Сиджу перед чистим аркушем паперу і не знаю, з чого почати. Відчуття якогось тупика, ступору, люті через те, що смерть продовжує збирати свою сумну і гнітючу данину з найкращих з-поміж нас… Сьогодні вже минуло дев’ять днів, як поховали Петра Хаджі-Івана – для когось найріднішу людину, для мене – друга, колегу-журналіста, з яким пов’язували останні шість років спільної праці над випуском різноманітних місцевих медіа.
Якось Петро попросив з редагуванням текстів, зокрема українською мовою, оскільки йому, гагаузу за національністю, було складно відразу з російської перейти на державну. Відмовити було неможливо. Хто знає Петра, зрозуміє, про що я. Він умів знаходити потрібні слова, не боявся говорити про свої слабкі місця, бо довіряв людям і не вірив в те, що вони можуть вдарити у відповідь. Але били. За все його творче життя били багато і боляче. Умів прощати, але зарубини на серці залишалися.
Після його неочікуваного звільнення з посади редактора районної газети «Ренійський вісник», якій на той момент від віддав майже чверть сторіччя свого життя, не подавав позов у суд на своїх кривдників, хоча нанесена рана була вкрай важкою. Тільки-но й сказав тоді: «Бог їм суддя».
У той непростий період свого життя він погодився випускати дві відомчі газети. З бізнесменом, який йому це запропонував, була домовленість, що той в редакційну політику не втручатиметься. Петро був щасливий, що знову може займатися улюбленою справою. Я дивувалася, як йому вдається чи не щомісяця самотужки випускати по дві газети? Ймовірно Петро створив єдиний прецедент в Україні. Його працю відмітили Почесною грамотою Національної спілки журналістів України. Він був страшенно гордий. І це було заслужено.
Але згодом газет, які розповсюджувалися тільки в деяких селах, йому виявилося замало, адже звик до інших масштабів роботи і впливу на читацьку аудиторію. В нього виникає ідея випуску газети, яку б читали у всьому Ренійському районі. І ось на додаток до двох існуючих реєструє і починає випускати ще одну газету – «Моя районка плюс».
На початках роздає її читачам безоплатно На моє питання: звідки кошти на її видання, весело відповів: «А заробітна плата за відомчі газети навіщо?» Ну от хто б із нас міг вчинити так, як Петро?
Коли період розкрутки нового видання закінчився, коли люди почали схвально відгукуватися про його газету і чекати випуску кожного її номеру, Петро провів підписну кампанію. Набравши, хоч і невеликий, але чесний тираж для паперового видання, запускає електронну версію газети, яку читають земляки навіть за кордоном.
І тут стається те, чого Петро боявся найбільше: на зборах співзасновників «Ренійського вісника», до яких належав і Петро, було повідомлено про критичний фінансовий стан підприємства, яким на той момент вже стала редакція районної газети, і про те, що «Ренійський вісник», який проіснував майже 80 років з дня заснування в 1945 році, доведеться закрити. Петро з цим не погоджується. Тоді йому пропонують повернутися на роботу в редакцію, щоб знову, як колись, очолити «Ренійський вісник», і спробувати витягнути його із фінансової прірви.
Після деяких роздумів і порад з дружиною Петро погоджується. У штаті редакції, крім нього, – один кореспондент і бухгалтер. Починається важка щоденна робота, яка згодом дає свої плоди. Газета продовжила своє існування і через деякий час набрала пів тисячі підписників. І це попри те, що в області, не витримавши економічного тиску, одна за одною районні газети припиняли свій випуск, а в селах в рамах задуманої Укрпоштою «оптимізації» масово закривалися поштові відділення, вщерть руйнуючи систему доставки періодики населенню.
І знову я дивуюся Петру, як він зміг утриматися на плаву, звідки черпав сили, енергію, натхнення?
Ми були знайомі з ним з початку 80-х як колеги, що працювали в районній пресі. Очолюваний ним «Ренійський вісник» вирізнявся своїм новаторством, високим рівнем професіоналізму колективу журналістів, наявністю на сторінках газети (чим не всі районки могли похвалитися) масиву критичних статей, на які влада вимушена була реагувати і виправляти недоліки, проведенням різного роду акцій, міцним зворотним зв’язком з читачами.
Та ті часи минули, а в наші дні Петру доводилося працювати одному за весь колектив. Він не тільки згуртував біля себе нештатних авторів, але й сам був частим гостем у селах, писав про людей, – трудівників, педагогів, про хлопців, які віддали своє життя за нашу українську землю, бував на полях під час важливих сільськогосподарських кампаній, кожного разу привозив із відряджень купу цікавих фотографій.
Він був справжнім журналістом. В останні місяці, коли невиліковна хвороба гнула його додолу, він чинив відчайдушний спротив своїй долі і думав про читачів. Адже, коли вже не вставав з ліжка, наважився випустити останній номер газети на 24 сторінки, і на всі вмовляння родини, яка намагалася зберегти його сили, не робити цього, твердив: «Я винен читачам, я обіцяв». Матеріали надиктовував друзям на телефон, ті в короткі проміжки часу, коли дозволяло світло, набирали тексти на компьютері, дружина Наталя працювала з інтернетом, відправляла готові статті на верстку, Петро телефоном давав розпорядження верстальнику і друкарні. Бувало, що говорити йому було вкрай важко, тоді дружина брала на себе функцію перекладача і посередника. І останній номер газети таки побачив світ!
Петро віддав свій борг читачам. На першій сторінці надруковане його звернення з промовистою назвою (рос.) «Кому нужна твоя газета?» Мой ответ: простым людям». Питання, яке винесене в заголовок, йому ставили часто, найбільше його він чув вуст посадовців, завжди обурювався: «Як можна недооцінювати ролі місцевих медіа на вплив на читача? Чи не тому ми й програємо інформаційну війну?!»
Він був професіоналом, яких мало, бійцем у журналістиці, що за жодних обставин не здавався. Чи хтось би з нас працював безоплатно, як Петро? Бо вся його зарплатня йшла на оплату поліграфічних послуг, тобто він робив усе можливе і неможливе, щоб газета, попри нестачу коштів, холод і вимкнення світла, мала змогу дійти до читача, з яким він завжди вів довірливу і щиру бесіду.
У вільний час, коли дозволяло здоров’я, любив піші багатокілометрові прогулянки, любив куховарити і не раз виставляв фото своїх фірмових пиріжків, жареної риби, приготовленого за особливим рецептом м’яса. За смачною бринзою їздив в одне із сіл Ізмаїльського району, «бо тільки там справжня». Любив посидіти з друзями за чарчиною гарного вина, пригостити всіх. Пам’ятаю, як колись до нього приїхала делегація – три десятки журналістів з різних куточків України в якихось справах, а Петра заздалегідь попросили організувати їм обід. І Петро не розгубився: зварив картоплю в мундирі, дістав малосольної дунайки, зеленої цибулі, домашнього хліба і густого червоного вина. І вразив усіх своєю гостинністю і смачною бессарабською кухнею. А ще дуже любив котів і собак, забирав бездомних з вулиці до себе в обійстя, купував на всіх корм, варив їм каші. Тільки добра душею людини в змозі так чинити.
Невимовно важко писати слова «він був». Петро Хаджі-Іван пішов у засвіти 2 лютого 2026 року, при повній свідомості до останньої своєї хвилини…
Але він зостанеться з нами – зі своїми рідними – дітьми, дружиною, сестрами, – зі своїми друзями (а дружити він умів, як ніхто!), колегами-журналістами, тими, кого поважав і хто поважав його, односельцями і читачами, яких він так любив і для яких працював до останнього дня свого життя, – у їхній і нашій пам’яті, у випущених ним газетах, у написаних ним газетних рядках…
Друже Петро, спочивай з миром. Ти прожив достойне життя.
Світлана Окорокова (редакторка газети «Татарбунарський вісник» з 2001 по 2015 роки, членкиня НСЖУ)
м. Татарбунари.
Дискусія з цього приводу: