Микола Вельма – добре знаний на Волині багаторічний редактор газети «Вісті Ковельщини», яку очолює з лютого 1986 року. Автор багатьох проблемних публікацій в українській пресі та кількох книг.
Заслужений журналіст України, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, нагороджений медаллю «Нестор–літописець», лауреат обласної журналістської премії ім. Полікарпа Шафети.
Активний учасник громадсько-політичного життя Ковельщини і всієї Волині. У 1990–1991 роках очолював Ковельську міську раду, неодноразово обирався депутатом міської, районної, обласної рад.
Цього року журналіст і редактор відзначив своє 75-річччя, і в привітаннях ювіляру звучало: «Микола Вельма – людина Слова у всіх сенсах. Притаманні йому вміння володіти словом і тримати слово – дуже цінні в сучасних реаліях. Має знання, підкріплені практикою, і це завжди – про підтримку і слушну пораду. Це про власний кут зору на події в громаді, місті, країні. Він – людина досвіду, мудрості, наставництва, і багато в чому завдяки йому газета «Вісті Ковельщини» багато років залишається в медійному строю на передових позиціях».
Він прийшов у журналістику в 1960-х роках минулого століття, коли газети передплачували у кожній хаті, і роль преси була величезна. І тим більше болить йому байдужість нинішньої української влади до найближчої до людей – місцевої преси.
Про те, що українські урядники ніяк не можуть чи хочуть зрозуміти, що газети – не просто папір із надрукованими літерами, а інструмент інформаційної політики, Микола Вельма говорив ще в 2018 році в розмові з журналістом газети «Волинь». На жаль, ці його думки не втратили своєї актуальності і сьогодні.
– Друковані ЗМІ опинилися сьогодні на межі життя і смерті. Як ви думаєте, чому владу не турбують проблеми преси?
– Часом у мене закрадається думка, що це робиться спеціально, аби голос людей не був чутний. Місцева преса завжди найближча до народу, відображає його настрої, які, можливо, не подобаються в Києві.
В умовах гібридної війни, яка у нас ведеться і яку ми програємо, влада мала би співпрацювати із засобами масової інформації (в першу чергу друкованими), і доносити до людей державну позицію. Але Кабмін про це не думає. Він, до речі, розчаровує не вперше. При розробці закону про роздержавлення друкованих ЗМІ для колективів, які стали пілотними (серед них і наша газета), було обіцяно підтримку в сумі 50 тисяч гривень. Гроші невеликі, але на них можна було купити принаймні трохи паперу. Проте ніяких коштів ми не отримали, і це не робить честі урядовцям.
– Газети – не просто папір із надрукованими літерами, а інструмент інформаційної політики. Сусідня Росія, яка веде з нами гібридну війну, надає пропаганді багато уваги. Чи означає це, що ворожа влада, даруйте, розумніша?
– Вона хитріша, підліша, але й більш креативна. Мільярди, які Путін і його команда викидають на радіо, телебачення, газети, дійсно вражають. Крім вітчизняної аудиторії, вони працюють на величезну зарубіжну, в тому числі українську. На жаль, у нас ситуація протилежна. Чому? На мою думку, через невисокий інтелектуальний рівень вітчизняних урядовців. Вони не пройшли тієї школи, яка дає розуміння, що без зв’язку «влада — народ і народ — влада» вони приречені. Я пропрацював десятки років у газеті, і дуже шкодую, що дожив до того часу, коли преса так безжально нищиться. Сьогодні виживають лише засоби масової інформації, в існуванні яких зацікавлена київська влада, або які фінансуються олігархічними кланами.
– Оце, власне, і дивує: чому олігархам ЗМІ потрібні, а державі — ні?
– Олігархи дуже добре знають, які цілі переслідують. За компартійних часів партія розуміла значення преси і роботи журналістів. Сьогодні лінію партії мала би забезпечити держава. Для захисту її інтересів повинні бути газети, які нею підтримуються. Я кажу не про подачки, а про пільги в оподаткуванні, службам зв’язку, щоб вони не виставляли скажених тарифів, якими заводять нас у безвихідь. І не треба розказувати, що в Європі такого немає. В тих країнах, де держава зацікавлена, щоб газети її захищали, пільги для них є.
– На вашу думку, скільки ще часу проіснують друковані газети?
– На їхнє майбутнє дивлюся песимістично. Думаю, 75 відсотків районок зникне. Газета може існувати тоді, коли є нормальний ринок реклами, стабільний курс гривні, стабільні ціни на папір, поліграфічні, поштові послуги. Нічого цього зараз немає.
Держава від газет відвернулася. Органи влади на місцях укладають угоди про фінансову підтримку, але її мало.
Крім того, газету вбиває бурхливий розвиток інформаційних технологій. Інтерес до друкованого слова зберігають люди середнього і старшого віку, а молоді люди все більше сидять в інтернеті, читати не хочуть, навіть не зважаючи на яскраві обкладинки.
Тим часом, нерідко сайти друкують відверту брехню, наклепи, але не існує навіть законодавства, яке регулювало б ситуацію в цьому просторі.
– Ви все життя працюєте в пресі і бачили різне: як газети приходили у кожну хату, і як тиражі обвалювалися у десятки разів, як журналісти захищали людей, і як за гроші починали обливати їх брудом. Коли, на вашу думку, з’явилася продажна журналістика?
– Сьогодні долар чи гривня стали основним мірилом людської поведінки, в тому числі журналістів. А журналісту, особливо молодому, хочеться краще жити, одягатися… Звісно, той, в кого є совість, ніколи не стане на цей шлях.
Бачимо, що й на Заході підкуповували журналістів та політиків. Але журналіст, який дорожить своєю гідністю, ім’ям, цим шляхом ніколи не піде. Він ліпше промовчить, ніж втягнеться в бруд.
– На вашу думку, скільки мав би заробляти журналіст, щоб почуватися людиною і не шукати неетичних підробітків?
– Тисячу доларів, але це нереально. Зараз нас довели майже до злиднів. Аби вижити, ми у газеті були вимушені перейти на 4–денний робочий тиждень. Я радився з колективом: будемо проводити скорочення чи працювати 4 дні, сподіваючись, що труднощі тимчасові? Ми вже кілька років не маємо змоги платити працівникам за інтенсивність, матеріальну допомогу на оздоровлення. Люди тримаються буквально на ентузіазмі. Можливо, хтось би й хотів іншу роботу, але де її знайти?
– Коли ви починали творчий шлях, слово журналіст звучало гордо. Зараз кожен, хто вміє набирати на комп’ютері, вважає себе журналістом. Не образливо за професію?
– Я двічі здобував вищу освіту за журналістським фахом. Не кажу, що такий неперевершений редактор, але, дивлячись на сьогоднішніх студентів–практикантів, стає боляче. Дехто старається, а дехто тільки клацає на ноутбуці, навіть не схопивши в темі головного. Вони думають, що все знають, все вміють і є найголовнішими вершителями доль.
Але щастя журналіста не в тому. Воно в тому, щоб тебе визнали люди, колеги, тоді ти справжній журналіст. А коли просто вискочка — це хибно.
– Побутує думка, що в невеликому місті всі, все і про всіх знають, але купують місцеву газету, щоб побачити, про що наважився написати редактор. Чи часто вам доводиться брати в руки перо?
– Практично щотижня у «Вістях Ковельщини» виходить моя стаття, фейлетон або інший жанр. Я не уявляю, що пройшов час, і я нічого не написав. Журналістика, як і музика, вимагає постійної роботи. Коли людина довго не пише, вона втрачає професійні навички, і зрештою тупіє. У журналістиці не може такого бути, щоб не писати. Мені кажуть: ти себе перевантажуєш – пишеш, редагуєш, вичитуєш. Але інакше не можу. Я з цього починав, і, дай Боже, щоб ще не так скоро закінчив.
Матеріал підготовлено за підтримки Проекту «Посилення стійкості медіа в Україні». Впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity).
Інформаційна служба НСЖУ та Ольга Войцехівська, «Журналіст України»
