Руслана Богдан – харківcька журналістка, а зараз молодша сержантка – сьогоднішня героїня історії у межах проєкту «Розкажемо про наших», започаткованого Харківським Центром журналістської солідарності НСЖУ. Руслану, як і інших героїв розказаних історій, попросили відповісти на два запитання: чому вони пішли на службу і чи повернуться в медіасферу? Останнє видається важливим, бо це про те, що, із часом і якщо не вплинуть нові особисті чинники, інформаційний простір України і профільна освіта збагатяться медійниками нового гатунку. Тому відповідь на запитання «Чи повернешся в медіа після перемоги?» у кожного з наших героїв лишаємо без коментарів.
ІСТОРІЯ 4. Руслана Богдан
Руслана Богдан була кореспонденткою «Суспільне Харків», журналісткою Інформаційного агентства АрміяInform. Пішла на службу в Збройні сили в 2023 році, тоді їй було 22 роки.
У перші місяці повномасштабної війни, вона фільмувала для новин життя Харкова, наслідки обстрілів. Згадує роботу тоді так: «У 22-му році я не розуміла, що ми знімаємо Історію». І ще трохи шкодує, мовляв знімати потрібно було більше, ті дні важливі зараз і будуть важливими ще багато часу.
Чому пішла служити? Тут Руслана лаконічна:
–Покликали. А якщо воююча армія мене кличе з моїм фахом, треба йти. За два роки у війську я зрозуміла, наскільки моя служба важлива для підрозділів, які воюють.
Що зараз? Зараз Руслана молодша сержантка, працює в прес службі 21-ї окремої механізованої бригади, одночасно є авторкою колонки в «Медіапорті».
Як і в інших військових прес служб, її робота – це правдива розповідь про людей, техніку, рекрутинг тощо. За всім цим медійниця знаходить і глибші сенси: «Фото важливі для великої і малої історії: як у світі, так і в родині мають бачити Свого Героя».
До такого сприйняття своєї ролі Руслана прийшла з часом. Ділиться тим, як трансформувалося її ставлення до медійника (і в тому числі себе) у війську:
–Спочатку, у 23-му році, мені здавалося, що ми не такі важливі, ми ж не бойовий підрозділ. І так і є, не бойовий. Але тепер я розумію, наскільки важливо, щоб про підрозділ розповідали, про людей чули, знали. І це залежить від пресслужби. Із роками, у мене скоро 2 роки (із 22 червня я в армії) я зрозуміла, наскільки важливо цим займатися.
А вже як авторка медіа Руслана може виражати себе з іншого боку:
–Колонка на «Медіапорті» – вона мене рятує. Від якихось застоїв, по-перше. По-друге, тут я можу писати в іншому форматі, для війська все одно є певна лінія комунікації, тут я не така емоційна. «Медіапорт» – це про душу, про те, що я хочу сказати іншим. Я уявляю свого читача, і мені важливі ці тексти. Ці тексти про те, що щось договорити, передати якусь думку неформатну. Я можу тут побути публіцистом.
Із Русланою ми поспілкувалися під час її кількаденної відпустки. У дівчини воююча родина, чоловік теж служить: опікується сім’ями загиблих і зниклих без вісти, супроводжує тіла полеглих героїв. Зараз пара на різних напрямках і до цієї відпустки вони не бачилися чотири місяці.
Чи повернешся в медіа після перемоги?
–Мені здавалося в 23-му році, що я йду в армію на рік. Що все скінчиться за рік. Тоді я повернуся в медіа, буду працювати в Харкові. Зараз я не знаю, я взагалі не планую. Я дуже хочу бути поряд із чоловіком, об’їздити рідних, я давно не бачила маму. Поки я ще відчуваю запал і хочеться відслужити. Після перемоги треба буде зробити ще «ривок» для медіа: допоказати, дорозповісти історії, які зараз недоступні, підсвітити тих людей, про яких раніше треба було мовчати, доїхати до піхоти. На це треба ще час. І тоді вже йти в медіа, але в якій ролі – не знаю. Я навчилася фотографувати, писати публіцистичні тексти. Я не знаю, яка це буде сфера. Я однозначно буду продовжувати у сфері. Медіа буде зі мною, я мріяла про це школи».
ДОВІДКА. Проєкт «Розкажемо про наших» започатковано командою Харківського Центру журналістської солідарності НСЖУ до Дня журналіста. Це – 9+ історій про медійників, які зараз служать. Чому 9+? За цим «плюс» стоїть багато людей: колега, який тільки-но прийшов в «учєбку», ще двоє серед тих військових, про чию роботу зможемо розказати тільки після перемоги, а хтось до лав Збройних сил приєднався ще до повномасштабної війни. На Харківщині багато працівників медіа вдягли однострій. Скільки – точної цифри ми не маємо. Але впевнені, кожна історія варта уваги. Хто вони – наші герої? Ведучі прайм тайму, оператори, автори колонок на сайтах, редактори, викладачі журналістики, фотокори. Усі, хто в певний момент після лютого 22-го року сказали собі: роботу в медіа я ставлю на паузу. Я йду у військо. Ці історії різні за наповненістю та емоційністю. Ми прагли, щоб кожен із наших колег відповів на питання, але, за бажанням доповнив відповіді будь-чим. І, так, деякі тексти вийшли оціночно-особистими, адже автори статті (Ганна Черненко і Володимир Павлов) знають героїв.
Далі буде – бо ж історій наших колег, а нині військових – немало…
Раніше ми розповідали про Володимира Мазура – головного редактора телеканалу «Сімон», ведучого телепрограм, а нині військового.
Також ми розказали історію Всеволода Латуна – відеооператора, який на фронті став оператором дронів.
А ще розповіли про Олексія Басакіна, який служить у війську на посаді командира відділення у мінометній батареї.
***
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності у Харкові – телефон: 093 813 75 44 (координатор Ганна Черненко)
Харківський ЦЖС
Дискусія з цього приводу: