Дрони, що кружляють над головою, постійні обстріли та відсутність елементарних побутових умов – такі реалії роботи українських журналістів у прифронтових містах. Парадоксально, але навіть захисне спорядження, призначене для безпеки працівників медіа, може становити додаткову загрозу в умовах сучасної війни.
Ця війна змінює усталені правила роботи журналістів. Те, що раніше вважалося базовими заходами безпеки, сьогодні може зробити медійника мішенню. Фотожурналіст українського видання «Телеграф» Ян Доброносов на власному досвіді переконався в цьому під час роботи в прифронтовому Покровську.
– Бронежилет і каска разом важать близько 15 кілограмів, що дуже ускладнює пересування. Але, коли ми з корейським журналістом Джійоном Хюном прямували в Покровськ, я вирішив взяти спорядження, щоб «не подавати поганий приклад колезі». Не маючи автомобіля, ми пройшли в бронежилетах пішки 17 кілометрів. Але в самому місті одна людина сказала нам: «От ви диваки. Тут літають квадрокоптери, і ви – найперша ціль», – розповів у коментарі НСЖУ журналіст. За його словами, бронежилет і каска можуть врятувати від уламків при артилерійському обстрілі, але привертають увагу операторів дронів, які використовуються для атак.
Валентина Пестушко, ведуча херсонського радіо «X.ON» і кореспондентка «5 каналу», погоджується з Яном Доброносовим.
– Іноді нам доводиться приховувати те, що ми преса. Здавалося б, напис «PRESS» мав би захищати, але в деяких районах міста він навпаки може привернути небажану увагу – як червона ганчірка для бика. Тож ми приховуємо бронежилет під зимовим одягом, – розповідає херсонська журналістка.
Робота в прифронтовому місті перетворюється на щоденне балансування між життям і смертю.
– Нещодавно у мене був випадок, який добре ілюструє ці ризики. Ми знімали сюжет про юних футболістів, які тренуються в Херсоні. Здавалося б, відносно безпечний район, де дрони не так часто літають. Але щойно ми почали зйомку, з’явився ворожий дрон. Довелося терміново тікати в укриття разом з дітьми. Скидання було менше ніж за 50 метрів від нас, – ділиться Пестушко. – На щастя, обійшлося без постраждалих, але це був особливо страшний момент для мене, бо серед дітей була і моя власна дитина. Коли відповідаєш лише за себе – це одне, але коли бачиш, як налякані діти біжать в укриття, а деякі навіть без батьків поруч – це зовсім інший рівень стресу.
Тож психологічне навантаження стає не менш серйозним викликом, ніж фізична небезпека.
– Працювати в прифронтовому місті – це жити в постійному сюрреалізмі, – каже Валентина. – Особливо це відчувається під час ранкових радіоефірів. В один момент ти повідомляєш про загиблих і поранених внаслідок обстрілів, а в наступний – маєш підбадьорювати людей, жартувати, розповідати про успіхи наших спортсменів…
Як додає Ян Доброносов, психологічну пригніченість спричиняють дві основні причини – наступ ворога на фронті і постійні обстріли.
– Спати практично неможливо, незалежно від того, де ти перебуваєш: у Києві чи на Донеччині. У будь-який момент може прилетіти ракета чи дрон-камікадзе. Це все не тільки про небезпеку, але й про постійне відчуття напруги й втоми, адже такі атаки – це якраз ті події, які я мушу висвітлювати. Вранці знімаю репортажі про людей, які ховаються в метро чи підвалах, а ввечері вже фіксую наслідки атак… Адже я розумію, що це моя робота – показувати людям, яки вигляд має реальність війни, – каже Ян Доброносов.
У Миколаєві редакція місцевої газети «Миколаївські новини» стикається з комплексом проблем – від зруйнованого офісу до постійних перебоїв з електропостачанням.
– Наш офіс фактично знищений – вікна досі забиті OSB-плитами, і працювати там неможливо. Нам обіцяли допомогти відновити приміщення, але це питання залишається невирішеним. Через це вся редакція працює «з дому»: ми перенесли всю важливу техніку по домівках, налаштували віддалену роботу, – розповідає головний редактор Анатолій Білоножко.
Фінансові проблеми загострюють ситуацію.
– Середня зарплата в редакції значно нижча за декларовану по місту – 18-20 тисяч гривень. Через це професійні журналісти часто переходять на роботу до пресслужб комунальних підприємств та установ, де платять більше і немає такого навантаження, – зазначає Білоножко. Редакція була змушена продати навіть власний мікроавтобус, бо не могла утримувати водія.
До професійних викликів додаються побутові проблеми.
– Миколаїв уже три роки живе без нормальної питної води. Замість професійної роботи доводиться витрачати час на пошуки води, її доставку додому. Солона вода з крану знищує сантехніку – крани доводиться міняти щороку, – розповідає головний редактор «Миколаївських новин».
Особливо складно родинам з дітьми. Коли діти навчаються офлайн, батьки постійно хвилюються через повітряні тривоги, думають, як їх забирати зі школи. Для дистанційного навчання потрібен стабільний інтернет, який теж треба забезпечити.
Попри всі труднощі, українські журналісти продовжують виконувати свою місію. Вони працюють у підвалах під час обстрілів, використовують портативні електростанції для забезпечення безперебійної роботи техніки в умовах постійних відключень електрики та щодня ризикують життям, щоб донести правду про події в Україні. Їхня робота – це не просто професія, а справжня місія на інформаційному фронті війни.
– Ми тримаємося. У штаті залишається шість осіб, кожен виконує по дві-три додаткові функції. Це виснажливо, але ми продовжуємо працювати, бо розуміємо важливість своєї місії – інформувати читачів про те, що відбувається в місті та в Україні, – підсумовує Анатолій Білоножко.
Інформаційна служба НСЖУ
