Коли у країні війна, не можливо не розповідати про неї. У будь-які галузі: журналістиці, кінематографії чи літературі
Важливо показувати Україні та світові біль і жах цієї війни, а також розповідати історії наших Героїв-Захисників. Кожному з них ми завдячуємо нашим «сьогодні»! Нещодавно документальний фільм режисера Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі» отримав перший в історії України Оскар як найкращий повнометражний документальний фільм. Сьогодні такі фільми є одним з чи не найважливіших інструментів, аби розказати і показати, переконати, зберегти у пам’яті й ніколи не дати забути.
Один з них, «Обличчя війни» – документальний спецпроєкт, який розповідає сім унікальних історій наших Захисників. Картина передає емоційний стан українських воїнів, їх біль, страх, боротьбу та неймовірну віру в Бога. Фільм створили за підтримки ГО «Право та Справедливість» й незалежного медіа «ТрибунаЛ». Про роль воєнної документалістики у часі війни, роботу над спецпроєктом «Обличчя війни», труднощі та особливості створення фільму розповіла у інтерв’ю для НСЖУ журналістка, заступниця головного редактора незалежного медіа «ТрабунаЛ», членкиня НСЖУ, авторка та режисерка проєкту «Обличчя війни» Діана Мосора.
– Діано, ви у журналістиці уже декілька років. Чому обрали саме воєнну документалістику як одну з ніш роботи, адже писати, а тим паче знімати про війну зовсім не легко?
– До війни я працювала журналісткою на одній із львівських телерадіокомпаній, створювала сюжети та програми розважального характеру, проте 24 лютого все змінилося. Я більше не працювала в такому самому режимі, як це було в мирний час. До повномасштабної війни ніхто не був готовий, тому журналістський досвід в нових реаліях довелося набувати з «нуля». Я вчилася спілкуватися з військовими та цивільними, які пережили трагедію, з пораненими, з травмованими дітьми, вчилася фільтрувати інформацію, досконало перевіряти джерела й обережно публікувати матеріали, аби це не завдало шкоди нам та нашим Захисникам.
Сьогодні моя головна мета як журналіста – фіксувати російські злочини, писати цю страшну сторінку історії України, яку зараз формуємо усі ми й показувати жорстокі реалії такими, якими вони є! Саме тому, я наразі повністю поринула у воєнну документалістику, ми разом із командою знімаємо документальні фільми про війну. Я пишу сценарії й записую інтерв’ю.
– У 2023-му світ побачив ваш перший масштабний спецпроєкт «Обличчя війни». Як виникла ідея створення фільму?
– Ідеї про створення власного проєкту жили у моїй голові досить давно ще у мирний час. Проте, це були абсолютно інші ідеї для проєктів, і я точно не підозрювала, що першим таким масштабним спецпроєктом стане документальний фільм про війну, про мій народ, на який напала росія. Я навіть подумати тоді не могла, що буду знімати та показувати розтрощені домівки, висвітлювати історії людей, чиї долі зламав ворог. Зламав долі, але не зламав український войовничий дух!
Після повномасштабного вторгнення мені було важко сидіти, склавши руки. Я відчувала, що хочу робити щось більше. Завдяки професії я мала змогу знайомитися з різними волонтерами, з якими ми разом допомагали іншим, військовослужбовцями, медиками. Я записувала у нотатки свого телефону їхні історії та історії їхніх друзів, побратимів. Я ще раз перечитувала усе це ввечері, мене пронизувало зсередини. Тоді я розуміла, що розповіді про цих героїв, їхні надзвичайні подвиги, людяність та, на жаль, звірства, які чинив ворог, не повинні жити лише в моєму телефоні, про це мають знати інші!
Перед Великоднем 2023 року я приїхала у редакцію та запропонувала відзняти невеликі сюжети про людей, які пройшли справжнє пекло. Саме їхні історії та подвиги назавжди залишаться джерелом натхнення для усіх нас та будуть символами відваги й патріотизму для наслідування наступним поколінням! Герої фільму поділилися сокровенним, відкрили нам свою душу.
– Скільки часу працювали над кінострічкою?
– Усе відбувалося спонтанно й швидко. У нас не було великої команди, але була ціль, до якої ми вперто йшли! Спершу лише двоє людей – я та головний редактор незалежного медіа «ТрибунаЛ» Іван Рибак. Одразу ж після Великодня, буквально за день, ми погодили локацію для запису – Львівський музей Андрея Шептицького. У цей час там презентували виставку художниці Катерини Косьяненко “VICTORY” – перемога. На картинах були зображені військові у ликах святих, це стало гарною ідеєю для доповнення кадрового образу героїв. Під кожного героя ми підбирали картину. Досить швидко знайшли оператора та розпочали запис.
Загалом на знімання інтерв’ю у музеї витратили 2,5 місяці та 3 місяці – на роботу з сюжетами (розшифрування, монтаж, знімання перебивок до історій героїв та інше)
Уже 17 серпня Львів вперше побачив документальний спецпроєкт «Обличчя війни».
– У фільмі переплетені історії семи захисників та захисниць. Як Ви шукали героїв фільму?
– Насправді з деякими героями життя мене зводило не вперше. Наприклад, Роман Дзівінський ще юнаком брав участь у Революції Гідності та був першим важкопораненим на Майдані. Саме про нього я вперше дізналася, коли була студенткою факультету журналістики, проходила практику на одному із телеканалів. Там Романа запросили для інтерв’ю. Тоді я мала змогу спробувати себе в ролі журналіста та поставити йому декілька запитань, проте я точно не підозрювала, що це уже на той час був друг та побратим мого майбутнього чоловіка.
З цієї зустрічі пройшло багато часу і у нашому фільмі ми розкрили Романа через нові історії його життя. Він розповів нам про Тетяну Васильченко (Борисівну), яка стала наступною героїнею фільму. Головний редактор Іван Рибак знав історію Михайла Чайковського. На знімання нашого проєкту Михайло приїхав зі своїм побратимом, з яким разом перебував у полоні. Пошук наших героїв – це наче така собі павутинка: ти знайомишся з однією людиною, а через друзів, родичів дізнаєшся ще про когось.
– Чому «Обличчя війни»? Як обирали назву?
– Фільм «Обличчя війни» – це не бойовик, це справжнє життя українців. Це реальні історії Героїв-Військовослужбовців, медиків та волонтерів. За кожним із цих облич – історія про бої та зброю, повсякденність на передовій, виживання в полоні у ворога, біль, переживання, втрату, смерть, поранення, реабілітацію та віру в Бога, яка рятувала життя. Кожен із героїв – це обличчя стійкості, незламності, відданості та самопожертви.
Їхні подвиги – приклади мужності та вияву глибинної любові до власної країни, які назавжди залишаться в історії України.
– Під час створення будь-якого проєкту бувають непередбачувані ситуації, коли щось іде не за планом. У Вас були?
– Звичайно були! Усе відбувалося спонтанно, після кожної історії сценарій значно змінювався. Інколи до кадрів кінострічки долучалися цікаві особистості, які просто приїхали підтримати, послухати чи подякувати нашим захисникам, проте й їхні розповіді часто вражали. Ідеї зароджувалися у моменті й деякі точно були непередбачуваними.
– Що було найважче під час створення спецпроєкту?
– Труднощі були, але ми їх долали. Бувало, підводила техніка у найвідповідальніші моменти. Також було трохи складно з хронометражем. Ти спілкуєшся з героєм сюжету 2-3 години і тобі хочеться повністю розкрити його історію, але є певний хронометраж, у який потрібно вкластися. Вибрати найважливіше – це доволі клопітка робота. Але усі чернетки ми зберегли й у майбутньому плануємо опублікувати повні сюжети про героїв на нашому сайті «ТрибунаЛ», аби кожен глядач зміг краще ознайомитися з історією Героїв.
– Фільм відомий і за межами України. Ваша громадська організація «Право та Справедливість» активно презентує спецпроєкт і у містах Польщі. Чи плануєте організовувати покази у інших містах Європи та світу загалом?
– У Польщі ми презентували проєкт у Любліні, Кракові та Катовіце. Також, активно співпрацюємо з іноземними волонтерами, зокрема британцями, тому про «Обличчя війни» знають й англійські громадські організації. Є запити на презентацію фільму для наших українців у Канаді та Франції.
– Про війну, ситуацію на фронті, наших Захисників та їхні історії важливого розповідати Україні й усьому світові. Чому, на Вашу думку, саме воєнна документалістика є дуже важливим інструментом для цього?
– Бо світ повинен знати цю жорстоку й страшну правду без будь-яких прикрас! Ми повинні показувати ворога із зсередини. Маємо показувати те, на які звірства він здатен. Саме документалістика фіксує ці звірства, трагедії, емоційний біль. Це реалії сьогодення. Ми повинні передати цю страшну сторінку історії наступним поколінням, аби наші діти ніколи не припустилися помилок, знищували та вбивали в собі все російське! Маємо знати якою ціною для нас виборюють цю країну!
– Чи плануєте в майбутньому створювати інші проєкти у сфері воєнної документалістики?
– Авжеж, розкрию таємницю – зараз активно з командою працюємо над створенням сценарію до наступного фільму, уже є герої, локації. Ми налаштовані на плідну роботу та готові приймати нові виклики й долати нові вершини!
– Які поради Ви б могли дати журналістам, які тільки починають працювати у цій ніші та готуються створювати власні воєнні проєкти?
– Наша молодь дуже талановита та здібна. Я точно знаю, що Україна розцвіте ще так, як ніколи не розцвітала! Щодо порад, які могла б дати:
- Будьте свідомими себе й того, що відбувається! Документувати історії цієї війни дуже важливо для нас самих та майбутніх поколінь.
- Вбивайте в собі байдужість! Кожен матеріал, сюжет, фільм, який готуєте – Ви маєте відчути теж.
- Позбавлятися усіх страхів та цілеспрямовано й вперто йдіть до своєї мети, які б не були труднощі. Бо коли бажання підкріплення плідною працею – тоді й є результат!
Фільм Діани Мосори «Обличчя війни»:
https://youtu.be/_yPvDAsydP0?si=2wXkkHS8HfEXEqXN
Фільм створений за підтримки ГО «Право та Справедливість» https://www.facebook.com/share/uztipRXEz18wKC4j/ та незалежного медіа «ТрибунаЛ» http://tribune.in.ua/
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності Львів-Чернівці – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Бобер – асистент), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Про ЮНЕСКО.
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Аліна Штемпель
