Маленькі міста часто залишаються поза фокусом великих медіа. Журналістка Юлія Дейнеко протягом десяти років фіксує життя Златопільської громади на Харківщині в матеріалах ТРК «Надія». З початком повномасштабного вторгнення медійниця прийняла рішення: залишитися вдома і працювати. Вважає своєю головною місією роботу, що стосується родин військовополонених та зниклих безвісти, повертаючи їм видимість. Про ціну очікування, акції-нагадування, залаштунки регіонального ТБ, де один працівник заміняє цілу команду, крадіжки фотографій та про те, як психологічна освіта допомагає не збожеволіти від чужого горя, у нашому інтерв’ю.
–Юліє, хотілося б почати розмову про позитивні емоції. Чи є у вашій практиці історія, яка вразила найбільше?
– Уявіть: ти тривалий час знімаєш родину, бачиш портрет військовополоненого на прапорі, знаєш, як сильно його чекають. І ось ти бачиш цього хлопця вживу! Бачиш, як він власноруч знімає свій портрет, що був встановлений на Алеї Надії. Я намагаюся завжди тримати себе в руках і залишатися стриманою. Але тоді емоції дуже накрили! Таке сталося вперше у моєму професійному житті. Раніше ніколи не переживала нічого подобного. Це – найсильніша історія!
Говорю про Михайла Андрющенка, який у травні повернувся додому. Неймовірно тішуся, що всі мої матеріали, зроблені до його визволення, тепер є важливою частиною сторінки в житті родини і громади. Він побачив сюжети, як сім’я щотижня стояла за нього з портретами та прапорами.
Головна тема журналістської роботи
– Коли тема військовополонених та зниклих безвісти стала однією з головних у роботі?
–З початку повномасштабного вторгнення у 2022 році я прийняла рішення залишитися вдома. У перший день, коли ніхто ще до кінця не знав, що робити й куди бігти, моя реакція була автоматичною – йти в редакцію. Навіть думок не виникало про евакуацію чи збори речей. Зараз професійне життя вже неможливо уявити без тем, які принесла війна. Додалося багато військової тематики. На жаль, часто йдеться про людське горе. В одному з проєктів працювала з активною групою родин військовополонених та зниклих безвісти. Фотографувала, спілкувалася і внутрішньо відчула, що про них обов’язково треба розповідати якомога частіше. Пообіцяла прийти підтримати їх на акції. Зрозуміла, що ці люди стали «моїми»
.Я поруч з ними щосуботи, коли вони проводять акції-нагадування про своїх рідних.
Матеріалів ставало дедалі більше. Згодом почала робити окремі відеосюжети про родини, про дітей, які чекають на своїх татусів. Переконана, що будь-який журналістський матеріал має розкриватися через конкретну людину та її особисту історію. Тільки так можна достукатися до серця глядача чи читача. У моїх сюжетах ТРК «Надія» показує справжню ціну очікування: у дитячих малюнках, прапорах із портретами, у довгоочікуваних дзвінках із рідним голосом. Це хроніки стійкості Златопільської громади, яка налічує приблизно 30 тисяч жителів. Харків від нас у межах 80 кілометрів. Ворожі безпілотники літають над нами регулярно. Були й прильоти.
–Як працюється журналістові у невеликій громаді прифронтової області?
–Коли ти живеш у маленькому місті, де майже всі одне одного знають, це накладає величезну відповідальність. Щодня бачу людей, чиє горе розгортається на сусідній вулиці, або біда приходить у родини знайомих. Таке близьке сусідство змушує мене на всі 100% дотримуватися журналістських стандартів.
Висвітлення історій має бути насамперед екологічним і безпечним для самих родин та, головне, для хлопців, які перебувають у полоні чи вважаються зниклими безвісти. Тут немає місця фальші чи гонитві за сенсаціями. Оскільки ти щодня перетинаєшся з цими людьми на вулицях, твоя робота має бути максимально чесною, справжньою та делікатною.
–Юліє, торік, за поданням НСЖУ, Ви отримали Почесну грамоту від Верховної Ради України. А що є найбільшою «внутрішньою» нагородою у такій емоційно складній роботі?
–Працювати з людьми, які переживають глибоке особисте горе, справді важко, бо у кожного свій біль і шлях його подолання. Тому найбільшою внутрішньою нагородою для мене є щирий зворотний зв’язок від людей, з якими я працюю. Коли вони відчувають підтримку і розуміють, що їхні історії почуті – це надзвичайно цінно.
Сила згуртованості родин та місія локальних медіа
–Можете виокремити найважливіший показник у роботі?
–Довіра людей. Це стосується і родин, з якими я постійно співпрацюю, і громадських організацій, і взагалі. Те, що вони повертаються до мене знову, є головний результат. Буває, зроблю матеріал, а за якийсь час телефонують: «Юлю, у нас тут планується захід» або «Є важлива тема, хочемо запросити зняти сюжет».
Це ознака того, що люди цінують мою працю. Без довіри взагалі б не було таких матеріалів. Камера, штатив – це лише техніка. Люди насамперед приходять до мене як до журналістки, якій довіряють.
–У чому родини черпають сили під час довгого очікування чи повної невідомості, на чому тримається їхня віра в майбутню зустріч з рідними?
– З моїх спостережень, їхньою головною силою є згуртованість. Саме те, що вони тримаються разом, допомагає їм вистояти. Вони організовують збори, започатковують важливі ініціативи.
Зокрема, у громаді запропонували й створили символічну локацію: Алею Надії для хлопців, на яких чекають.
Рух тримається на тому, що жодна родина не залишається наодинці зі своєю бідою. Коли ти не сам у цьому горі, а в колі тих, хто розуміє тебе, з’являється сила гуртом долати труднощі, організовуватися і підтримувати одне одного.
– Центральні медіа частіше фокусуються на масштабних всеукраїнських акціях у столиці чи великих містах.
–Так, у великому місті простіше: там можна вийти на центральні проспекти, все виглядає масштабніше. Для Златопілля те, що родини почали регулярно проводити акції-нагадування й зробили це традицією, справжній прорив. Вони наважилися на цей крок, попри типові для маленьких міст страхи у стилі «а що скажуть люди?». Хоча знаю, що й досі іноді стикаються з нерозумінням з боку деяких містян. Мовляв, а що це дасть?.. Думаю, це важливо, щоб показувати приклад іншим, таким же громадам по всій Україні. Нагадувати¸що війна поруч. І це не тільки фронт чи дрони, це й військові, на яких чекають. Військові, які пішли в ЗСУ, аби захищати усіх нас. Тому й потрібні такі акції-нагадування.
У цьому плані мені імпонує робота Національної спілки журналістів України. Адвокація на усіх майданчиках, у тому числі і міжнародних, питання медійників, які знаходяться у неволі, а також про яких немає відомостей. Наші акції у Златополі іншого масштабу, але теж важливі.
Видимість малих громад та етичні табу в інтерв’ю
– За вашими спостереженнями, що є найважчим для сімей полонених чи зниклих безвісти, окрім самої невідомості? З якими проблемами їм доводиться стикатися найчастіше?
– Щодо бюрократичних чи юридичних перепон, то особливих проблем немає. Жінки активно співпрацюють із профільними органами та юристами. До громади періодично приїжджають фахівці, проводять для матерів і дружин консультації.
Найважчим, думаю, є інше – емоційне навантаження. Як сказала вище: не всі жителі громади усвідомлюють суть акцій. Це заклик не лише до місцевих структур, а звернення до всієї країни та до наших європейських партнерів.
Головна мета родин – бути видимими. Люди хочуть, щоб суспільство знало: вони є, їхній біль існує. Їм неймовірно складно жити в абсолютній невідомості, тому залишатися помітними для них життєво важливо. Саме задля цієї видимості я й створюю свої матеріали. І це працює. Суспільство має постійно пам’ятати про тих, завдяки кому ми тримаємося.
– Яких тем або запитань свідомо уникаєте у розмовах під час акцій?
– Насамперед не озвучую інформацію, яка може зашкодити хлопцям, що перебувають у полоні. Також я табуюю запитання, які можуть стати психологічною травмою для рідних. Це про глибоко особисті родинні речі, які людина очевидно хоче залишити при собі. Тут уже спрацьовує мій професійний досвід: я одразу бачу, коли співрозмовник не готовий говорити на певну тему або почувається ніяково. У таких випадках я можу прямо запитати: «Нам ок про це говорити, чи краще оминути тему?». Якщо людина каже, що не хоче торкатися якогось питання, ми його закриваємо. Зайве травмувати заради матеріалу – неприпустимо.
«І жнець, і швець»: залаштунки роботи сучасного локального медіа
– Робота на телебаченні під час війни – це окремий виклик.
– Так. Ми транслювалися на Новому каналі по дві години вранці та ввечері щодня. Чотири години щодня – величезний обсяг мовлення. Програми переважно заповнювалися моїми матеріалами, які треба було оперативно відзняти та змонтувати. Також використовували архівні проєкти. Наш керівник додавав рекламу, важливі та актуальні сюжети колег з інших медіа. З мого боку – робота в режимі нон-стоп: постійно знімати, монтувати й надсилати готові блоки.
–Але ж таке навантаження колосальне для однієї людини…
– Настільки звикла до свого темпу, що сприймається все як належне. Десять років тому я починала працювати в телекомпанії кореспонденткою. До 2022 року у нас була велика команда: кілька журналістів, два оператори, монтажер. Тоді відповідала суто за свій напрямок і голова ні про що інше не боліла.
Згодом команда радикально зменшилася і я стала кореспонденткою, фоторепортеркою, дикторкою, операторкою, монтажеркою. Як кажуть, і жнець, і швець, і на дуді грець. Хоча, якщо говорити відверто, поза рамками офіційного інтерв’ю, не вважаю таку модель ідеальною. Набагато краще і правильніше, коли кожна людина робить свою справу. У моєму ж випадку, коли ти маєш власноруч пройти весь цикл: від ідеї та зйомки до видачі готового продукту, це – зовсім інший рівень навантаження. Хоча процеси модернізуються. Присутній також ШІ–компонент. У строю мене тримає любов до відео та фотографування. Надзвичайно люблю свою роботу. Зараз у нас йде трансформація компанії у мультимедійний майданчик. Попереду нові можливості, але головна тема – про родини, які чекають, – буде й надалі зі мною.
Психологія в кадрі, емоційне вигорання та «кототерапія»
–Кожен ваш репортаж – це занурення у чужий біль. Як справляєтеся з емоційним вантажем, щоб не вигоріти?
– Реагую як емпатична людина. Неможливо прийти на зйомку і нічого не відчувати. Звісно, я пропускаю всі історії крізь себе і дуже переживаю. Але тут мені неймовірно допомагає моя базова освіта: я психолог. До телебачення працювала в службі у справах дітей. Знання з психології допомагають розуміти процеси, які відбуваються у моїй голові. Вчасно перевантажуватися і переключатися. Постійно оновлюю знання та відвідую тренінги. Якщо ти сам «порожній», ти не зможеш нічого дати іншим.
Не можна «вимкнути» емоції, коли приходиш додому, наприклад, після панахиди. На себе взяла за обов’язок відвідувати поховання військових, віддаючи шану. Опісля повертаюся в редакцію з болем. А матеріал треба заново передивитися, переслухати, перемонтувати… Це страшенне навантаження.
Намагаюся перемикати думки: можу помалювати, помилуватися квітами. Маю перевірений рецепт порятунку – це «кототерапія». Мій кіт Цезар Юлійович неймовірно вдячний слухач! Йому, до речі, дуже пасує ім’я. Він вислуховує все, що мені наболіло після важких зйомок. Спілкування з тваринами працює як найкраща реабілітація.
Мистецтво бачити кадр
– Ви кажете, що любите працювати з фотокамерою. Звідки вміння ловити кадр?
– Спеціально фотомистецтву не вчилася. Це, дійсно, велика любов, яка часом підкріплювалася тренінгами. Наприклад, дивилася чудовий онлайн-інтенсив від НСЖУ. Проводив відомий фоторепортер Ян Доброносов. Його стиль мені дуже імпонує. Намагаюся завжди бути в темі, дивитися, як працюють колеги. Але, звісно, кадр треба відчувати. І у кожного свій погляд.
До речі, саме Ян Доброносов вказав на правило: свої фотографії потрібно обов’язково брендувати. Раніше була велика проблема з місцевими телеграм-каналами та пабліками. Вони заходили на мою сторінку у фейсбуці, крали світлини, скажімо, з акцій, виставляли у себе, не вказували автора, збирали лайки.
Приємно, що поважні професійні видання Суспільне чи Слобідський край, теж іноді беруть мої роботи, але вони завжди зазначають авторство на знімку.
Взагалі не проти ділитися матеріалами. Але я витрачаю свій час, внутрішній ресурс, техніку. А хтось копіює світлину в один клік. Це – несправедливо. Довелося писати претензії. І таки навчила поважати чужу працю! Тепер практично всі ставлять посилання на моє авторство. Крадіжки на системному рівні мають припинитися!
Диджиталізація пам’яті та вибір серця
– Повернення хлопців – це велика подія для сімей і громади. Як плануєте використовувати зібрані матеріали у майбутньому?
– Для міста – це вже жива історія, яка пишеться під час війни. Усі фото- та відеоматеріали обов’язково будуть використовуватися далі, можливо, у форматі виставок чи мультимедіа презентацій. Зараз у музеях активно впроваджується диджиталізація: з‘являються сучасні екрани, інтерактивні панелі. Тож історію можна показувати у сучасній, доступній формі. Кадри вже увійшли в історію, і я впевнена, що з часом вони стануть безцінними.
– Ваша телерадіокомпанія має надзвичайно символічну для цього контексту назву – «Надія». Що дає особисто вам і родинам полонених надію, коли боротьба за повернення полонених триває роками?
– Знаю, що родини живуть із внутрішнім девізом: обов’язково дочекатися своїх близьких. А моменти, коли хлопці повертаються додому, стають для всіх колосальним стимулом не опускати руки й продовжувати вірити й надіятися.
Коли я дізнаюся про черговий обмін, то одразу телефоную родичам, адже знаю абсолютно всіх: маму, сестру, дружину – тих, хто більш активний. Маючи актуальну інформацію, лише з їхнього дозволу публікую новину в медіа. Ми завжди комунікуємо. Дівчата діляться першими емоціями: як їм зателефонували, що сказали. У такі хвилини ми часто плачемо разом. І це – мій вибір, чи вибір мого серця…
Жінки ніколи не забувають сказати «дякую» за висвітлення їхнього руху. Субота – мій вихідний за графіком. Але я завжди приходжу на акції і працюю: заради них і нашої спільної перемоги.
Спілкувалася Людмила Мазнова
Фото з архіву Юлії Дейнеко
Дискусія з цього приводу: