Діяльність локальних медіа Прикарпаття в умовах війни – у зоні уваги Івано-Франківського Центру журналістської солідарності НСЖУ. До уваги читачів – інтерв’ю з відомою прикарпатською журналісткою Валентиною Близнюк, головною редакторкою газети «Вільний голос», членкинею правління Івано-Франківської обласної спілки журналістів, секретаринею Коломийської первинної організації НСЖУ.
– З чого розпочалася Ваша журналістська діяльність?
– Моя журналістська діяльність розпочалася в місті Коломиї. З упевненістю скажу, що стартувала вдало (сміється), оскільки й донині, а це вже 31-й рік поспіль, працюю в моїй рідній газеті «Вільний голос» і живу в Коломиї, яка стала мені теж рідною.
Приїхала сюди 1993 року. Почала шукати роботу. Скільки себе пам’ятаю, завжди була творчою, виявляла ці здібності й під час навчання в школі, й в університеті. Саме тому, коли один добрий знайомий нашої сім’ї порадив звернутися щодо працевлаштування в редакцію газети «Вільний голос», я, не задумуючись, вирішила спробувати.
Ніколи не забуду той день, коли вперше переступила поріг редакції. Це був вересень 1993-го. Початок стажування. Редактор газети Ярослав Нарган дав мені перше завдання – зробити тематичне опитування серед мешканців Коломиї «Чи хотіли би ви на все життя виїхати з України і жити в іншій державі?». Я підходила до людей на вулицях і запитувала, відповіді записувала у блокнот. Було не легко і не просто звертатися за коментарем з таким питанням. Пам’ятаю дуже добре: перший, до кого підійшла, був Дмитро Чиборак, директор-художній керівник Коломийського академічного обласного українського драмтеатру імені Івана Озаркевича. Він мені відповів так: «Та як виїхати з рідної землі?! Тут наше коріння, тут наша пуповина закопана!». Це була неймовірна відповідь! Ще було кілька коломийців, котрі висловили свої думки, проте відповідь пана Дмитра запам’яталася на все життя.
За результатами опитування я зробила матеріал і принесла редактору. Згодом він був опублікований у черговому номері «Вільного голосу».
1 листопада 1993 року я прийшла в редакцію вже офіційно працевлаштовуватися. Дуже зраділа, що мене прийняли в такий авторитетний професійний колектив. Люди, котрі там працювали, – Ярослав Нарган, Вікторія Плахта, Дмитро Карп’як – для мене були богами журналістики. Зізнаюся: мій перший робочий день, а це було друге листопада, співпав із моїм днем народження. Мені виповнилося тоді 25. Редактор вирішив не давати жодних завдань. Знайомилася з колективом, із роботою редакції і, звичайно ж, не обійшлося без святкового чаювання.
Відтоді вже минув 31 рік. За цей період пройшла усі щаблі професійного росту – від коректора до головного редактора газети.
Впевнена, що мені в житті дуже пощастило, адже щодня йду на роботу із задоволенням. Дуже люблю журналістику. Найбільше за те, що коли виходиш зранку з дому на роботу, ніколи не знаєш, який у тебе буде день. Роботу журналіста неможливо спланувати. Постійно нові люди, нові телефонні дзвінки, нові знайомства. Саме за це й найбільше люблю свою роботу.
– Чим живе нині «Вільний голос»?
– Перший номер газети побачив світ 15 січня 1991 року. Її засновником була Коломийська районна рада. Опісля газета мала трьох співзасновників: районну раду, районну державну адміністрацію і колектив редакції. Із 2018-го газета роздержавлена і здійснює самостійну діяльність. Я – четвертий редактор в історії нашої газети, до мене були Ярослав Нарган, Вікторія Плахта, Ольга Гаврилюк.
2013 року газета «Вільний голос» стала голосним рупором майданних подій, затим – війни на сході України, добровольчого і волонтерського руху. 2017 року я стала автором ідеї, упорядником, автором передмови і багатьох статей видання «Хронологія буремного часу». Книга наповнена епізодами героїчної звитяги новітньої історії України, зафіксованими журналістами нашої газети.
Редакція часопису має налагоджену співпрацю з 10-ю ОГШБ щодо публікацій статей про легендарних «Едельвейсів». Головні теми випусків: наші Герої-захисники, волонтерський фронт, історії про загиблих Воїнів, внутрішньо переміщених осіб, ветеранів, психологічні поради, життя громад під час війни та багато інших.
Завдяки налагодженій логістиці коломийську газету читають на передовій, у місцевих шелтерах для переселенців, у військовому госпіталі, де перебувають поранені на фронті українські бійці, у волонтерському центрі. В теперішніх публікаціях «Вільного голосу» фіксується новітня історія України, яку творять наші Герої на передовій, волонтери в тилу, медики, освітяни, діти, митці – кожен на своєму місці, щодня наближаючи нашу велику Перемогу.
2023-го видали ще одну книгу – «Допоки живе пам’ять». У ній зібрані історії про репресоване дитинство, про краян, яких дітьми вивозили у Сибір. Тобто, наші газетні публікації згодом стають книгами і займають своє гідне місце в історії України.
Ось чому важливі газети – локальні історії, які ми розповідаємо, це живі свідчення про ті чи інші події і часи, це факти і люди, це правдиві речі, завдяки яким ніхто і ніколи не посміє переписувати українську історію.
– Перший день війни. Чи не було думки поставити життя «Вільного голосу» на паузу, або взагалі припинити видання газети?
– Ще до повномасштабної війни на шпальтах «Вільного голосу» ми постійно публікували матеріали про Героїв АТО, запитували їхню думку щодо ситуації на кордонах і як діяти у випадку війни. Якраз у черговому номері нашої газети, який вийшов із друку 24 лютого 2022 року, було інтерв’ю з одним із атовців, який закликав усіх співвітчизників вірити в свою армію.
Перший день війни дуже добре відклався в моїй пам’яті. Черговий номер «Вільного голосу» був готовий. Зранку йду на роботу, а в Коломиї по всьому місту цілковита тиша, ніхто, окрім мене, на роботу не йде. Я ж маю рознести передплатникам газету. Тоді ми розповсюджували газету, здебільшого, через Укрпошту, але були читачі, котрі забирали свої примірники з офісу редакції, ще декільком потрібно було доставити за їхніми адресами проживання. Номер був, не зважаючи ні на що, доставлений до наших читачів.
Припинити друк газети чи поставити, як ви зауважили, на паузу – навіть не було такої думки. Адже я намагалась і намагаюся знаходити вихід із ситуації. Зокрема, коли є часті блекаути, то працюю над номером вдома. Також багато працюю вночі, інколи й до другої чи третьої години, якщо є світло. Зізнаюся, що збої з виходом номерів були, але це пов’язано не з війною, а з відсутністю коштів оплатити друк чергового номера. «Вільний голос» виходить щочетверга і бувало, що якийсь із тижнів його не було. В такому випадку важливі й актуальні матеріали були перенесені на шпальти наступного номера газети.
– Що змінилося в діяльності Вашого медіа з часу повномасштабного вторгнення? Як вдається забезпечувати роботу газети?
–По-перше, стало значно менше реклами, по-друге – перебої зі світлом, по-третє – перебої з доставкою преси через Укрпошту.
Редакція «Вільного голосу» цьогоріч вперше працює без Укрпошти. Причина – вкрай неякісні послуги доставки. Передплату здійснюю в редакції. Частина читачів приходить за кожним номером до редакції – є спеціальне місце для цих газет. Активно діє новий вид передплати – корпоративний. Це коли газету передплачують колективами. Скажімо, Коломийський педколедж, який очолює Валерій Ковтун, передплачує нашу газету і для педагогів, і для кожної студентської групи. Є меценати: ФГ «Прометей», яким керує депутатка обласної ради Орися Книшук, МХП «Перспектив», де директором Іван Бота, які передплачують «Вільний голос» і для своїх колективів, і для тих, хто сам не має такої фінансової можливості: пенсіонерів, членів Товариства політв’язнів і репресованих, Братства УПА, членів УТОС-УТОГ, військових і їхніх родин, волонтерів…. Частині читачів доставку здійснюю сама. Четвер – день виходу газети – мій поштарський день. Для передплатників, які проживають у селах, налагоджую різні варіанти доставки: з допомогою місцевого самоврядування, добровільних помічників, сама їду на села у пошуках цікавих тем, допомагають колеги з телерадіокомпанії «РАІ».
Щодо Укрпошти, то раджу всім так робити. Хоча там, де є віддалені населені пункти, трохи складніше. Друкується наша газета в Івано-Франківську і добрі люди доставляють її в Коломию. Добре, що є люди, які підставляють одні одним дружнє плече допомоги. Лише так ми можемо вижити в цей час війни.
Щодо блекаутів, уже зазначала, що коли немає можливості працювати в редакції, то роботу беру додому. Багато роботи над підготовкою матеріалів здійснюю ночами, коли є світло.
Рекламний ринок, зауважу, практично застиг. Маємо максимум двох постійних рекламодавців. Також маємо укладений договір із Коломийською міською радою на висвітлення діяльності. Цих коштів заледве вистачає на друк та сплату податків.
Працюю всупереч усім негараздам. Запитаєте, чому говорю в однині? Тому, що в штаті редакції я залишилась одна. Сама налагоджую комунікацію, шукаю теми, пишу, редагую, фотографую, знімаю відео, волонтерю, мандрую з волонтерами на Схід, веду сторінку у Фейсбуку, здаю звіти, виписую рахунки й акти виконаних робіт, здійснюю платежі, доставляю газети, організовую чимало заходів. Якби в штаті редакції була ще бодай одна людина – не вижили б! Зізнаюся, що на зарплату заробляю не кожного місяця.
Та відрадно, що в своїй професійній діяльності не почуваюся наодинці з проблемами.
Завдяки Національній спілці журналістів України, яка долучила редакцію до грантових коштів, передала для роботи новий принтер, вдається плідно працювати. Різнобічну допомогу надає редакції наша обласна спілка журналістів й Івано-Франківський Центр журналістської солідарності.
Коротко хочу розповісти про грантові проєкти. НСЖУ долучила нас до них 2023-го. Перший був присвячений темі «Журналісти важливі». У матеріалах ішлося про журналістів, які захищають Україну, волонтерять у час війни, надають різнобічну допомогу ЗСУ. Другий грантовий проєкт – «Ми з України». У його межах я писала про людей, які забезпечують роботу тилу, так званий тиловий героїзм наших співвітчизників.
У поточному році НСЖУ долучила редакцію до інших двох проєктів – «Справа в тому» та «Вдома». Основний акцент у тематичних матеріалах був зосереджений на внутрішньо переміщених особах.
– Пані Валентино, на теренах Івано-Франківщини, так розумію, Ви єдина редакторка медіа, яка працює самотужки. Така Ваша відданість професії журналіста викликає велику повагу. Поділіться рецептом успіху. Що допомагає? Що надихає?
– Особливо щось виокремити не можу. В кожного з нас свій індивідуальний досвід. Усе залежить від людини, яка працює. Людина, яка захоче зберегти, зокрема, газету, яка зараз, як це не прикро зауважити, повинна багато працювати і відчувати підтримку колективу чи колег по цеху.
На моє глибоке переконання, державі час повернутися лицем до медіа і до друкованих зокрема. Саме медійники формують інформаційний простір, віддзеркалюють державну політику. Знаємо, як поводяться російські окупанти, які знищують усе українське: книги, газети, ідентичність. Натомість наші вороги насаджують свої видання. Ми маємо зробити усе від нас залежне, щоб Україна не тільки перемогла у цій війні, а й вийшла з неї з тими демократичними цінностями, які ми всі зараз відстоюємо.
Неправда, що в час інтернету газет не потрібно. Люблю казати: «інтернет для всіх, а газета – для обраних». Газета – це історія, це документально підтверджені факти, це відповідальність перед минулим і майбутнім. Важко конкурувати з оперативністю телеграм-каналів, інтернет-виданнями, телебаченням. Але наше, газетярське місце в історії не займе ніхто. Газета – це те, що залишиться після усіх нас.
Нам потрібно цінувати своє: не тільки купувати продукцію місцевих виробників, а й читати місцеву пресу. Для кожної місцевої громади має бути гонором мати свою газету!
Дякую, пані Богдано, за дружню розмову. Щиро вірю, що доживу до того часу, коли у нас з’явиться тренд на читання газет – зранку, за кавою, так, як це є в Європі, Америці… Хай так і буде!
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти Центру журналістської солідарності в Івано-Франківську – 066 677 07 26 (Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського центру), адреса: вул. Січових стрільців, 25.
Про ЮНЕСКО.
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Розмову вела Богдана Засідко
Фото авторки
Дискусія з цього приводу: