Голова НСЖУ Сергій Томіленко — про те, як українські медіа виконують свою місію в умовах російської агресії
Війна покликала на захист рідної держави і нашого брата-журналіста. Чимало з них взяли до рук зброю. Але про своє завдання вони не забувають ні на хвилину — як у гарячих точках на фронті, так і у тилу, звідки іде допомога тим, хто «на нулі». Не розлучаються з блокнотом, камерою, диктофоном, і у перервах між боями, повітряними тривогами готують репортажі, від яких стигне кров, пишуть нариси про новітніх героїв, документують злочини ворога, розвінчують його брехню. Доносять до українців жорстку, непричесану правду новітньої боротьби за Україну. Чимало наших колег полягли смертю хоробрих, пережили полон, досі перебувають у катівнях окупантів. Їх пам’ятають, шанують, їм допомагають. Про все це — у розмові “Високого замку” з головою Національної спілки журналістів Сергієм Томіленком.
Журналісти пішли служити снайперами, операторами дронів
— Багато працівників українських медіа добровільно у перші дні великомасштабного вторгнення або пізніше, в рамках мобілізації, рекрутингу, поповнили Сили оборони, — каже голова НСЖУ. — Ми ними пишаємося. Частина з них воює, служить на передовій снайперами, операторами дронів. Частина працює пресофіцерами, відповідає за комунікацію, допомагає зарубіжним журналістам отримати важливу інформацію, щоб весь світ якомога більше знав про нинішню війну і реагував на неї.
Війну наші вороги ведуть у кількох площинах. Повномасштабне вторгнення стало можливим у тому числі через те, що росія розглядає свою цинічну пропаганду як складову окупації. Тому паралельно з виробництвом танків, ракет, із набором солдатів, росія і путін системно, роками вирощували і розвивали свої маніпулятивні технології. І через занурення у бульбашку пропаганди російського населення вони досягли підтримки цього вторгнення. Тому дієвим засобом боротьби з дезінформацією, засобом єднання українців, надихання до опору і наближення омріяної нами Перемоги є саме робота журналістів.
Водночас вважаю некоректним використання при цьому терміну «інформаційний фронт». Фронт — це те, де щодня, щогодини сотні тисяч українців в одностроях стоять на смерть за свою країну, ризикуючи життям і здоров’ям. Так само недоречними мені видаються «економічний», «культурний» та інші «фронти». Ці порівняння немовби знецінюють, применшують значення фронту справжнього, де ллється кров…
Представники медіа часто є єдиними представниками держави у небезпечних зонах
— Професійна мужність яких журналістів вас особливо вразила, зворушила?
— Хотів би подякувати сотням журналістам, які працюють у прифронтових медіа, у фронтових газетах. Вони не мають нормальних умов роботи, щодня наражаються на небезпеку, але все одно випускають свої видання, доставляють їх до земляків, розуміючи, як це важливо надавати людям правдиву інформацію. Подвижницька праця журналістів додає віри багатьом херсонцям, харків’янам, сумчанам, запоріжцям, вселяє їм надію на наш успіх, на Перемогу.
Я пишаюся тим, що херсонець, редактор газети «Новий день» Анатолій Жупина щомісяця їздить власним автомобілем за матеріалами для свого видання у віддалені таврійські села, які, за висновком експертів, є зоною підвищеної дронової небезпеки для цивільних.
Захоплююся мужністю Василя Мірошника, головного редактора, видавця газети «Зоря» — це місто Золочів, прикордонна Харківщина. Він щотижня особисто доставляє читачам примірники своєї газети до кожного села — аж до кордону з росією. Для сотень українців, які залишаються у цьому регіоні, він, по суті, єдиний уособлює нашу державу, додає цим людям віри, впевненості.
Також я дуже захоплююся Світланою Карпенко, головною редакторкою газети «Трудова слава» з прифронтового Оріхова. Два з половиною місяці тому я відвідував це місто, що за п’ять кілометрів від відкритого фронту. Спілкувався з місцевими жителями, переважно — літніми людьми. Вони відмовляються покидати свої домівки, живуть у підвалах, часто без світла, без інших елементарних побутових умов. Я переконався, наскільки важливими для цих людей є рідна газета, українське слово…
Пані Світлана доставляє газети своїм читачам у бронежилеті, у шоломі, які надала їй наша Спілка завдяки штаб-квартирі ЮНЕСКО. Ця жінка та інші її колеги ризикують життям, щоб виконати свій обов’язок — зібрати матеріал, підготувати публікації для читацької аудиторії. Але у війни свої жахливі закони. Ми переконливо рекомендуємо журналістам, які працюють у небезпечних зонах, знімати із себе будь-які позначки «Преса» із шоломів, бронежилетів. Адже таке маркування, яке за міжнародними стандартами у всьому світі убезпечує журналістів — нині, навпаки, наражає працівників медіа на додаткову небезпеку. Бо росіяни зараз активно полюють за цивільними. Серед них «пріоритетними» цілями вважають журналістів. У такий спосіб ворог залякує пресу, хоче обмежити фіксацію воєнних злочинів, нейтралізувати інформаційний опір українців. Однак ці небезпеки не зупиняють наших відважних журналістів. Хоробрість стала додатковою характеристикою до всіх тих професійних стандартів, яких мають дотримуватися працівники медіа.
російський полон вбиває українських журналістів
— Що відомо про наших колег, які від початку повномасштабного вторгнення перебувають у полоні?
— Солідарність з журналістами, яких росія позбавила волі, для нас є однією з пріоритетних. На національному, міжнародному рівнях докладаємо зусиль, щоб захистити колег, посилювати тиск на росію, закликаємо негайно звільнити працівників медіа з неволі. За даними моніторингу НСЖУ, на сьогоднішній день щонайменше 30 українських журналістів знаходяться у російському полоні. При цьому, 12 з них перебувають у найтяжчих умовах. Йдеться про тих наших колег, яких росія затримала, взяла у полон після початку повномасштабного вторгнення. Я кажу про новоокуповані території Херсонської, Запорізької областей. Кажу про Дмитра Хилюка, якого росіяни полонили при спробі окупації Києва ще у березні 2022 року, а після втечі з київського регіону забрали, наче якийсь живий товар, і кинули в одну із в’язниць на території росії. Доля 12 захоплених журналістів є найтяжчою, адже росія не інформує ні рідних, ні співробітників про їх офіційний статус, не визнає їхнього затримання. Через це до них немає доступу рідних і адвокатів, їм не надають медичної допомоги. Це дуже важка ситуація. Водночас ті наші колеги, яких росіяни затримували в окупованому Криму, принаймні, перебувають в ідентифікованих обставинах. Тут є хоч якась визначеність. Родини можуть найняти адвокатів, точно знають, в якій в’язниці знаходяться їхні рідні, можуть відправити посилку…
Під час своїх міжнародних поїздок, зокрема, під час конгресу Європейської федерації журналістів, я закликав проявити солідарність із полоненими українськими журналістами, вимагати негайного їх звільнення з неволі — і мою пропозицію — прийняти спеціальну Резолюцію Конгресу — підтримали одноголосно. У червні я зустрічався у Відні із Представником ОБСЄ з питань свободи медіа, норвезьким дипломатом Яном Барату. У розмові з ним загострював питання щодо об’єднання зусиль навколо звільнення полонених українських журналістів — щоб міжнародні інституції доклали зусиль і росія дала чіткі відповіді щодо 12 журналістів, яких було затримано і які зникли на новоокупованих територіях. Це даватиме нам надію на їх майбутнє звільнення. А те, що російський полон реально вбиває, засвідчує трагічна доля Вікторії Рощиної, молодої української журналістки, яку росіяни затримали на новоокупованій території і закатували на смерть. Наш Центр журналістської діяльності НСЖУ у Дніпрі перебуває на постійному зв’язку з батьком Вікторії — Володимиром Рощиним, підтримує його.
Зі зрадниками прощаємося, колег підтримуємо
— Чи є серед членів Спілки журналістів ті, хо зрадив професію, зрадив Україну і переметнувся до ворога, працює на нього?
— Це важка, але принципова тема. Ми виключаємо зі Спілки всіх колаборантів. На щастя, таких — абсолютна меншість. Вони пішли на угодовство, зраду, на поширення російської брехні. Ми кажемо: ганьба таким відступникам!
Водночас розуміємо, що є певні обставини для частини літніх журналістів, які не змогли залишити новоокуповані території. Вони «затихли», але якщо вони не працюють на ворога, ми не позбавляємо їх членства у НСЖУ. Знаю десятки достойних, патріотичних наших колег, які, живучи у цей складний період у ворожому оточені, «замовчали». Але це теж своєрідний подвиг. Бо їхня журналістська діяльність у минулому — це червона картка для окупантів.
Така складна доля у відомої журналістки Ірини Левченко з Мелітополя. За особистих обставин вона залишилася у рідному місті, згорнула публічну журналістську діяльність. У травні 2023 року росіяни затримали її та чоловіка і вже понад два роки без жодних офіційних повідомлень вона знаходиться у лапах окупантів. Це і моя персональна трагедія, бо я добре знав Ірину Левченко, свого часу її визнали переможцем Творчого конкурсу НСЖУ «Найкращий журналіст року в національних медіа».
А от зрадників ми не толеруємо, виключаємо їх зі Спілки. Доказом нашої принципової позиції є і нещодавнє одноголосне рішення правління НСЖУ про підтримку звернення ініціативної групи і створення нової журналістської організації в Одесі.
— У цей важкий час чим Спілка журналістів, міжнародні професійні організації допомагають людям нашого цеху, які потрапили у скрутну ситуацію?
— Ключовий механізм такої допомоги журналістам і медіа —мережа Центрів журналістської солідарності, створена НСЖУ у п’яти регіонах України. Такий резервний центр по роботі з евакуйованими журналістами, релокованими редакціями є, зокрема, у Львові, Івано-Франківську. Але пріоритетно працюють Центри журналістської солідарності у прифронтових регіонах, зокрема у Харкові, Запоріжжі, Дніпрі. Через цю мережу ми вже надали сотні і сотні стипендій для журналістів. Підтримали релокацію, порятунок, виїзд із небезпечних територій. Організували пункти безкоштовного прокату шоломів і бронежилетів. У перший день вторгнення починали з одного бронежилета, який був у Києві, і трьох — у Маріуполі. А зараз завдяки підтримці партнерів зібрали понад 400 бронежилетів, якими користуються наші редакції.
Один з наших пріоритетів — відродження прифронтових газет, підтримка місцевих видань на територіях, які або деокуповані, або близькі до фронту. Ми змогли профінансувати друк перших випусків після вторгнення і рекомендувати міжнародним партнерам для підтримки понад 30 локальних газет у різних областях. Загалом ми відкриті до запитів журналістів, до запитів медіа. У нас сьогодні після питання безпеки ключова загроза полягає в економічній кризі, нестійкості українських медіа. Ми бачимо, як щотижня, щомісяця у регіонах закриваються газети, телеканали, радіо, онлайн-медіа. Тому одна з точок докладання наших зусиль — відновлення, підтримка українських медіа. Ми залучаємо міжнародних донорів, фінансуємо певні зарплати, проєктну діяльність, проводимо навчання щодо трансформації редакційних процесів. Ключова наша ідея — щоб журналісти залишалися у професії, а не залишали нашу благородну справу.
Іван Фаріон, “Високий замок”
Дискусія з цього приводу: