В середині серпня виповнюється 5 років військової служби Олександри Давиденко – колишньої запорізької тележурналістки, а нині – бійчині батальйону «Свобода» з позивним «Вирва».
Як пригадує сама Олександра, вона відчувала, що буде велика війна, розуміла, що відбувається – і не могла більше займатись журналістикою. Тому пішла, як говорила тоді рідним і друзям, вчитися стріляти. Тих, хто добре знав дівчину, її вибір ніскільки не здивував. Олександра Давиденко завжди вирізнялася серед колег непохитно рішучим характером, наполегливістю, відданістю нації. І це для неї були не красиві слова, а глибоке переконання. Лютневий ранок 2022 року тільки підтвердив правильність вибору журналістки.
З великими труднощами, але Олександра Давиденко потрапила на фронт і саме туди, куди гаряче прагнула – в Націоналістичний батальйон «Свобода». «Воюю у своїй сім’ї», – то були перші її слова в розповіді про бойові будні. Вона та її бойові побратими воюють на найважчому – Донецькому напрямку. Там важко, сили нерівні. Не вистачає артилерії, ворог випалює і руйнує все навкруги, не залишилось ні деревця, ні кущика, ні птахів – нічого живого. Якось на позиції «Свободи» забігла звідкись мишка – жива істота. Так бійці раділи їй, навіть підгодовували.
Навколо – чорний попіл і переорана вибухами земля, але піхота стоїть, тримає рубіж. 41 день на нулі – у важких боях, без зв’язку, в запеклих боях, знесилені, поранені, травлені газом, на заваленій землею позиції, вели бій, тримали свої позиції і знищували ворогів. Це – лише один з багатьох епізодів бойових буднів свободівців – Олександри Давиденко та її побратимів.
–Ми захищаємо себе, свою родину, свої села і міста, нашу Україну і нашу націю. Я воюю з націоналістами, для яких наш народ понад усе. Ніхто не дасть нам свободи, ніякі переговори. Ворог просто хоче всіх нас знищити, спалити, йому не потрібна Україна, він хоче, щоб її не було. І тільки ми можемо врятувати свою країну, свою землю, – говорить Олександра.
Їй, стрільцю за посадою, доводиться бути і медиком, і зв’язківцем, і штурмовиком, бо ж у батальйоні всі взаємозамінні. Вони певним чином – універсальні солдати, яким треба вміти все, бо від цього залежить твоє життя і життя підрозділу. Вони бояться бути «трьохсотими» не тому, що буде боляче, а тому що не зможуть закрити свій сектор, підвести своїх побратимів. Саме тому, навіть у відпустці чи на лікуванні після поранення, Олександрі весь час здається, особливо, коли загудить тривога, що вона мало знищила ворогів, не допрацювала, не захистила від бомб і ракет цивільних у тилу… І вона повертається на фронт заради всіх, заради своєї доньки, яка чекає маму, заради перемоги і вільної щасливої України.
–Я дуже хочу здобути перемогу. Я дуже хочу дожити до цієї перемоги. І не тому, що аж просто хочу дожити – я хочу говорити за тих, хто не може вже говорити. Я дуже багато хлопців втратила…Для мене це величезні втрати, які залишаться зі мною до кінця, доки я живу. Але я маю дожити – для того, щоб зробити ту роботу, яку вони вже не можуть, для того, щоб моя країна була такою, якою вони її мріяли бачити. Для того, щоб їхні родини – доньки, сини, онуки навіть, тому що у нас є воїни 57-58 років, – вони хочуть прекрасного життя, прекрасну мирну країну для своїх дітей та онуків. І я цього хочу. І хочу вижити, щоб працювати і говорити за тих хто не дійшов, щоб здійснилися ці мрії, – розмірковує Олександра. – Я не знаю, чи вдасться мені вижити, але у мене є таке палке бажання, щоб потім будувалася та крана, в якій ці хлопці і всі ми хотіли жити…Я дуже люблю степи запорізькі… Вони зараз всі в ранах. Наша прекрасна українська земля, щоб вона вся розмінувалася, , щоб були сади, щоб чистились річки, щоб, як я в дитинстві, діти бігали на річку, в степ, щоб все було красиво, гарно… І от кожен, хто залишається, працює заради цього далі. Я хочу працювати до краю. Я налаштована на перемогу, на виживання. Але на виживання в тому виключно сенсі, що ти виживеш – і вб’єш більше ворогів, ще більше ворогів.
І як би там мене не травили газами, не штурмували, не приходили вороги до мого окопу, коли нас завалило: «Вирва» здавайся, ми тебе відкопаєм, ми тебе заберем!» – я буду воювати до кінця, буду жити за себе і за бойових побратимів, щоб перемогти і збудувати щасливу Україну, – говорить Олександра Давиденко, колишня запорізька тележурналістка, а нині бійчиня Національного батальйону «Свобода» з позивним «Вирва», наша мужня захисниця. Нехай же завжди стоїть за її плечем надійний Янгол-охоронець і допомагає їй незмінна віра і підтримка колег.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Запоріжжі – 096 277 53 52 (Наталя Кузьменко, Валентина Манжура, співкоординатори Запорізького центру), адреса: пр. Соборний, 15.
Валентина Бистрова, світлини Дар’ї Зиряновї та з архіву Олександри Давиденко
Дискусія з цього приводу: