«Сьогодні я занурююся в українську культуру. Я насолоджуюся, коли чую українську мову, коли пишу нею. Насолоджуюся навіть коли вдягаю вишиванку. Й шкодую, що в моєму свідоцтві про народження написано, ніби я росіянка», – цими словами розпочалася наша бесіда з журналісткою з Донбасу, яка тричі потрапляла в пазурі «російського світу» тільки через те, що є журналісткою і любить Україну.
Інформаційній службі НСЖУ вона розповіла про себе на умовах анонімності. Назвемо її Тетяною, хоча це – не справжнє її ім’я.
– Моя історія розпочалася у 2014 році, коли я працювала в одній місцевій газеті на Донбасі, коли над головою літали боєприпаси, коли всі важливі об’єкти захопили так звані «ополченці» й у наше місто зайшли регулярні російські війська, – розповідає журналістка. – В один із днів у редакцію «завітали» озброєні люди й почали тикати в нас, медійників, дулами своїх автоматів. Казали, ніби через якусь нашу публікацію загинули люди. Все це були чисті вигадки.
Під прицілом зброї бойовики забрали журналістів «у штаб», де проводили тривалі допити. Погрожуючи, нічого особливо не вимагали, і медійники зробили для себе висновок, що справжня мета загарбників – залякати працівників редакції і взяти видання під контроль.
– Погрожували, лякали, не давали пити. Знов і знов питали, чому не в «ополченії» мої чоловік і діти. Парадокс ситуації був у тому, що в одному юному ополченці я впізнала колишнього приятеля свого сина. І він, називаючи мене «тьотею Танею», махав у мене перед обличчям зброєю… – розповідає Тетяна. – Колег допитували в інших приміщеннях. Вимагали, щоб ми публікували лише ті матеріали, які даватимуть окупанти. Тому майже одразу після того, як нас випустили, ми своє видання закрили.
Тетяна з чоловіком виїхали на територію Донбасу, яку контролювала Україна. За допомогою друзів знайшли роботу. Тетяна вела сайт, що публікував політично безневинні статті на жіночу тематику. Здавалося б, активні бойові дії припинилися, стало можливо перетинати лінію розмежування. Й у 2015 році Тетяна зважилася побувати в рідному місті, відвідати близьких людей.
– Місто в нас невелике, всі один одного знають. І сусіди доповіли окупантам, що я приїхала… Рано вранці до мене приїхали озброєні люди й почали грюкати в ворота. Мене забрали й відвезли у «МГБ». Знов розпочалися тривалі «бесіди» про мою позицію, про причини мого від’їзду, про те, як я «працюю на Україну». Я вирішила прикидатися дурепою, казала, що працюю прибиральницею, а чоловік – будівельником, виїхали задля безпеки. Проти мене в них нічого не було, і мене знов відпустили, – розповідає Тетяна. – Після того в рідне місто я більше не їздила. З родичами, які залишилися на окупованій території, спілкувалися «на межі»…
І от настав 2022 рік. За словами журналістки, «ситуація повторилася один в один». В офіс зайшли озброєні люди з тими самими вимогами: писати тільки те, що скажуть вони. Жодні пояснення, що сайт пише про косметику, губки та вії, ніхто не слухав… Видання припинило роботу наступного дня. І як тільки з’явилася можливість виїхати, Тетяна з чоловіком виїхали у вільну Україну. Шлях лежав через шість країн. Їхали максимально швидко, ніде не зупиняючись, прагнучи якомога швидше приїхати в Україну.
– Виїхавши на вільну територію, я перехрестилася й сказала собі, що більше в журналістику ніколи не піду. І от я знов на підконтрольній Україні території, і знов – у журналістиці! – каже Тетяна.
Нині вона живе в центрі України, працює в газеті, орієнтованій на сім’ю, побут, корисні поради.
Підтримує зв’язки зі знайомими, які залишилися в окупації. За їхніми словами, режим дедалі сильніше «закручує гайки», вимагаючи всіх без винятку отримувати російське громадянство. Максимум уваги – юному поколінню. Лояльність учителів купують доволі високими зарплатами (в декілька разів вищими, ніш у шахтарів). Головне – вкладати дітям у голови те, що каже окупаційна влада.
– Це не складно, особливо на тих територіях, які окуповані з 2014 року. Всі, родини, які любили Україну, за цей час звідти виїхали… Я часто замислююся, як там зустрінуть наші війська, коли Донбас буде звільнено. Думаю, найбільш затяті виїдуть на російську територію. Але багато хто – залишиться. Не факт, що російський уряд їх прийме… Ситуація в містах, куди війна прийшла в 2022 році, дещо інша. Ці міста дуже сильно зруйновані; злочини російських військ – всі ці грабежі, насильства, – відбувалися на очах місцевих жителів. Окупанти цього навіть не соромилися. Втім, на диво, багато хто з місцевих не хоче цього пам’ятати і все одно допомагає загарбникам, – розповідає журналістка.
Вона наголошує на тому, що свідомість багатьох настільки промита російською пропагандою, що люди, самі розуміючи нелогічність своїх висновків, усе-таки називають біле чорним, а чорне – білим. Так, грабежі й насильство щодо цивільних громадян пояснюють тим, що, мовляв, «це війна, нічого не зробиш», що «вони ж звільняли нас від нацистів». У чому полягає «нацизм» українських військових, ніхто пояснити навіть не намагається, це сприймається як аксіома.
На запитання, чи повернеться вона в рідне місто, Тетяна відповісти не може. З одного боку, хочеться знов побачити рідний дім, а з іншого – вона не знає, як зустрічатися з земляками очима. Повернутися до людей, які за першої можливості зрадять?.. Тож своє майбутнє Тетяна пов’язує з центральною Україною.
– До 2014 року я щиро любила своє місто, робила все, щоб воно процвітало. Відтак любити його перестала, бо туди прийшли нові «господарі». Зате тепер я люблю свою країну, Україну – з усіма її проблемами і труднощами! Не подумайте, що це красиві слова. Заради того, щоб мати можливість це сказати, я втратила все, що маю. Люди, які окупували наше місто – справжні злочинці, – каже Тетяна. – Двічі ми з чоловіком, дорослі люди, які міцно стояли на ногах, були змушені все покинути. Тим, хто через таке не пройшов, не зрозуміти, що то значить – полишити геть усе, що маєш і чим жив. Будинок, майно й навіть можливість бачити близьких людей… Але нічого. Переживемо. Переживали й не таке!
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
Фото з відкритих джерел
