Щира розмова про перші тижні повномасштабного вторгнення, пережите та переболіле з 2014-го і виражене у фото та поезіях. Леонід Логвіненко – харківський журналіст, фотограф, волонтер і викладач – презентував свою п’яту за трохи більше ніж рік книгу «Поклик срібного вовка». Але розмова з ним – не тільки про його поетичні фотокниги як унікальне мистецьке явище. Це про те, що бачить медійник у прифронтовому населеному пункті з власного вікна або у дні роботи на передовій, як пропускає крізь себе побачене, у що трансформує емоції. Особливо цінним є те, що Леонід є військовим документалістом із 2014-го року.
Вірші не писалися три місяці великої війни, потім емоції «прорвало», згадує Леонід Логвіненко:
–У мене взагалі не буває віршів сконструйованих. Як кажуть, прийшло. Наступним віршем (другий написаний після початку повномасштабного вторгнення – ред.) став «Крик». Переїхав я із Північної Салтівки, бо три попадання було в будинок. І я жив у свого товариша, а він каже, ти кричиш у ночі. Ти кричиш посеред ночі. До тебе підходиш, будиш, а ти лежиш, як труп, десь твоя душа блукає там. А тебе розбудить не виходить. І пройшло кілька днів після першого написаного вірша, я написав вірш «Крик». «Я кричав, я знову кричав уві сні. Напевно, в цей час мені снились північні потвори…»
Не кожен, як Леонід, готовий ділитися такими глибокими емоціями.
–Коли удар був по видавництву «Фактор». Ти дивишся, знімаєш, усе в диму, очі виїдає дим. Ти майже нічого не бачиш. Потім передивляєшся знімки, а там луснув живіт і нутрощі випадають. І воно тебе не відпускає довго. Та воно ніколи не відпускає. Те, що я бачив у 88-му році у Вірменії після землетрусу, оці жертви, вони до цього часу в моїй пам’яті. Не знаю, що після цієї біди буде зі мною, з вами, з кожним з нас.
Із Леонідом ми зустрілися 28 лютого біля знищеної ракетним ударом будівлі Харківської ОВА. Місце символічне (і це формулювання аж надто просте, як для всіх подій, пов’язаних із ним). Фотограф був тут першого березня 2022 у перші хвилини після обстрілу, коли одне за одним виносили тіла вбитих волонтерів і тероборонівців. Шок і біль того дня у кількох його фотокнигах. У пам’яті журналіста ж куди більше: місток між 2014-м і 2022-м.
–Тоді не згадувалося, що першого березня 2014-го був штурм, де мої відомі знімки, де стоїть керівництво міста і області під триколорами тут. Тут мені розбили з травмата об’єктив фотоапарата, я не зрозумів, щось не працює. Фокус не наводиться. Подивився, а в мене скло лежить. Я спочатку фотографував «туристів» на автобусах із бєлгородськими номерами. А потім прийшов до ОВА й опинився між штурмувальниками і захисниками, і ховався в ніші, а над головою бруківка літала. Війна, яка почалася тоді 1 березня 14-го року, вона наздогнала мене і всіх нас 1 березня 22-го року, – згадує Леонід Логвіненко.
Архів спогадів медійника, який десятиріччя працює в Харківській області, – це найбільш правдиві існуючі факти, щось схоже на свідчення про події в їх розвитку. Архів Леоніда Логвіненка – це ще більше, це факти плюс емоції.
–«Поклик срібного вовка» – тут передмова і післямова доктора філологічних наук Наталі Левченко. Це вона дала визначення цій творчості, називає це інтермедіальним проєктом. На межі. Поєднання художньої фотографії чи жанрової фотографії і поезії. Я як задумував? Розумієте, інформацію можна передати наступним поколінням, а от як емоцію передати? Я вважаю, що метафорична поезія – вона найкраще передає саме емоцію. Я хочу, щоб те, що ми з вами переживали, щоб коли взяли оцю книжку, вони гортають, дивляться знімки, коли читають вірші, вони невеликі, але метафоричні, тут сконцентровані почуття, і ті, хто нас уже не бачитиме, щоб вони це відчули, – каже Леонід Логвіненко.
«Тінь війни» – так він назвав серію своїх фотопоетичних збірок. Так пішло від назви його першої книги. А вона, у свою чергу, народилася з особливої фотографії. Фотограф працював перед повномасштабним вторгненням на промці в Авдіївці і зробив дуже емоційне фото з тінню воїна від сонця, що сідало.
Гортаючи «Поклик срібного вовка», фотограф зупиняється на кожній світлині. Говорить, читач, звісно, побачить і своє, і авторське, але довідчує автора через вірш. У самого Леоніда цілий пласт пам’яті під фото. Деякі зроблені за мить до чи після обстрілу, коли і сам Леонід був у смертельній небезпеці.
–Це ми з хлопцями проскочили. Тоді 8 чоловік загинуло на Академіка Павлова в 2022-му році. На 2 хвилини розминулись. Це касетний набій від «Урагана». Ще в мене є знімок – міни падають через дорогу…
Що найскладніше для нього в роботі? Каже: коли просять портрети бійців, зроблені ним, на надгробки…
У його серії «Тінь війни» вийде ще кілька книг, із запланованого фотоальбом про капеланів. Художній погляд автора, його образність в об’єктиві і слові, а також повна зануреність у життя України, у боротьбу проти російської агресії роблять його книги особливо живими.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності у Харкові – телефон: 093 813 75 44 (координатор Ганна Черненко)
Харківський Центр журналістської солідарності
