Видання Journalisten, яке видає Шведська спілка журналістів, опублікувало гостьову колонку координаторки Центру журналістської солідарності НСЖУ в Харкові, журналістки «Каналу 24» Ганни Черненко. Вона розповіла шведським колегам, як працюють репортери у прифронтовому місті, і звернулася до них з проханням.
Колонка вийшла 22 жовтня після того, як Ганна Черненко разом з представниками НСЖУ та іншими українськими журналістами побувала в Стокгольмі на навчанні. Їх запросив Український проєкт Шведської спілки журналістів. Видання винесло в заголовок одне з найболючіших зізнань авторки: після російських атак вона ще кілька днів відчуває запах крові.
Ганна документує війну з першого дня повномасштабного вторгнення. Того ранку вона разом з оператором зняла перший зруйнований будинок і першого пораненого. До обіду вже працювала на місці удару, де загинули люди, серед них перша дитина, вбита на Харківщині.
Журналістка пише, що її історія не унікальна. Те, що бачить і переживає вона, бачать і переживають усі українські журналісти.
Один випадок 2022 року вона описує як момент, коли вперше зрозуміла, що таке журналістська етика. Після обстрілу на землі залишилася частина руки жінки, яка вийшла погодувати бездомних котів. Тіло забрали, а її чоловік стояв поруч і дивився на це. Він не міг навіть плакати. Ганна знімала, але насамперед викликала поліцію і покликала медиків, щоб допомогли чоловікові. «Знімки — на другому місці. Людина — на першому», — пише вона.
Ганна веде прямі включення з місць ударів понад чотири роки. Вона каже, що спокійно розповідати в ефірі про загиблих досі дуже важко. Коли бачиш калюжу крові на місці, де пів години тому була жива людина, мозок мимоволі відтворює останні хвилини її життя.
За словами журналістки, більшість її колег перший рік війни працювали без перерви, а потім почали емоційно виснажуватися. Звідси її висновок: журналісти потребують підтримки психічного здоров’я так само, як усі, хто працює на війні. Вона закликала шведських колег збирати в профспілках журналістів, які працюють в Україні, говорити з ними і слухати їх.
Окремо Ганна розповідає про фізичну небезпеку, яка постійно зростає. Майже на кожній зйомці доводиться тікати від можливого повторного удару: бігти до підвалу, ховатися під деревами або падати на землю.
У травні біля Харкова дрон уперше влучив в автомобіль і вбив водія. Знімальна група поїхала туди з детектором дронів, який журналісти мають завдяки своїй спілці. Детектор спрацював, і вони побігли в укриття, залишивши свої машини. Від російських дронів Ганні довелося тікати двічі. Обидва рази ціллю були не журналісти, але, як вона пише, ці дрони могли їх убити.
Вона згадує і колегу, редактора Василя Мирошника із Золочева, який теж був у Швеції. Золочів опинився в зоні ураження дронів, людям радять виїжджати, а Василь залишається. Дорогу туди називають ще однією «дорогою смерті». Ганна наголошує на слові «ще одна», бо таких доріг довкола Харкова стає дедалі більше.
Міжнародні правила досі радять журналістам носити помітне маркування PRESS. Проте камери дронів бачать дуже чітко, тому під час роботи Ганна це маркування знімає, щоб мати більше шансів вижити.
Навіть у Стокгольмі думки журналістки залишалися в Харкові. Поки вона чекала на рейс, росіяни атакували енергосистему міста. Одна з бомб зруйнувала невеликий магазин і вбила трьох людей, серед них 16-річного хлопця, який їхав вулицею на самокаті. Пізніше, ідучи шведською столицею до готелю, Ганна бачила підлітків того самого віку.
Ще одним шоком для неї стала брехня російських телеканалів про подію, свідком якої вона була. Журналістка пише, що найважче виявилося доводити те, що й так є фактом, коли мільйони людей дивляться сфабриковану версію.
Тому головний заклик колонки звернений до журналістської освіти. Колись військових кореспондентів було небагато, і це були сміливці, які їхали на чужі війни. Сьогодні в Україні про війну пише майже кожен журналіст, і ніхто не був до цього готовий. Ганна просить навчати студентів-журналістів працювати на війні, говорити з ними про фізичні й психологічні загрози і вчити протидіяти фейкам та пропаганді.
Фото надала Ганна Черненко
Дискусія з цього приводу: