Хоча російські війська наблизилися до Мирнограда, й місто потерпає від обстрілів, місцеве видання «Рідне місто» не припиняє своєї роботи. Редакція була змушена залишити Мирноград, але й далі випускає газету та підтримує зв’язок зі своїми читачами, демонструючи неймовірну стійкість та відданість своїй справі в умовах війни.
«Виїжджали під звуки обстрілів»
У серпні 2024 року з Мирнограда вже виїхали майже всі містяни і адміністрація. Залишили місто й працівники редакції газети «Рідне місто». Головний редактор Максим Забєля і його заступниця Нонна Кириченко трималися до останнього. Виїхали 31 серпня з волонтерами.
– Ми, четверо газетярів із Мирнограда, наразі живемо в різних містах України – на Одещині, Дніпропетровщині, Полтавщині, в Києві. Коли ми виїжджали, вибухи – це вже були не просто звуки здалеку. Це були регулярні прильоти, особливо по північній частині міста, – розповідає Максим Забєля.
За його словами, спати вже було неможливо через постійні вибухи та здригання будинків.
– Якщо навіть приліт стався за три вулиці, то це дуже чутно. Будинок хитається, штукатурка сиплеться, посуд дзеленчить і падає, вилітають вікна, – описує редактор серпневу ситуацію в місті. – Жити в таких умовах довго не можна, я б такого нікому не побажав. Емоційно це дуже важко.
Що наразі з житлом працівників «Рідного міста», невідомо. Станом на момент від’їзду квартира редактора суттєво постраждала, а помешкання його матері згоріло вщент.
– Залишаючи Мирноград, ми всі морально готувалися до того, що максимум, на що можна сподіватися, – це врятувати своє життя, – каже Максим Забєля. – Ну і, можливо, щось із речей. Для моєї бабусі було важливо зберегти сімейний альбом із фотографіями…
Редактор розповідає, що евакуація газетярів та їхніх сімей відбувалася в складних умовах. Особливо непросто було вивозити літніх родичів.
– Моя мама Ріта Іванівна має інвалідність другої групи. Бабусі Олександрі Павлівні 84 роки. Бабуся маломобільна, і власне кажучи, маму з речами я вивіз ще раніше, але вона постійно поверталася в місто, бо бабусю ж не можна лишати без нагляду, – згадує редактор.
Наразі рідні Максима Забєлі живуть на Одещині. В Мирноград приїхати вже неможливо – навіть для висвітлення ситуації. Туди не їздять навіть волонтери.
«Мирноград зараз в 3-5 км від ворога. Тут немає води, газу, та світла, – розповідає фотожурналіст Ян Доброносов, який днями побував у місті. – Тому ті, хто залишається, готують на вулиці, на побутово змайстрованих пічках. Постійно чути звуки вибухів. Постійно чути, як збивають дрони, яких тут вже дуже багато, на жаль. Бачив один працюючий магазин. Скажу відверто, навіть працювати вже дуже небезпечно».
Мирноград сьогодні. Світлини: Yan Dobronosov / Telegraf
«Незважаючи ні на що, виходимо за графіком»
Редакція «Рідного міста» втратила офіс, аудиторію, журналісти – нормальний побут і спокій, але попри все це, газета й далі виходить за графіком, хоч і в скороченому форматі. Редакція працює дистанційно, різними способами (мобільний зв’язок практично втрачено) одержуючи інформацію від тих, хто ще залишився в місті.
– Ми також постійно тримаємо зв’язок із представниками Мирноградської військової адміністрації. Це дозволяє нам розуміти, що відбувається в нашому рідному місті, – каже головний редактор.
Нонна Кириченко, заступниця головного редактора, каже, що газетярі переконані: незважаючи на евакуацію, газета зберігає важливість для жителів громади.
– Для нас кожен випуск нашої газети – це зв’язок з життям, такий собі якір, який утримує нашу життєстійкість. І для наших читачів це теж дуже важливо, – каже журналістка. – Ми з читачами «на одній хвилі», ми знаємо, про що з ними розмовляти, у нас однакові наболілі питання, тож ми з ними, як кажуть «однієї крові»…
Нині «Укрпошта» ще доставляє газету в деякі населені пункти Покровського району. Крім того, її отримують мирноградці, які залишили місто.
Хаби, де компактно оселилися вимушені переселенці з Мирнограда, є на Дніпропетровщині, Кіровоградщині, в Кременчуці та Решетилівці на Полтавщині. Днями Максим Забєля побував у частині з них, домовившись про доставку туди тиражу газети і про поширення примірників серед мирноградців.
– Зустрів чимало постійних читачів і читачок. Серед них багато людей похилого віку, – розповів редактор. – Коли вони отримували свіжий примірник газети, то не стримували сліз. Із дому вони виїхали кілька тижнів тому, до статусу вимушених переселенців ще не звикли, і звістка з рідного дому для них важить багато. Питали, коли ми востаннє були в Мирнограді, чи є надія повернутися… Люди, як і скрізь, сподіваються отримати добру звістку… Всі ми хочемо мати підтвердження, що все буде добре.
Жителька Мирнограда Тетяна Шарепа, яка знайшла прихисток у шелтері в Царичанці Дніпропетровської області, каже, що в мирному житті не розлучалася з «Рідним містом» багато років. З початком війни пошта почала працювати гірше, але газету доставляли, хоч і із запізненням.
– Звичайно, я звикла до своєї газети, люблю її, – каже пані Тетяна. – Знаєте, іноді начитаєшся фейсбука, і жити не хочеться. А газета мене завжди надихає. Я у евакуації вже більше місяця. І діти мої тут, і онуки. Ми всі разом. Але часто така туга накриває! Ось отримала тут нашу газету, та сльози накотили…
Інша мешканка царичанського шелтеру, Галина (прізвище просила не називати) каже, що понад усе мріє прочитати в «Рідному місті», що війна нарешті закінчилася.
– Завжди прочитувала газету від першої сторінки до останньої. Геть і сканворди завжди розгадувала… Так важко мені було залишати Мирноград… Я ж там прожила все життя. Коли сьогодні вранці мені принесли свіжий номер «Рідного міста», це… така радість була! – каже жінка.
А от 97-літній Петро Рогач розповідає, що читає «Рідне місто» з першого номеру, вже 25 років.
– Коли був молодший, навіть допомагав розповсюджувати газету, – згадує чоловік.
Крім «Рідного міста», він передплачував й інші видання. Коли ті з лютого 2022 року припинили приходити, Петро Дмитрович зневірився і навіть перестав заглядати до поштової скриньки. Аж раптом зателефонувала поштарка і запитала, чому він не забирає звідти «Рідне місто».
– Я до скриньки – а там аж три випуски цієї газети! Повірити не міг, що з початком війни київські газети припинили випуск, а наше місцеве видання знайшло сили, щоб працювати. Тому я радію, що попри війну газета наша виходить, люди мають змогу її читати. І що сьогодні вона мене знайшла і у Дніпропетровській області, – каже Петро Дмитрович.
Людмила Самусенко, яка наразі мешкає у шелтері в Михайлівці на Дніпропетровщині, каже, що якби не страшна небезпека, ні за що не залишила б Мирноград.
– Коли тут отримала випуск «Рідного міста», навіть не повірила очам, – розповідає пані Людмила. – Такі емоції в мене були!.. Газету принесли соцпрацівниці. Вони тут нам допомагають, організовують побут, привозять ліки, їжу з міста. Умови нормальні. А головне, що не стріляють…
«Зможемо протриматися до кінця року»
Нині газета має залишки коштів на друк, але гроші на відрядження повністю відсутні. Крім того, журналістам потрібно винаймати квартири, а це – теж чималі витрати.
– Ми плануємо, що в такому режимі зможемо протриматися до кінця року, – каже Максим Забєля. – Однак без сталої донорської підтримки майбутнє газети залишається непевним. З кінця року, якщо ми не отримуємо фінансування, то… все одно будемо розглядати різні варіанти для того, щоб продовжувати роботу.
Незважаючи на всі труднощі, журналісти «Рідного міста» не втрачають надії і продовжують свою роботу.
– На жаль, у нас немає системної державної програми, яка могла б підтримати місцеву пресу, зокрема, прифронтову, – каже редактор. – Але розмови про це йдуть, і Національна спілка журналістів України робить, як на мене, надзусилля щоб порушувати це питання і на державному, і на міжнародному рівнях. Велика дяка, зокрема, керівництву спілки – голові НСЖУ Сергієві Томіленку та першій секретарю Ліні Кущ. Вони буквально живуть проблемами прифронтових редакцій, і якби ми не відчували цю дієву підтримку, то жодних розмов про наше виживання вже давно не було б.
Газетярі висловлюють щиру подяку й міжнародним донорам, які підтримують такі редакції, як «Рідне місто».
– Зараз немає часу замислюватися про негаразди, – каже Нонна Кириченко.- Треба зробити дуже багато – відбудувати логістику, заново налагодити роботу. Тому треба дбати про це. Стараємося думати про позитивні моменти, про те, що наша газета й далі знаходитиме свого читача, незалежно від того, в якому куточку України він є зараз…
Інформаційна служба НСЖУ
