24 лютого 2022 року стало точкою неповернення для всієї країни. Разом із мільйонами українців редакції медіа опинилися в новій реальності – реальності війни, де кожен день приносить виклики, тривоги й відповідальність за слово. З перших днів свого виходу й донині неупередженим свідком змін, голосом громади й надійним порадником для читачів уже майже 36-ть років поспіль є івано-франківська обласна газета «Галичина».
Про виклики війни, трансформацію редакційної політики та майбутнє локальних медіа, загалом, та преси, зокрема, – в інтерв’ю з головним редактором газети «Галичина» Василем Морозом, відомим журналістом, членом НСЖУ.
– Перші дні повномасштабної війни. Василю Івановичу, розкажіть якими вони були для редакційного колективу?
– Важкими, як і для більшості наших співвітчизників. І передусім – від усвідомлення того, яке непоправне лихо насунулося на нашу землю. Чомусь відразу було відчуття, що ця війна надовго.
– Які найбільші виклики постали перед виданням у перші місяці вторгнення?
– Головним викликом стало блокування на рівні структурних підрозділів Держказначейства зароблених нами бюджетних коштів за надані органам місцевого самоврядування інформаційні послуги на сторінках «Галичини». Першого ж дня війни уряд розпорядився, образно кажучи, спрямовувати фінанси громад лише для потреб оборони держави й на виплату заробітку. Тому першими воєнними місяцями самоврядні органи краю, яким ми надали послуги в січні – лютому й далі надавали, не могли розрахуватися з нами. Але ж нам ці кошти були потрібні на забезпечення виробничої діяльності з випуску газети й на виплату заробітку співробітникам редакції.
Куди я лише не звертався з проханням змінити цей порядок речей, зрушити проблему не вдавалося. До речі, звернув увагу тоді на абсолютну відсутність зворотного зв’язку з авторами щоденних відеозвернень до народу – тодішнім прем’єром Денисом Шмигалем та президентом Володимиром Зеленським. Вони не реагували на жодні коментарі під своїми виступами у фейсбуці…
Словом, довелося навіть тимчасово припинити роботу редакції. І в першій половині квітня газета не виходила. На щастя, невдовзі ситуацію залагодили, й ми відновили випуск.
– Що змінилося у роботі газети відтоді? Чи довелося змінювати формат, періодичність, способи розповсюдження?
– Через скорочення з об’єктивних причин кількості штатних працівників тимчасово зменшили й обсяг видання – з 16-ти до 8-12 сторінок. Усе інше не змінилось. Альтернативні способи розповсюдження газети, які ми випробували ще до війни, не прижилися через вищу вартість, аніж ціна її просування через поштові комунікації.
– Наскільки складно в умовах війни поєднувати оперативність із ретельно перевіреною інформацією?
– Звичайно, ця робота ускладнилась. Але ми для себе полегшили її тим, що в газеті, яка, нагадаю, виходить лише раз на тиждень, майже не подаємо новин. Увесь інформаційний блок видання перекочував на шпальти інтернет-ресурсу «Галичини». І за ведення щоденної новинної стрічки там відповідає редактор сайту – журналіст Юрій Кривень. Він займається лише цим, і ми не покладаємо на нього більше жодних навантажень у нашій спільній редакційній роботі. І він, як на мене, професійно дає собі раду із поєднанням оперативності з правдивістю.
Натомість у паперовому варіанті розміщуємо переважно аналітичні й публіцистичні матеріали. Причому до висвітлення найважливіших тем, якими живе суспільство, запрошуємо відомих експертів, навіть таких знаних київських політологів, як Володимир Фесенко й Олексій Гарань. Їхні виступи у форматі інтерв’ю чи коментарів готує завідувачка відділуполітикиредакції, компетентна в цих питаннях журналістка Оксана Процюк. У достовірності мовленого-сказаного в таких матеріалах сумніватися не доводиться.
– Які теми за період війни вважаєте особливо потрібними для вашої читацької аудиторії? Як визначаєте їх пріоритетність?
– Після 24 лютого 2022-го на наших шпальтах з’явилися нові рубрики, назви яких свідчать про воєнну тематику, що домінує в газеті. Це – «Війна в Україні», «В обороні держави», «Людина у війні», «Геополітичний момент», «З фронтового щоденника», «Портрети наших захисників» тощо. Розгорнули ми й цілі проєкти – цикли аналітично-публіцистичних публікацій, розтягнуті на роки, під рубриками «Війна хрестами чорніє», «Трагедія України».
Словом, тема війни чи не в кожному номері займає понад половину газетної площі. Але навіть у цьому блоці пріоритетними є кореспонденції під рубриками «Людина у війні», в яких розповідаємо про діяльність різних волонтерських організацій, та «В обороні держави» – під цим брендом мовимо як про зусилля ЗСУ на фронті, так і про конкретну підтримку бойовим бригадам коштами бюджетів різних рівнів. Так диктує нам життя
– «Галичина» має свою онлайн-платформу та сторінку в соцмережах. Чи посилило це роль роботи медіа?
– Безумовно. Істотно поширшала авдиторія наших шанувальників. До того ж, через електронну передплату газети у форматі PDF (цілковитий аналог паперової версії, тоді як сайт газети – це самостійне електронне медіа) наше видання читають і в багатьох країнах за кордоном. Зросла частота зворотного зв’язку з читачами, що дозволяє коригувати тематику видання.
– Наскільки важливо, на Вашу думку, для медіа бути не лише голосом громади, а й підтримкою? Зрештою, хто найбільше в цьому має бути зацікавлений – медіа чи громада?
– Думаю, в такій співпраці мають бути зацікавлені обидві сторони. «Галичина» – мабуть, єдина газета у регіоні, де ще діє давній принцип співробітництва з читачами – окремими громадянами чи й цілими підприємствами – «Газета виступила… Що зроблено?». Також у нас віддавна й досі діє рубрика «З проблемами – до «Галичини», під якою виносимо на широкий загал те, що болить нашим читачам, котрі звертаються до редакції по допомогу щодо вирішення наболілих питань як до останньої інстанції, яка ще може захисти їхні права.
Не раз порушували на своїх сторінках проблеми, спільні і для всіх жителів того чи іншого села. Тобто, образно кажучи, говоримо з обласної трибуни і про ті чи інші моменти/тенденції із життя галицької глибинки, які потребують уваги у «верхах». Мірило тут одне – якщо ви нас читаєте/передплачуєте, то ми готові на перше ж ваше звернення допомогти вам відстояти свої права.
– Ваш погляд на майбутнє локальних медіа загалом та преси зокрема?
– Важко сказати щось певне. За останньою інформацією, на Прикарпатті зареєстровано близько ста друкованих видань. Але далеко не всі з них виходять у світ. Ще меншу кількість – лише вісім газет – надибуємо в каталозі передплати на перше півріччя 2026-го, і то одна з них, – не наша, а львівська – «Експрес»…
Немає сумніву, що в інформаційному просторі й надалі зміцнюватимуть свій панівний вплив електронні медіа, які вже десятиліттями відтісняють друковані видання на маргінеси. Так само й АТ «Укрпошта» і далі монопольно підвищуватиме тарифи на доставку преси до її читачів, а отже, передплата на періодику дорожчатиме й відповідно меншатиме охочих її оформляти. Тож не важко спрогнозувати, що невдовзі з друкованих видань в Україні залишаться одиниці, та й то, очевидно, лише всеукраїнської сфери розповсюдження.
Редакції ж решти часописів, очевидно, розвиватимуть уже суто електронні версії своєї медіа-діяльності. Прикладом такого слугує нині городенківський «Край» – газета під цим брендом наразі, з 2026-го, вже не виходить у світ. Але її сайт живе…
Локальні друковані медіа матимуть майбутнє, якщо в Україні запанує порядок речей, чинний у більшості розвинених держав, де чи не кожна газета має свого кінцевого власника в особі фінансового магната. Наразі ж за редакціями часописів, які виходять на Прикарпатті, не стоїть ніхто із товстих гаманців. Вони живуть і діють завдяки лише спільним зусиллям їхніх співробітників. Не запрацювала й досі обіцяна урядом програма підтримки реформованих газет комунальної власності на суму 127 мільйонів гривень. І навряд чи її реанімують найближчим часом.
Та навіть якщо в суспільстві спонтанно й відродяться традиції приватного меценатства, як це, скажімо, було в Галичині за часів Польщі, то все ж охочі підтримувати функціонування преси більше цікавитимуться центральними виданнями, ніж локальними… Словом, принагідно згадую поетове: «Зажурено дивлюсь на наше покоління. Його будучина – це пустка або тьма».
– Василю Івановичу, бути журналістом для вас – це здійсненна мрія чи професійна відповідальність?
– І те, й інше.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Івано-Франківську – 066 677 07 26 (Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського центру), адреса: вул. Січових стрільців, 25.
Розмову вела Богдана Засідко, Івано-Франківський Центр журналістської солідарності
Дискусія з цього приводу: