В інтерв’ю Національній спілці журналістів України відомий український тележурналіст згадує колегу, який обміняв камеру на автомат.
Руслан Ганущак біг назустріч небезпеці, коли інші тікали від неї. На українському Майдані в 2014-му, в окопах Іловайська, під час зимового штурму Широкиного – де б не писалася історія кров’ю та вогнем, там був Руслан Ганущак зі своєю камерою, документуючи те, що світ мав побачити. Але документування було для нього недостатньо, переконаний його друг, воєнний кореспондент, член НСЖУ Андрій Цаплієнко.
– Руслан завжди вірив, що його камера може змінити світ на краще, – каже Цаплієнко. – Але настав момент, коли він відчув, що зйомок замало. Тому він пішов воювати.
Руслан Ганущак починав як аматор, але швидко довів свій талант телеоператора.
– Він був неймовірно талановитий і якісний оператор, — згадує Цаплієнко. – Але найбільше мене вражала його щедрість. Він абсолютно щиро ділився своїми матеріалами з усіма. Ніколи не розглядав свою роботу як бізнес.
В індустрії, де фрілансери-оператори часто бережуть ексклюзивний матеріал для найвищої ціни, Ганущак був «аномалією». Його відео з Іловайська, із зимового наступу 2015 року в Широкиному, з протестів Майдану – все це він віддавав безкоштовно будь-якому журналістові чи виданню, яким це було потрібно.
– Його сформував Майдан, – пояснює Цаплієнко. – Тоді він справді повірив, що операторська робота, документалістика, журналістика можуть змінити світ на краще.
Ганущак ще з 2015 року, коли він служив у «Азові», хотів працювати з Цаплієнком. Але тоді можливість так і не з’явилася – до лютого 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабну інвазію. На той час Руслан був цивільним.
– Я подзвонив йому одразу, коли почалася війна, – згадує Цаплієнко. «Русіку, – кажу, – давай, будемо працювати разом!» І наше партнерство було бездоганним. Ми були просто на одній хвилі, – каже Цаплієнко. – Нам не треба було пояснювати один одному, що робити і як робити. Він розумів, як я працюю, а я розумів, як він знімає.
25 березня 2022 року – день, який ледь не вбив Цаплієнка. Вони знімали, коли поблизу почали вибухати касетні боєприпаси. Ганущак першим почув наближення снарядів.
– Коли касетки почали детонувати Руслан закричав, що треба лягати, – розповідає Цаплієнко. – Ми всі одразу впали – не стояли, роздивляючись, що відбувається, просто впали якнайшвидше.
Це врятувало всім життя. Їхня машина, припaркована неподалік, була повністю порізана осколками.
– Він врятував мені життя, це правда, – констатує Андрій Цаплієнко. – Не лише мені, всім нам. З нами була також турецька знімальна група.
Унаслідок того обстрілу Андрій Юрійович отримав поранення. Руслан же невдовзі пішов служити. Але певний час вони й далі знімали разом – аж до середини 2023 року.
Співпраця Ганущака і Цаплієнка народжувала потужну журналістику, але для Руслана цього все одно було замало. Попри те, що Цаплієнко називає його «неймовірно комфортною людиною для роботи, талановитою, чудовим другом, справді надійним другом», Ганущак відчував покликання робити більше, ніж просто документувати війну. Він хотів воювати.
Загинув він 11 січня 2025 року внаслідок атаки ворожого дрона.
Командир Ганущака, з яким Цаплієнко нещодавно розмовляв, каже, що бійці підрозділу так і не оговталися від його втрати.
– Він сказав мені, що не було другої такої людини, як Руслан, за позитивом, бажанням щось робити, гідністю та скромністю, – ділиться Андрій Цаплієнко. – Коли Русіка не стало, це була величезна трагедія для всього підрозділу. І досі – минуло понад півроку – хлопці все ще глибоко переживають.
Траєкторія життя Ганущака відображає траєкторію всієї країни: від документування несправедливості до активної боротьби з нею. У війні, де межа між спостерігачем і учасником стерлася до невпізнання, Руслан Ганущак вирішив її повністю перетнути. Його камера зафіксувала історію; його голос врятував життя; його жертва стала частиною історії, яку він роками намагався розповісти.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
