У Канаді не стало Юрія Петровича Москаля — знаного громадського діяча, добре відомого не лише на рідній землі, а й в Україні. Земна хода завершилася, обірвалися життєві струни Юрія-Джорджа у перші години жовтня на 86-му році буття. Його світла душа завжди була осяяна органічно поєднаними кольорами червоного кленового листка і синьо-жовтого українського стяга. Він воістину виявляв себе щирим (як кажуть в українському середовищі на Заході, правдивим) патріотом своєї країни і батьківщини свого роду. При знайомстві стверджував: «Я — канадсько-український Москаль».
Віддавна вважається, що у людини є три характери: той, котрий їй приписують, такий, який, на її думку, у неї від народження і набутого гарту, і, нарешті, той, що є в дійсності.
Юрія відразу було легко осягнути, бо належав до пізнаванних, напрочуд відкритих людей, котрі випромінюють ясність і доброзичливість, якусь дивовижну весняну енергію. Юрій залишився юним у душі до кінця своїх днів, свято зберігаючи у серці живу любов до людей, звичайно, гідних її. У цьому неодноразово переконувалися всі, хто спілкувався з ним, або знав його багато років, як пощастило це мені.
Рядки з біографії… Народився у 1938 році в містечку Валдор у провінції Квебек. У свої 15 років був обраний до Крайової молодіжної організації Товариства об’єднаних українських канадців (ТОУК). То було першою спробою долучитися до громадської діяльності, де згодом розкрився його непересічний талант провідника. У 1955 році Юрій разом із ровесниками-канадськими танцюристами взяв участь у мистецькій програмі Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Варшаві. Одержавши звання міжнародного лауреата, мчить в Україну, омріяну з дитинства, вимальовану в уяві, на перше побачення з нею, долаючи неймовірні тодішні труднощі. Коротке спіткання — і мало не миттєве рішення — маю тут жити. Розповідав мені, що Україна дещо нагадувала Канаду, ті самі ліси, схожі мальовничі ландшафти. Хоч земля батьків не зовсім збігалася з образом, створеним ще змалку. Але ця неідентичність не могла вже зупинити Юрія.
Через два роки, перебуваючи у Москві на подібному молодіжному форумі, він звертається до влади з проханням на проживання в Україні. Одержавши бажаний дозвіл, починає навчатися у Львівському університеті імені Івана Франка, де водночас викладає студентам свою рідну мову, перекладає на англійську один з томів української енциклопедії. Як кваліфікованого тлумача, його запрошують на роботу до Києва, в Товариство зв’язків з українцями за межами України (Товариство «Україна»), де він став одним із засновників газети «Ньюс фром Юкрейн». Потім працював у державному видавництві художньої літератури «Дніпро».
У 1976 році Юрій Петрович, як громадянин, надсилає листа до Уряду України, висловлюючи своє незадоволення здійсненням у республіці національно-культурної політики. Аби була зрозуміла його світоглядна позиція, процитую окремо фрагменти цього сміливого звернення, яке через роки було вміщено в збірнику архівних документів «На скрижалях історії», виданого в Києві з ініціативи Москаля та його соратників з Едмонтона.
«Перебуваючи в Україні, — писав він, — я стикнувся з цілим рядом негативних явищ, що справляють, як на мене, так і на всіх інших, дуже прикре враження… Українська мова поступово витісняється з міст, університетів, інститутів, шкіл… Відверто дивує, що історія України в українських школах викладається лише на рівні факультативу, як додаток до загальної історії СРСР. Чому українські видавництва мільйонними тиражами видають російську класику, в той час, як визнані у світі українські письменники мають обмежені можливості для публікацій. Турбує ще одне — жахливе ставлення в Україні до унікальних пам’яток, якими б могла пишатися будь-яка світова держава…» На його щастя, розправи над ним одразу не сталося, але до списку «неблагодійних» він потрапив.
У 1985-1986 роках Юрій зазнав відчутного терору з боку влади за одне-єдине несхитне бажання поїхати до Канади і навідати матір, котру не бачив майже три десятиліття. Тоді для нього, вихованого в Канаді в любові до України і всього українського, образлива недовіра і низка моральних покарань стали вкрай приголомшливими. Мінливість планиди віддавна є пробним каменем для мужніх людей. Таким стійким до переламів у власній долі він був завжди.
Повернувшись до Канади, Торонто, Юрій не став «дисидентом», вороже налаштованим до офіційного Києва, а навпаки. Відразу включився у видавничу та громадську діяльність. Свою природну ініціативність скеровує на подальше розширення зв’язків з Україною. Очолює фірму «Українська книга», яка в ті роки виступала єдиним закордонним суб’єктом поширення друкованої та іншої інформації з України на терені Північної Америки. Спільно з Товариством «Україна» влаштовує перші у Канаді два кінофестивалі з демонстрацією українських художніх фільмів.
У 1991 році Юрія Москаля на черговому з’їзді ТОУК було обрано національним президентом. В історії цієї організації розпочався її новий етап. Юрій, як її лідер, зустрічався з керівниками інших осередків, прагнув до широкого співробітництва усіх українських громадських об’єднань у Канаді в ім’я консолідації діаспори навколо незалежної України.
На початку двохтисячних років Юрій, проживаючи вже в Едмонтоні, очолив громадський рух за відкриття Генерального консульства України в цьому місті, що, зрештою, і сталося. Там же, в Едмонтоні, став членом дорадчої ради провінційного уряду «Альберта-Україна», місцевого комітету Конгресу українців Канади. Звичайно ж, це далеко не всі приклади багатогранної діяльності патріота Канади і України.
Україна гідно вшанувала Юрія Петровича за його заслуги перед нашою країною, нагородивши канадського громадянина високими державними відзнаками.
Життєву дорогу від Львова до Канади Юрій пройшов разом з дружиною Любою Василівною — колишньою київською вчителькою, яка за океаном уславилася журналістськими публікаціями, працюючи 13 років співредактором «Українсько-канадського вісника» — друкованого органу ТОУК.
Спілкуючись багато літ з подружжям Москалів, мимоволі пригадуєш крилатий вислів: «У світі є одна річ, перед якою варто впасти на коліна: це — доброта». Справді, їхні очі світилися теплом доброти, приязні, привітності. Саме таким був Юрій, такою була Люба.
Вічна славна пам’ять моєму канадському другові Юрію Петровичу Москалю.
Станіслав Лазебник, журналіст, дипломат.
Національна спілка журналістів України висловлює співчуття рідним і близьким померлого друга України. Вічна пам’ять.