«Багатьох людей, які були в кадрі, вже немає – їх убили або вони евакуювалися», – каже головний герой фільму, журналіст із Золочева Василь Мирошник. Відтоді, як у квітні 2024 року журналісти з інформаційної служби Національної спілки журналістів України знімали на харківському прикордонні документальний фільм «На межі», там сталося чимало драматичних змін.
Півтора року тому знімальна група проїхала з головним редактором газети «Зоря – Вісник Богодухівщини» Василем Мирошником його маршрут прифронтовими дорогами Харківщини. Василь Савич щотижня долав 400 кілометрів, доставляючи газету в села біля самого кордону з Росією. Тепер цей шлях, на жаль, став неможливим.
Атака дрона
Раніше, під час зйомок фільму навесні 2024 року, Василь Мирошник їздив за маршрутом Одноробівка – Івашки – Олександрівка. Це села в 50-100 метрах від кордону з Росією. Тоді він ще міг туди доїжджати, хоч і з величезним ризиком.
Останній раз у село Одноробівку Василь Мирошник їздив місяць тому. Це одне з найближчих до кордону населених пунктів, де він розповсюджував газету від самого початку повномасштабного вторгнення. Розвантажився в магазині, як завжди.
Повертаючись назад, він в’їхав у зону, де дорога накрита сіткою – своєрідний тунель, який має захищати від дронів. Десь 10-15 хвилин їзди під цим захистом давали відчуття безпеки, хоч і відносної.
– Ти ж в Одноробівці весь час на адреналіні, а туди занурюєш – і наче легше, – описує редактор своє відчуття.
Але цього разу спокій обманув. Дрон влетів під сітку слідом за автомобілем Василя Савича.
– Я їду, в заднє дзеркало чітко бачу маленький дрон – летить, гудить, – згадує журналіст. – Чесно сказати, я рванув так, що… Шлях один – тільки вперед. Буквально долетів до містка, який був на дорозі – і там перед містком дрон упав.
Редактор каже, що вже давно перестав думати, ніби дрони на прикордонні полюють на військових або на важливих чи впливових осіб.
– Вони вбивають усіх, кого зустрінуть. Це в росіян такі «жарти», – припускає Василь Савич. – Те, що трапилося зі мною – не виняток, а норма для прикордонних сіл Харківщини. Їхало подружжя пенсіонерів на старенькій синій «Таврії» – їм кинули міну прямо на капот. Це були люди, які прожили все життя в селі Скорики за Одноробівкою. Або молоді хлопці їхали на комбайні – спрацювала міна. Один загинув, інший залишився живий, але поранений. Бабуся вийшла з хати – дрон завис перед її очима і почав її ганяти. Встигла вскочити назад у хату, а він сусідню хату розбив. Бабусину не зачепив, але жінка ледь від інфаркту не померла… Ти їдеш і бачиш ці безкінечні нитки-оптоволокна від дронів – їх повно, як павутиння на бабине літо. Вони помережені на стовпах, на деревах.
Через тиждень місток в Одноробівку, біля якого впав дрон, росіяни дистанційно підірвали – і село стало відрізаним від решти громади.
«Ми стали боятися ходити по вулицях»
Отримали сумне продовження й історії інших сіл і людей, про яких розповідає фільм.
В Олександрівці жила героїчна жінка, колишня листоноша Марина, з вікна якої було видно росіян за кордоном. Вона допомагала Василеві Савичу реалізувати 60 газет. Два тижні тому два дрони залетіли прямо в під’їзд її будинку, піднялися на другий поверх і там спрацювали.
– Мариночка мені зателефонувала: «Василю Савичу, мені дуже шкода, але я, напевно, не буду більше вам допомагати», – переказує Василь Мирошник розмову. – Я кажу: «Мариночко, що сталося?» Вона каже: «Реально, я боюсь на вулицю вийти. Ми стали боятись ходити по вулицях. Ці 60 екземплярів треба рознести. Мені треба взяти газети і йти по вулиці. Боюсь».
Олександрівка відпала з маршруту повністю.
У Тимофіївці, де раніше було 20 читачів газети, росіяни почепили на водонапірну башту свій прапор. Тепер там немає жодної людини.
В Івашках над головою постійно висять дрони. Заїжджати туди означає ризикувати життям «без шансів».
– Я, звісно, не боягуз, але й не дурень. Їхати туди, де мене стовідсотково вб’ють, сенсу не бачу, – каже Василь Савич.
Зараз найдальше, куди доїжджає редактор – 5 кілометрів до кордону: Лютівка, Рясне, Писарівка. Потім він їздить селами Богодухівської громади – Дмитрівка, Улянівка, Воскресенівка.
«Я поміняв маршрути, я втрачаю тираж, я втрачаю читача»
Редакцію «Зорі», яка раніше виходила в Золочеві як самостійна газета, обстрілювали щонайменше вісім разів. Довелося об’єднати її з іншим виданням, яке очолює Василь Савич, – «Вісник Богодухівщини». Але й у об’єднаного видання тираж скоротився з 4700 до 2800 примірників – майже вдвічі.
Газета змінила місце друку після обстрілу харківської друкарні – тепер видання друкується в Чернівцях і приходить «Новою поштою». Через це чіткого графіка немає – газета може прийти в четвер, у п’ятницю, в суботу або неділю.
– «Нова пошта» дуже погано возить у Золочів, – пояснює редактор логістичні проблеми. – Вони бачать ці тривоги, вони просто не їдуть у той період. І правильно роблять, і не треба їхати.
Це вже інша реальність, порівняно з тією, що була під час зйомок фільму навесні 2024 року. Тоді дрони теж були, але їх використання проти цивільних не було таким систематичним і безжальним.
– Я поміняв маршрути, я втрачаю тираж, я втрачаю читача, – підсумовує Мирошник. – Для мене дуже приємна увага Національної спілки журналістів України (яка зняла чудовий фільм), я ціную підтримку її голови Сергія Томіленка. Розумію щирість колег і вдячний. Вони сподівалися, що моя історія, яку розповіли у фільмі, зокрема, допоможе нашій редакції отримати допомогу фінансових донорів. Шкода, що цього не сталося.
Частину втрат друкованого тиражу редакція намагається компенсувати розвитком цифрового контенту. Група «Вісник Богодухівщини» у фейсбуці зростає на 20-50 осіб щодня, і кількість підписників вже перевищила 10 тисяч. Це дає надію, що слово все-таки доходить до людей, хоча й іншими каналами.
Останній резонансний матеріал – про забруднення річки в Богодухові – додав багато нових читачів. За результатами публікації прокуратура навіть порушила кримінальну справу, що Василь Савич вважає великим досягненням.
У ютубі редакція теж почала заробляти – щоправда, після того, як ютуб довго відмовляв у монетизації, пояснюючи, що, мовляв, редакція «заробляє авторитет на показі війни». Зараз же якісь копійки від ютубу все-таки ідуть, і це теж маленька перемога.
Василь Мирошник не збирається припиняти роботу. Поки що редакція тримається завдяки ентузіазму редактора та його дочки Лесі Бабкіної, яка працює разом з ним, а також підтримці НСЖУ.
– Нічого, прорвемося потихеньку, – підсумовує Василь Мирошник.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
