Повномасштабна війна для багатьох стала межею, після якої більше неможливо жити “як раніше”. Для Марʼяни Задорожньої цей час став точкою зміни та відкриття двох нових напрямків ‒ журналістики та капеланства. Медійниця та служителька Маріупольського підрозділу військових капеланів розповіла у Львівському офісі об’єднаного Західноукраїнського центру журналістської солідарності про духовну підтримку військових на фронті, зміну людини перед лицем смерті та як прийшла до капеланства.
–Марʼяно, що для вас є головним у поєднанні журналістики й капеланства та чому саме ці дві сфери стали для вас визначальними?
–Я завжди кажу, що в мене є два крила: журналістика і капеланство. Вони співзалежні. Мій шлях у журналістиці розпочався з початком повномасштабної війни. Тоді виникла внутрішня потреба розмовляти з людьми. Це продиктовано часом, у якому ми живемо.
Я людина з багаторічним життєвим досвідом, розумінням життя, і хотіла б приходити до людей із цим та ділитися. Журналістика допомагає говорити з людьми. А я маю гостру потребу в такий час говорити й доносити ті речі, які йдуть зсередини. Саме говоріння у молитві, у службі ‒ це капеланство, це спілкування з військовими.
–Як ви прийшли до капеланського служіння і що стало для вас внутрішнім поштовхом, щоб обрати цей шлях?
–Тема теології, світотворення, давності або наявності вищої сили цікавила мене давно.Були дуже гострі моменти, коли я хотіла знати, чому саме жінок немає на керівних посадах будь-яких релігійних громад та чому світ створений для чоловіків. Саме з цим внутрішнім поштовхом я йшла й іду досі.
Зараз, до речі, я проходитиму онлайн-навчання в Богословській академії, щоб заявити про те, що ми, жінки, теж маємо глибочезні знання, величезну інтуїцію, чуттєвість, чутливість, мудрість, з якою могли би послужити Богу і світу. А війна стала таким “важелем”, який спрацював у потрібний час у потрібному місці.
–Що для вас бути капеланкою під час повномасштабного вторгнення? Який сенс доносите людям через цей шлях?
–Може трошки банально звучатиме, але я хотіла б в якійсь мірі навернути до Бога і врятувати людей від того, куди вони зайшли і як вони себе ведуть у теперішньому світі. Особливо у світі дуже жорстокої для України війни.
А щодо капеланського служіння безпосередньо на фронті, то моє внутрішнє покликання ‒ надавати велику духовну підтримку воїнам, які перебувають у надзвичайно складних життєвих обставинах. Багато з них відчувають себе приреченими, ніби мають “квиток в один бік”. З ними треба розмовляти молитовно, просто духовно. Абсолютно без рамок чи шаблонів, які десь колись нам навіювали навіть релігії. Ця потреба сиділа в мені і вона є в мені. Я впевнена, що своїм внутрішнім енергетичним запалом зможу і допоможу хлопцям.
–А як змінюється віра людей на війні та чи доводилося вам працювати з військовими, які раніше не вірили в Бога?
–Були такі випадки, коли військові прямо казали, що дійсно не вірили. Але коли зіткнулися з глибокими моментами своєї власної можливої смерті, сприйняття змінилося. Вони казали, що перша фраза, яка звучить у людини, коли вона розуміє, що може ось-ось загинути, ‒ це “Боже, врятуй мене”.
Люди говорили, що ця фраза автоматично виринає з середини душі. Наскільки я знаю, навіть найбільші атеїсти, коли помирали і лежали на лоні смерті, кликали Бога – це описано неодноразово і в літературі, і в документальних та художніх фільмах.
Я часто спостерігаю, що віра сприймається як те, що єдино правильне в нашому житті. Люди перед лицем смерті скидають з себе всі системні, соціальні речі, які заважають у житті, коли вони живуть у тилових містах. Перед лицем небезпеки люди відчувають вищу силу, відчувають Бога і говорять про це всі. Немає жодного воїна, захисника чи захисниці, які би про це не говорили.
В умовах важких боїв хлопці звертаються до Бога. Навіть там, де, здавалося б, вони розуміли, що не повернуться ‒ повертаються. Хлопці виживають, і їхня віра, їхня “зірка в очах”, що ми все ж таки живемо, керовані вищими силами, творцем і Богом, надзвичайно міцніє.
–Що для вас є найскладнішим у капеланській службі, а що ‒ найбільш світлим і надихаючим?
–Найважче розуміти, що це непростий шлях. У мене є такий зв’язок із Богом, напевно, ще з юності, може, й з дитинства. Нещодавно мені приснився сон: я засинала з внутрішнім запитом, який зараз є у всіх українців. Я думала, коли закінчиться війна в Україні.
Уві сні я три рази почула голос: війна закінчиться лише тоді, коли зміниться людство. Якщо людство не зміниться, війна не закінчиться. І тому найважче в служінні те, що люди занесені у надзвичайно матеріальні недуховні речі. Здавалося б, після такої біди люди мали змінитися, стати добрішими, відкритішими, думати не лише про власний комфорт, а про те, що окрім тіла є ще й душа, ‒ і це набагато важливіше. Це тяжкий шлях, я це розумію.
У моєму оточенні є багато людей, які скептично до цього ставляться, але це не змінює мого рішення. Надихає те, що я зможу зробити гарні добрі речі і, дай Бог, залишитися в серцях, у душах і, можливо, в історії.
–Що б ви хотіли, аби цивільне суспільство краще розуміло про військових і про роботу капеланів?
–Я хотіла б, щоб цивільне суспільство зрозуміло: життя в метушні, у біготні між супермаркетами ‒ це не життя, це лише убоге існування. Хотілося б, щоб люди, які мають достаток, зрозуміли, що все в житті тимчасове. Війна може стати доказом цього, щоб люди більше спілкувалися між собою, допомагали, були милосердними, розуміючими і щоб був великий конект із військовими.
Найбільший щабель забезпечення має бути на державі, але там, де люди можуть допомогти ‒ продуктами, одягом, невеличким донатом, спілкуванням біля лікарень, на вулиці ‒ треба скоротити прірву, яка чомусь існує між цивільними і військовими. Я розумію, що є багато запитань до ТЦК, і наголошую: не має бути ніякого насильства над людьми. Має бути нормальна роз’яснювальна навчальна робота, мотивація і тоді хлопці, чоловіки і навіть жінки будуть іти на фронт.
–Які у вас плани на подальший шлях у журналістиці, можливо, воєнній? Як ви хочете поєднувати це все, чого хочете досягати?
–Як журналістка я ще повністю на фронті не розкрилася, бо є певна процедура, яку я проходжу. Моя перспективна ціль ‒ документування і фільмування того, що там відбувається, щоб люди в Україні чи у світі, які цього не знають з різних причин, могли побачити. На превеликий жаль, у сучасному світі при всіх технологіях відбуваються речі, через які людство може дуже швидко скотитися до “кам’яного віку”.
Не хочу прив’язуватися до чогось одного: акцент точно буде на війні, але паралельно будуть і інші теми ‒ суспільство, наприклад. Одна з тем, яка мене цікавить – теологія: Бог, світотворення, філософія. Буде багато цікавих тем.
Я маю власні авторські проєкти. Зараз відновлюю проєкт “Наша реальність” на телерадіокомпанії “Лемберг” ‒ це плани, які ще закриті для всіх. Також відновлюю проєкт “Терапія в прямому”, де ми з психотерапевтом, травмотерапевтом Оленою Косак вели психотерапію з військовими та їхніми родинами: вона як фахівець, я більше як наставник і ведуча. Є ще один проєкт більш політичного спрямування, але про нього поки зарано говорити.
–Як війна змінила особисто вас як людину та про що мрієте після перемоги, яким бачите своє майбутнє?
–Я стала в деяких моментах гострішою. Більше говорю людям правду в очі. Коли бачу несправедливість, неправду, некомфорт, недобрі людські речі –говорю про це відразу. Я потерпаю від того, але робитиму це й надалі.
Своє майбутнє бачу там, де я буду корисна людям і де зможу змінити систему. Наша система пригнічує людей. Я вважаю, що рабство не відмінили — його узаконили. Більшість людей на 80% живуть у рабстві системи. У мене багато питань до системи, і якщо б я могла, була б біля тих людей, які хочуть її змінити, трансформувати, бо є над чим працювати. Люди не повинні жити в бідності, не повинні виживати.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності Львів-Чернівці – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Бобер – асистент), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Софія Божена Майдан
Дискусія з цього приводу: