Які правові обмеження стосуються висвітлення історій колишніх полонених? Які є етичні норми та правила під час роботи із чутливою інформацією? Що варто оприлюднювати – і що краще залишити поза увагою? Відповіді на ці та інші питання дізнавалися учасники онлайн-зустрічі «Як висвітлювати історії військовополонених: правові та етичні аспекти», яку організовав Дніпровський центр журналістської солідарності НСЖУ.
Разом із координаторкою медіанапрямку ГО «Правозахисна група «СІЧ» Тетяною Висоцькою та юристкою ГО «Правозахисна група «СІЧ» Юлією Полєхіною розібрали, як робити це правильно, безпечно й етично.
– Зараз Україна повертає своїх захисників із полону. Це довгоочікувані й глибоко зворушливі моменти для їхніх родин, громад і всієї країни. Водночас кожна історія – це особиста трагедія, біль, травма, і надзвичайна відповідальність для журналіста, – зазначила координаторка Центру журналістської солідарності Наталя Назарова.
Під час зустрічі учасники обговорювали правові аспекти. Так, працюючи з темою полону, медійники передусім мають послуговуватися принципом захисту прав людини, що означає не лише повагу до гідності, а й відповідальне ставлення до написання публікації чи створення аудіо та/або відеосюжету.
Зокрема, необхідно дотримуватися ст. 13 ІІІ Женевської конвенції щодо захисту від публічного приниження та Закону України Про захист персональних даних. Водночас, варто уникати публікацій, які можуть сприяти уникненню суду, переховуванню або порушенню прав на захист, а також пам’ятати про презумпцію невинуватості, згідно з якою не можна звинувачувати осіб у здійсненні протиправних дій без наявного судового рішення.
– Особа вважається невинуватою, доки її винуватість не буде доведено в суді, – підкреслила Юлія Полєхіна. – Тому не можна говорити «злочинці», натомість вживаємо «ймовірні злочинці».
Окрему увагу приділили й етичним нормам. Зокрема, спікерки зауважили, що етичне висвітлення теми військовополонених – це не лише про дотримання професійних стандартів та кодексу журналістської етики, а передусім про увагу до героїв як до людей, які мають свою історію, що не обмежується перебуванням у полоні. До людей, які пережили травматичний досвід, і будь-яка необачність може спричинити ретравматизацію.
Це не лише про вміння вести діалог, але й про уважність до реакції, про забезпечення комфорту і безпеки, а також про вміння почути, зупинитися, дати людині право мовчати. Саме тому варто поважати гідність героя, уникати сенсаційності, вживати коректну лексику та не знецінювати досвід людини за будь-яких обставин.
Не менш важливим аспектом є згода героя. Так, інтерв’ю з військовополоненими не може відбуватися одразу після обміну.
– Їм здається, що вони зобов’язані щось говорити. Бо їх звільнили. Бо перед ними журналісти. Але потім може настати момент, коли вони відчуватимуть провину, приниження за це, – пояснила пані Юлія.
Людина, яка перебуває у стані глибокої психоемоційної кризи, не здатна усвідомлено оцінити ситуацію й дати згоду на запис чи розповсюдження. Тому вона має бути отриманою лише після стабілізації стану людини.
Щобільше, подальша робота над публікацією має комунікуватися із героєм та корегуватися відповідно до його запиту та згідно урахуванням норм і правил безпеки. Адже імена, прізвища, локації, умови перебування тощо – це чутливі дані, які можуть становити загрозу не лише для героя публікації, а й для тих, хто досі залишається в неволі або на окупованій території. Тож, навіть якщо людина надає дозвіл на поширення зазначеної інформації, варто оцінити можливі ризики такої публікації.
Власним досвідом із учасниками заходу поділилась Тетяна Висоцька – координаторка медіанапрямку громадської організації «Правозахисна Група «СІЧ». Журналістка багато років пише на правозахисні й соціальні теми, нині – для «Дзеркала тижня» і «Текстів», як режисерка знімає документальні фільми, переважно про воєнні злочини РФ в Україні.
Вона поділилася реальними кейсами зі своєї практики, що продемонстрували, наскільки важливо з відповідальністю підходити до висвітлення таких історій. Навіть за наявності згоди героя, журналіст повинен бути готовими вносити зміни, прибирати чутливі деталі або анонімізувати персонажа, якщо цього вимагає ситуація. Адже це можливість уникнути потенційної шкоди для людини.
Наостанок пані Тетяна нагадала колегам про те, що ми здатні розповідати важкі історії тільки тоді, коли маємо на те особисті ресурси. Робота з травматичними темами вимагає від журналіста не лише професіоналізму, а й внутрішньої стійкості. Тому так само, як ми дбаємо про етичне ставлення щодо інших, маємо вчитися бути уважними до себе: відпочивати, не залишатися наодинці, звертатися по підтримку, якщо це потрібно. Адже це те, що допомагає нам залишатися у професії. попри виклики.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контактний телефон Центру журналістської солідарності у Дніпрі – 050 919 84 79 (Наталя Назарова, координатор Дніпровського центру), адреса: вул. Старокозацька, 8.
Ліана Охрименко, інформаційна служба Дніпровського ЦЖС
