ЧИМАЛО ДОНЕЧЧАН ЧЕРЕЗ ВОЄННІ ДІЇ ВИЇХАЛИ У БІЛЬШ БЕЗПЕЧНІ РЕГІОНИ УКРАЇНИ. ПРАЦЮЮТЬ ТАМ, ІНТЕГРУЮТЬСЯ У НОВІ ГРОМАДИ. В ТОМУ ЧИСЛІ – У ГРОМАДИ ЗАХІДНИХ РЕГІОНІВ, ЯКІ ПРИЙНЯЛИ ДЕСЯТКИ ТИСЯЧ ЖИТЕЛІВ ПРИФРОНТОВИХ ТЕРИТОРІЙ СХОДУ ТА ПІВДНЯ УКРАЇНИ
СЛОВО «ДОНЕЦЬКІ» – НЕМОВ ТАВРО
Але не завжди і не всюди ця інтеграція проходила і проходить без проблем. Деякі жителі Донецької області, які евакуювалися у західні регіони, стикнулися з додатковою проблемою: упередженим ставленням частини місцевих жителів до донеччан. «Це ж донецькі…», – бувало, чулося зневажливе.
А ще був період (здебільшого у 2022-2023 роках), коли містами і селами заходу і центру України гуляли різні страшилки про «донецьких». Мовляв, орендують житло, але не розраховуються з господарями, виносять з хати цінні речі і зникають.
Звичайно, більшість людей розуміли, що то – звичайні фейки, що не географія (приналежність до регіону) визначає порядність людини.
Але було й чимало таких людей, які повірили цим вигадкам. За таких умов донеччанам було складніше орендувати пристойне житло за адекватною ціною.
Хто і навіщо розповсюджував подібні дурниці – невідомо. Але ці фейки працювали тривалий час, формуючи у місцевих жителів упереджене ставлення до жителів Донеччини. І знадобилося чимало часу (а ще більше – зусиль донеччан), аби розвінчати ці ворожі інформаційні вкиди.
НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ У ЛУЦЬКУ
З журналісткою Галиною Васенок я, кореспондент Карачуна, познайомився задовго до її переїзду на Волинь. І про те, що вона працює в редакції популярного у Луцьку (і не тільки) онлайн медіа Район.in.ua. дізнався випадково: прочитав пост на її сторінці у Фейсбук. Потім періодично відвідував її ФБ акаунт. Галина докладно розповідала про те, як живеться-працюється їй на новому місці, ділилася своїми успіхами-планами.
Тому коли трапилася нагода побувати у Луцьку, ми зустрілися з Галиною. Звісно, нам було, про що поговорити. Розмова виходила настільки цікавою, що я ввімкнув відеокамеру.
Галина Васенок не має журналістської освіти. Після закінчення навчання у Донбаській державній машинобудівній академії (Краматорськ) встигла попрацювати за спеціальністю. Може, працювала б там і досі, але вимушена була виїхати з захопленої сепаратистами Ясинуватої. Йшло літо 2014 року…
З журналістикою «привіталася» у рідному Кураховому: редакція місцевого сайту Кума.City шукала кореспондента. Галина вирішила спробувати себе в новому амплуа.
Писати-фотографувати, працювати на сайті їй подобалося. Журналістика зачаровувала все більше, і Галина з задоволенням опановувала нову професію.
Але почалася війна, яка вдруге змусила круто змінити життя. Разом з сином Галина виїхала на Дніпропетровщину. Орендували житло у невеличкій громаді, де було складно знайти роботу. А стояти у чергах за гуманітаркою і скиглити про нелегку долю переселенців – це не в характері Галини Васенок.
З ДОНЕЧЧИНИ – НА ВОЛИНЬ
– Дізналася, що у Луцьку працює потужна національна мережа гіперлокальних медіа Район.in.ua. Надіслала туди листа з резюме та посиланнями на авторські публікації. Невдовзі отримала відповідь: «Ви нам підходите, приїжджайте», – розповідає Галина.
Її не злякала невідомість. Навпаки: приваблювали нові можливості, робота у новому редакційному колективі, нове місто. Мовної проблеми не відчувала: українську знає не гірше, ніж жителі західних регіонів. Знає і любить.
– Треба все любити: мову, якою спілкуєшся з людьми, справу, якій присвячуєш саму себе. І обов’язково поважати людей, поряд з якими живеш. Тоді все добре виходить!», – переконана Галина.
В редакції «Району» вона одразу стала своєю і … майже незамінною.
За словами керівниці інноваційних проектів СІД Медіа Груп Наталії Пахайчук, Галина Васенок добре проявила себе в якості асистентки грантового відділу (на цю посаду її спочатку і запрошували).
Ось як описує роботу Галини Васенок в редакції Район.in.ua. Наталія Пахайчук:
– Торік мені в цю пору було дуже погано. Життя на самотті, яке звалилося раптово через війну, надмір роботи, виснажливі поїздки, стреси, і здоров‘я посипалося. Відчула, що не вивожу більше.
І тут з‘явилася Галя.
Так почалася історія грантового відділу Району, бо дві людини, то вам не одна.
Галя, яка просто взяла на себе величезний шмат моєї рутини.
У тих пачках паперів, стосах документів, ми віднайшли порядок, кінечність безкінечного, радість життя, і головне – потрясні результати праці для всієї редакції.
Але проекти-звіти-документація – цього творчій душі Галини було явно замало. Душа бажала творчості!
Тому у вільний час Галина продовжувала займатися улюбленою справою: писала, фотографувала. А дещо пізніш ще й попробувала свої сили, як телевізійна ведуча авторських програм. І знову – успіх!
Загальновідомо: успіх сам знаходить наполегливих і працьовитих. Правда, зі сторони, бува, здається, ніби успіх – просто щасливий випадок. Але насправді шлях до нього – тривалий і не легкий.
В чому «секрет» успіху – професійного і особистого – Галини Васенок?
Відповідь: у її активній життєвій позиції!
Вона давно не отримує «переселенські» гроші, оскільки працює. Не ремствує на життя і на долю.
Мабуть, саме тому доля не тільки випробовує «на міцність» її характер, а й інколи надсилає щедрі подарунки. Про два з них докладно розповідає її фейсбучний акаунт: робота і коханий. Або так: коханий і робота.
НА ВОЛИНІ ЗНАЙШЛА ОСОБИСТЕ ЩАСТЯ
Галина Васенок– донор зі стажем.
«У Всесвітній день донора хотіла порахувати, скільки ж крові здала на потреби ЗСУ, починаючи з першої донації в 2020 році, – написала вона у Фейсбуці. – Знайшла не всі довідки, бо двічі здавала кров у Кураховому до повномасштабки. Тож я віддала 9 повних порцій по 450 мілілітрів, що дорівнює трохи більше 4 літрів моєї крові».
А потім згадує:
– Минулого року зустріла бійця на лікуванні, який мав одну зі мною групу та резус. Я побачила наочно одного з тих людей, для кого я це роблю. Підійшла до нього і сказала: “А я ваш донор, у мене теж третя мінус”. Виявилося, що чоловіка було поранено під Бахмутом, але він вижив і вибрався з того пекла.
Не виключено, що йому й справді переливали сааме мою кров. Ми міцно обійнялися і подякували одне одному. Адже кожен з нас робить все, а може й трошки більше, ніж може, для перемоги над агрессором», – підсумовує Галина.
Донором зі стажем є і її коханий Олег, з яким вона познайомилися у черзі на донацію.
Відтоді Олег Листопад є і другом, і батьком для сина-першокласника, і однодумцем. А ще молоде подружжя об’єднує захоплення фотографією. У цьому ремеслі Олег є більш фаховим і досвідченим спеціалістом, отож охоче передає Галині секрети фотомистецтва.
Щоправда, після зустрічі з Галиною, тематика фотознімків Олега відчутно звузилася: переважають портрети коханої…
«ЩО ТЕПЕР ДЛЯ ТЕБЕ ДОНЕЧЧИНА?»
Як бачимо, Галина Васенок «пустила міцне коріння» на Волині.
Але про рідну Донеччину не забуває: телефонує до знайомих, які попри близькість лінії фронту, досі живуть у прифронтовому Кураховому. Її квартира зазнала руйнувань. Що з майном – достеменно не знає.
– Ти вже півтора роки живеш і працюєш у Луцьку. Можеш сказати, чим волиняни ментально відрізняються від донеччан?
– Коли їхала на Волинь, очікувала, що стикнуся з якимись ментальними відмінностями тамтешніх людей. У мене ж всі знання про захід України були сформовані здебільшого анекдотами про «західняків» і «москаликів». Скажу відверто: мені було страшно їхати на Волинь. Я навіть у Києві не була раніше. Хоча схід-південь знаю добре. А щодо західних регіонів… Боялася, що скажу щось випадково російською, і мене, як не поб’ють, то точно засудять. Очікувала якогось настороженого ставлення. А коли приїхала, побачила: тут живуть такі самі українці. Звісно, як і всюди, тут є різні люди. Але українці всюди однакові: працьовиті, гостинні, толерантні, чутливі. А ще мені дуже пощастило з трудовим колективом, який прийняв мене у свою велику журналістську родину. Тут я багато чого навчилася, як фахівчиня.
– Як взагалі місцеві жителі ставляться до вимушених переселенців з Донецької області?
– Якось тут, у центрі Луцька, почула таке (буквально): «Донецькі – кончені!». Не витримала. Беру цю людину за руку, веду до фотостенду «Герої Небесної сотні», що розташований на площі. І показую фото загиблих на Майдані, які були родом з Донеччини, Луганщини. Кажу, якщо «донецькі» – кончені, як же вони могли захищати Майдан?! Це діє краще, ніж будь-які слова.
– Часто згадуєш своє довоєнне життя, друзів?
– Звісно, душа болить за рідною домівкою. Але не можна постійно жити минулим.
– Що тепер для тебе Донеччина?, – запитую наостанок у Галини Васенок.
– Донеччина – це таке серденько, яке вже дуже сильно розбите. Але воно все-одно рухається, болить, і дуже хоче жити.
У публікації використані фото з особистого архіву Галини Васенок
Автор публікації Олександр Кульбака журналіст інтернет-видання “Карачун”
