери, ці двоє влаштували йому персональне коло пекла. Били професійно, з особливою жорстокістю. Вцілювали в пах. Стрибали в берцях по голові. Сергій тримався.
Тоді вони витягли один з головних козирів. Бачачи, що «клієнт» не здається, з Сергія зірвали штани. До заднього проходу піднесли довгу дерев’яну палицю.
Цю межу Сергій переступити не зміг. Межу тваринного приниження. Він здався. Підписав усе…» – розповідає Владислав Єсипенко.
«У 2023 році до нашої колонії приїхали представники ПВК «Вагнер», щоб заохотити в’язнів іти на війну. Сергій обурювався і казав мені: «Як можна воювати проти братів? Цей «фарш», який повівся на гроші, знищать у першому ж бою». А ще він казав, що його дід із Дніпропетровської області, і саме тому він ніколи не воюватиме проти України. Але у вʼязниці система намагається не випускати жертву з кігтів.
Тюлюгенов почав регулярно смикати Сергія «на розмови». Повільний, тихий психологічний пресинг добив те, що не встигли добити чоботи. Невдовзі Яковішин прийняв пропозицію «кумів» і погодився стати завгоспом загону – стати частиною табірної адміністрації… Це була капітуляція. Людина не просто зламалася під тортурами – вона повністю перефарбувалася, знецінивши все, за що ще вчора була готова терпіти біль.
Але система вміла не лише ламати, вона вміла й купувати. За повну лояльність Яковішин отримав від адміністрації колонії царські привілеї. Його поставили на підвищене харчування в їдальні, дали безперешкодний доступ до мобільного телефону а як головний інструмент впливу, Сергій прийняв у дар професійні боксерські рукавички – натяк на те, що тепер він має право застосовувати силу від імені керівництва колонії. Але Яковішин на цьому не зупинився.
Залишки колишнього авторитету він вирішив компенсувати агресивною фізичною перевагою. Через свої канали він «затягнув» із волі метандростенолон – потужний анаболічний стероїд, який різко стимулює синтез білка та дозволяє наростити великі об’єми м’язів за лічені тижні.
Регулярний, циклічний прийом хімії та якісна їжа з волі дали страшний результат. При своєму зрості під два метри Сергій швидко розігнав вагу до 130 кілограмів. Позбавлений колишніх людських орієнтирів, цей м’язовий колос став схожим на справжнього мутанта з фільму жахів. Система виростила ідеальну зброю проти інших в’язнів…» — розповідає Владислав.
«А далі хлопчина зібрав команду однодумців – міцних хлопців, яким пообіцяв різні преференції за співпрацю. Головною преференцією було УДЗ (умовно-дострокове звільнення). Найстараннішими з них, які іноді в катуваннях та побитті зеків перевершували свого «шефа», були Іван Фонтаненко та Дмитро Зайцев.
І хлопці старалися… Били нещасних прибиральників загону металевими дужками, знятими з нар. Так звані «ображені», або «півні», ходили сині від стусанів, а пізніше деякі з них зізналися, що «з метою профілактики» Сергій і компанія звʼязували «півнів» та засовували їм у задній прохід палиці.
Тобто дублювання дій адміністрації (!) в дії…»
«…Кульмінація подій настала наступного дня, коли один з в’язнів, Кримков, з метою помсти за побиття в локальній частині загону спробував перерізати лезом від бритвеного станка сонну артерію Яковішину, який саме повертався з чергової бесіди оперів. Цього не сталося, бо Яковішин встиг під час атаки опустити голову, тож Кримкову вдалося лише порізати йому вухо. Було багато крові, Яковішин волав як навіжений, що «вб’є тварину». Тим часом інспектори вже затримали Кримкова й вели до будівлі адміністрації колонії.
Його запроторили в карцер, а я був змушений деякий час ходити із заточеною ложкою в кишені, чекаючи на напад «опричників» Яковішина.
Через деякий час Яковішин з подачі Тюлюгенова пішов на підвищення в загін «карантин», де разом іще з однією мразотою – Антоном Кузьменком – знущався з ув’язнених. Вони обидва були наче вітрина колонії, коли зек після прибуття бачив двох здоровенних 130-кілограмових «смотрящих» за карантином.
Але головне, що вони там робили, – беззаперечно виконували накази адміністрації, а коли прибував черговий етап, розвертали камери спостереження вгору, щоби не було можливості відеофіксації, коли оперативники на чолі з Тюлюгеновим та Бедашевим катували в’язнів. Зокрема, Кузьменко та Яковішин вимагали у зеків гроші, обіцяючи направлення після карантину на «прибуткові» посади: до бібліотеки, клубу, санчастини тощо. Ціни варіювалися від 20 до 60 тисяч рублів за місце. Звичайно, левова частка цих грошей йшла керівництву колонії та особисто до кишені її начальника – полковника Бобрикова.
Проте щастя Яковішина було недовгим: він «переплутав береги» і почав приховувати від керівництва колонії частину прибутків, а також саботувати деякі їхні накази. За це його знову перевели до нашого загону, з якого на початку 2024 року він пішов на «СВО». А вже у травні 2024-го він загинув біля селища Роботине Запорізької області. Колишній засуджений Кримков вижив на війні (його судимість за зґвалтування погашена) і зараз ходить російськими школами на так звані «уроки мужності», де розповідає дітям, як він «боровся з нацизмом», – розповідає політв’язень Владислав Єсипенко.
Ознайомившись з цим матеріалом, користувач фейсбуку під ніком «Південний Вітер» зазначив: «Мені здасться, що в росіян хворі голови — тотальний синдром рабства, гноблення один одного, жодних релігійних переконань та моральних цінностей. Половина росії сидить по тюрмах, а половина їх охороняє… Вся росія сидить на «голці мікрокредитів»… Молодь «засолила» голови наркотиками. Державні службовці та силовий блок плескають в долоні путіну. Це повне соціальне та фізичне знищення. Країна тотального страху, придушення та пригнічення. Найцінніше – це воля, але вони цього не знають…»
Владислав Єсипенко погодився з таким визначенням, зазначивши: «Південний Вітер», так і є. Російська в’язниця – це мініатюра їхньої ж держави, де начальник колонії – президент. Там є свій силовий блок: опера та так звані «маски», які періодично гамселять зеків для профілактики. Так звані «козли» на волі – представники партії «Єдина росія». Ну і наостанок, звичайні зеки – безправна челядь…»
Інший читач, Костянтин Давиденко, зазначає: «Мене і самого завжди вражала нормалізація нелюдських практик в усіх пенітенціарних установах московії. Причому найбільше – до своїх же. Тому коли мені кажуть «чому ти проти росії», я завжди кажу – а як я можу бути «за» після всього, що я бачив? І ми з тобою ж не виключення – скільки таких історій. І, ясно, нормальні люди не хочуть такому коритися. Бо ці практики ж просто продовження їх державних політик. А як нормальні люди можуть хотіти жити в такому суспільстві? От ми і не хочемо…»
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: