Першого удару регіональні і місцеві медіа відчули відразу після довгоочікуваного реформування преси, коли опинилися один на один з проблемами фінансування. Затим додала негараздів територіальна реформа: газети втрачали статус районних і ставали газетами громад, які часто й самі мали купу проблем. Свій штрих у палітру проблем внесла ковідна пандемія, що забрала з газетних шпальт рекламу і заробіток коштів на видання.
Газети Чернігівської області усі ці фінансові удари витримали, а от російське військове вторгнення в Україну деякі з них підкосила. Голова Чернігівської обласної організації НСЖУ Олександр Назаренко розповів:
– Чернігівщина завжди була однією з областей, де найбільше читають друковану пресу. Тим більше прикро втрачати потрібні і найближчі до людей видання. Зараз, за моїми даними, припинили вихід у світ п’ять газет: дві обласні – «Деснянка» і «Деснянська правда» та три місцеві – газета Чернігівської громади «Наш край», Бобровицька «Наше життя» з Бобровиці, «Новини Придесення» з Козельця. Обласна «Деснянська правда» припинила випуск друкованої версії і перейшла в інтернет – має сторінку у фейсбуці, веде Телеграм-канал. «Деснянка» припинила вихід у світ зовсім.
Разом з тим, дві обласні газети – «Вісник Ч» і «Гарт», які очолюють Сергій Народенко і Дмитро Іванов, – користуються популярністю, утримали солідні, хоча й дещо знижені, тиражі. Якщо взяти до уваги, які складні часи пережила Чернігівська область і її обласний центр, варто подякувати редакторам і колективам «Гарту» та «Вісника Ч» за якість контенту, що привабив читача, за уміння працювати з передплатниками.
Усі місцеві газети, котрі виходять друком, незважаючи на те, що їхні колективи працюють практично на волонтерських засадах, ведуть свої сторінки у фейсбуці, де розміщують оперативну інформацію, оголошення, анонси матеріалів друкованого номера.
Варто, мабуть, сказати про чат «Редактори Чернігівщини» у фейсбуці, що дає свободу і оперативність у спілкуванні, коли підводять мережі мобільних провайдерів і телефон залишається без зв’язку. Не завжди чат приносив добрі новини. Так, коли 24 лютого 2022 року редактор «Новин Семенівщини» Сергій Висоцький написав: «У нас на вулицях танки з російськими прапорами», – це викликало шок.
Зараз ресурс допомагає оперативно зібрати потрібну інформацію, спілкуватися редакторам між собою, дає відповіді на нагальні запитання. Долучається до спілкування в чаті чернігівських журналістів і голова НСЖУ Сергій Томіленко.
До речі, такий чат є і у обласної організації НСЖУ, в якому спілкуються члени правління, ревізійної комісії, комісії з журналістської етики.
***
Що таке російська агресія, Чернігівська область відчула з перших годин вторгнення чужинських військ в Україну, коли нескінченні ворожі колони танків, бронемашин, автомобілів сунули на нашу територію. Але був і свій плюс – колони проходили, а окупаційної влади практично ніде не залишали, напевно, вірили в бліцкриг і організацію комендатур залишали на потім.
Олександр Назаренко і редактори, з якими привелося спілкуватися, говорили про те, що в містах і селах попри небезпеку продовжували працювати українські міські і районні ради. А разом з ними працювали і журналісти.
– Ми були в облозі. Дуже тяжко було у ворожому оточенні і під обстрілами нашому обласному центру. В області велися бої, села зазнали обстрілів і відчули всю злобу і мародерство «братнього» народу, коли були підірвані мости, але ми не були окуповані, – розповідають журналісти Чернігівщини і кажуть, що й зараз дошкуляють постійні артилерійські та мінометні обстріли прикордонних сіл Городнянської, Новгород-Сіверської, Корюківської, Семенівської, інших громад.
Це не може не позначитися на доставці газет. Олександр Назаренко каже:
– Нещодавно натрапив на пост одного з керівників «Укрпошти» у соціальних мережах, де він стверджує, що поштовики, незважаючи на обстріли, доїжджають до найвіддаленіших сіл. Це не зовсім так. У нас на Чернігівщині часто йдеться про те, що в обстрілювані села пошта приїжджає раз на місяць, через що й газета доставляється раз на місяць. А коли взяти до уваги, що багато людей з небезпечних місць виїхали, то зрозуміло, що передплата за таких умов практично не проводиться, тиражі знижуються. Та й коштів сьогодні у людей не вистачає, щоб передплатити газету.
Друкуються газети області у видавництві «Десна» в Чернігові, і тільки кілька з них друкуються в Прилуках, де є своя друкарня. Усі місцеві газети зазвичай поряд з друкованою версією мають сторінку у Фейсбуці, Корюківський «Маяк» і газета «Наше слово» з Мени мають сайт Сусіди. City.
Коли у редактора «Нашого слова» Олександра Назаренка запитують, чи багато заробляють вони грошей на сайті, він відповідає: «Поки що друкована газета утримує онлайн ресурс». І вже як голова обласної журналістської організації Олександр Назаренко зазначає, що поки що на інтернет ресурсах заробляти газетам Чернігівщини не виходить.
А ще на запитання, чи мають якусь підтримку, Олександр Назаренко розповів:
– Першою медійною організацією, яка надала нам допомогу ще коли ми були в облозі російських окупантів стала Національна спілка журналістів України. Тоді більше двадцяти редакцій видань області отримали в березні 2022 року фінансову допомогу в сумі 15000 гривень кожна, і це було дуже суттєвою підтримкою на старті до відновлення виходу в світ. З головою НСЖУ Сергієм Томіленком ми узгодили, як краще перерахувати ці кошти, щоб ми могли їх отримати в умовах облоги, а допомагала нам усе оформити секретар голови НСЖУ Наталка Євдокименко. Теплішало на душі від відчуття, що наша журналістська Спілка пам’ятає і дбає про нас.
Було приємно почути від Сергія Томіленка, що він з повагою ставиться до чернігівських журналістів, які дуже згуртовані, не втрачають сили духу навіть в оточенні ворога і з якими легко вирішувати будь-які ділові проблеми спілчанського життя.
Уже після облоги велику роботу виконала відповідальна секретариня організації Ольга Чернякова. Вона організувала доставку до Чернігова гуманітарної допомоги, особисто пакувала її та організовувала доставку у найвіддаленіші громади. Особливо доречною гуманітарка була для ветеранів-журналістів, які опинилися в скрутних життєвих умовах.
У «Нашому слові» покладаються на НСЖУ і грантову підтримку
Перший воєнний номер «Нашого слова» вийшов друком 12 травня – коли відновило роботу видавництво «Десна» і з’явилася можливість доставляти газету через відновлену переправу. Як уже не раз розповідалося, вийшли в кольорі об’єднаним номером з «Новинами Городнянщини» та «Маяком», і так виходили протягом двох-трьох місяців.
– Нам треба було заявити, що газети живі, що ми продовжуємо інформувати читача про все важливе в наших громадах. З часом люди стали наполягати, щоб кожна газета розповідала про свою громаду і виходила окремо, об’єднані випуски стали не дуже вигідними економічно, і ми повернулися до своїх звичних форматів, – розповідає редактор «Нашого слова».
До виходу в світ друкованої версії газет – у березні і квітні – видавали інформацію на сайті Сусіди. City та в соцмережах. Працювали без відпусток і вихідних, 24 на 7, за що люди були дуже вдячні.
Олександр Назаренко каже:
– До травня фактично редакція була у мене вдома – на одному столі, коли ми з журналістом Віталієм Сергійком та редакторкою корюківського «Маяка» Іриною Гайовою постійно оновлювали інформацію на наших інтернет ресурсах. Повідомляли людям, де перебувають росіяни і може бути небезпечно, що робить і які питання вирішує місцева влада, де можна отримати безкоштовно молоко, в яких магазинах є хліб, куди привезли ліки тощо. Словом, намагалися дати інформацію, що допомагала землякам зберегти життя. Для кількох громад ми були одним з небагатьох джерел оперативної і перевіреної журналістами інформації. І, судячи з того, що Сусіди.City й тепер має до 100 000 унікальних переглядів на місяць, він заслужив довіру і потрібен людям. До вторгнення росіян ми активно розміщували рекламні банери, публікували платні матеріали з позначкою «Реклама», але під час широкомасштабної війни все це посипалося і в друкованій газеті, і на сайті.
Треба сказати, що сайт недаремно має назву «Сусіди. City», адже задля експерименту планувався для інформування кількох сусідніх громад. І якщо зараз це інформаційний продукт в основному Мени й Корюківки, то в майбутньому планується, що до проєкту приєднаються колеги ще й з інших сусідніх громад.
У редакції «Нашого слова» залишається п’ятеро співробітників проти дванадцяти, які працювали до вторгнення. Семеро працівників пішли в неоплачувану відпустку, дехто з них стоїть на обліку в центрі зайнятості.
Наклад – 3200 примірників, виходять на восьми сторінках, у кольорі. І хоча тираж, як і у всіх газет області, під час війни зменшився, але все одно засвідчує, що люди в Чернігівській області дійсно хочуть читати газету.
Угод на висвітлення з місцевою владою у «Нашого слова» немає, та редакція на них не дуже і покладається. Розуміють, що в громади сьогодні і без газети є куди витрачати гроші, яких у громаді поки що є не дуже багато.
Зберегти передплатника поза межами Менської громади допомогло те, що «Наше слово» зареєстроване як обласне видання, тепер його передплачують і читають не тільки на Менщині, а й у інших громадах. Заробляють, як самі кажуть, на видання передплатою, залишками реклами, а ще – співпрацею з грантовими програмами медійних донорів.
Олександр Назаренко зазначає:
– Маю досвід складання заявок на участь у грантових проєктах, і за будь-якої нагоди стараюся підказати колегам, як можна взяти участь у програмах і отримати донорську допомогу. На жаль, у наших редакторів бракує досвіду як працювати з такими програмами – як писати заявку, як складати бюджет, як оформити подання. Зараз є багато розрахованих на медійників програм, і, думаю, що було б дуже класно, аби в НСЖУ за можливості організувати вебінар з питань участі редакцій у донорських грантових програмах.
«Життя Семенівщини» поряд із всеукраїнськими ЗМІ тримає інформаційний фронт. Потрібна державна увага і підтримка
Перший тиждень широкомасштабного вторгнення російської армії, коли ворожі колони сунули в Україну, був для Семенівської громади пекельним. А далі російські військові боялися заходити в Семенівку, яка розташована між підірваних мостів на річках Снов і Десна. Вони тільки один раз заскочили до міста, де пограбували кілька адміністративних будівель, і втекли. Півтора місяці – до початку квітня минулого року – містечко перебувало у ворожій облозі.
Коли на річках Снов та Десна були підірвані мости і сполучення з материковою Україною було перервано, стало дуже скрутно з продуктами і ліками, деякі пенсіонери не встигли отримати пенсію. Виживали, як могли, але на допомогу прийшли добродії, які змогли дати людям хоча б трохи напівфабрикатів, макаронів тощо.
І всі ці півтора місяці співробітники редакції газети «Життя Семенівщини» разом з редактором Сергієм Висоцьким залишалися в Семенівці, по можливості волонтерили, допомагали людям. Зокрема, Сергій Висоцький власним автомобілем розвозив людям продукти, допоки було пальне в баку…
Газета «Життя Семенівщини» відновила вихід у світ одразу, як відновило свою роботу видавництво у Чернігові, 12 травня, і відтоді виходять щотижня, хоча довелося скоротити обсяг зі звичних восьми до чотирьох шпальт. Штат також скоротився: замість семи співробітників залишаються редактор, дизайнер та бухгалтер.
Обстріли сіл громади, що розташовані дуже близько до російського кордону, і тепер тривають постійно. Інколи долітає і до Семенівки. Через поштову реформу у деякі села пересувні відділення навідуються не часто, а разом з ними і газета. У маленькі села приїжджають двічі або й один раз на місяць. Через це газета «Життя Семенівщини», за словами Сергія Висоцького, втратила з 2022 року майже третину тиражу, і зараз він залишається на рівні 1600 екземплярів.
Фінансово газета тримається як за рахунок передплатних коштів, яких вистачає на друк газети та трохи на зарплату, так і за рахунок оплати публікацій Семенівською громадою. Вдячні в редакції за підтримку місцевим сільгоспвиробникам та підприємствам, які підтримують коштами – оплачують публікації привітань до свят та іміджеві публікації.
– Живемо з коліс: що заробляємо, те відразу і витрачаємо, – ділиться Сергій Висоцький. – Сподіваємось, що в такому форматі зможемо протриматися до кінця року. Тримаємо інформаційний фронт разом з загальнодержавними ЗМІ, але, на жаль, держава нас так не фінансує…
«Сіверський край» працює з вірою в краще і тримає інформаційний фронт
Новгород-Сіверському пощастило: він трохи віддалений від основної траси, а після того, як підірвали мости на Десні і річці Снов, опинився в тупику. Отже ворог був поруч, але в місті так і не таборився. Українська влада залишалася на місці, журналісти «Сіверського краю» також нікуди не виїжджали.
Вихід друкованої версії газети відновили одночасно з іншими виданнями, в травні, і від тих пір жодного номера не пропустили. Щоправда, як розповіла редакторка «Сіверського краю» Ганна Халіман, довелося скоротити обсяг: почергово газета щотижня виходить обсягом вісім і чотири шпальти.
Поширюються через передплату по всьому Новгород-Сіверському району, і при цьому близько 80 людей передплачують і отримують газету в редакції.
От тільки наклад зменшився майже на третину і становить 2200 примірників. (Схоже, що це вже якийсь не дуже приємний стандарт для місцевих газет Чернігівщини: з усіма, з ким привелося спілкуватися, називали цифру втрат тиражів – близько 30 відсотків).
З доставкою газет є певні складнощі, але в редакції кажуть, що винуватити поштовиків вони не можуть, адже Новгород-Сіверська і Семенівська громади, що розташовані у 20-кілометровій прикордонній зоні, – найбільш обстрілювані з території росії.
– Як можна вимагати від поштовиків вчасної доставки і оформлення передплати в селі під пекельним ворожим обстрілом? І це не поодинокий випадок, а майже щоденні обстріли, – кажуть у редакції.
На сьогодні в «Сіверському краї» залишається п’ятеро співробітників. З початком вторгнення російського війська двоє працівників пенсійного віку звільнилися, одна журналістка не повернулася в колектив з відпустки по догляду за дитиною. Адже, через транспортні проблеми молода жінка не може їздити з села в Новгород-Сіверський. Ганна Халіман вважає її звільнення відчутною кадровою втратою для редакції, бо покладала на неї великі сподівання.
Війна увійшла в контент «Сіверського краю» разом з АТО і ООС ще від 2014 року, а з початком широкомасштабного вторгнення рашистів воєнної теми стало врази більше. Багато пишуть про волонтерів і допомогу фронту, пропускають через власне серце матеріали про загиблих на фронті героїв-земляків. Звичайно, що в обстрілюваному регіоні тема цих обстрілів також є на сторінках газети: розповідали про розбиті снарядами школи, інші об’єкти (слава Богу, що обійшлося без жертв). Болить душа за загиблими мирними жителями сусідньої Семенівської громади, про що також пишуть і в своїй газеті.
Найактуальніше питання: де і як зароблять кошти? Кажуть, що реклами практично немає, але оголошень і привітань стає більше. Укладено угоду на висвітлення з міською радою, але великих коштів не додається.
– Фінансово зараз скрутно, доводиться практикувати відпустки без оплати, – каже пані Ганна. – Навчилися працювати меншим складом, обходитися без прибиральниці і кочегара. Щодо прибиральниці – нічого складного не бачимо, а от з дров’яним котлом, яким опалюється приміщення редакції, управлятися складніше. Дрова дали нам наші благодійники, пиляють-рубають дрова чоловіки наших співробітниць, а вже ми самі топимо котел. Головне – взимку у нас було прохолодно, але не холодно.
Живемо і працюємо з великою вірою в Перемогу і в те, що життя після війни увійде в звичну колію, наш читач поступово повернеться до нас.
У Корюківці жителі зупинили колону танків, а редакція «Маяка» ховала свої комп’ютери від мародерів
З перших годин великої війни через Корюківку сунули колони ворожої бронетехніки. Але, дякувати Богу, їхньої комендатури в містечку не було, рухалися колони транзитом, а в місті працювали міська і районна ради. Міський голова разом з іншими жителями їздив Корюківщиною, по можливості валили ліс, щоб перекрити дороги. Невідомо, якими зусиллями добували й привозили людям ліки, які буквально рятували людей від смерті.
Редакторка Корюківської газети «Маяк» Ірина Гайова розповіла, що никали росіяни по всіх навколишніх селах, лютували, бо не могли второпати, де вони знаходяться.
– У них були застарілі карти, а дорожні знаки наші люди познімали, – розповідає Ірина. – Росіяни були дезорієнтовані, вони шукали, можливо, щоб розташуватися, дитячий табір, якого вже багато років немає в місті. Шукали також і не знайшли залізничну станцію, де стояли цистерни з пальним. Пізніше ці цистерни наші люди благополучно спалили, а затим українські захисники розстріляли понтонну переправу росіян через Десну разом з їхніми військовими. Від того московити злилися, ламали паркани, грабували магазини, лякаючи місцевих жителів.
Розповіла Ірина і про колону російських танків, яку в березні на в’їзді Корюківку, зупинили самі жителі.
Журналісти редакції весь цей час залишалися в Корюківці і тепер згадують, що часом було страшно, як, йдучи вулицею і помітивши ворожу колону, старалися сховатися у найближчому подвір’ї. Втім страх не завадив редакторці зняти на камеру телефону рух однієї з колон, виставити у фейсбуці і тільки коли зрозуміла, чим це може обернутися, видалила пост зі стрічки.
А ще кожного дня Ірина Гайова приходила до міськради, де працювали всі заступники міського голови, і від них отримувала інформацію про життєдіяльність міста. У районній раді їй повідомляли, як відроджували роботу хлібозаводу, як пекли хліб, де брали борошно тощо, і вся ця інформація оперативно публікувалася на сайті. Отже, люди знали що, де, як відбувається.
Тим часом редакційні комп’ютери вивезли та заховали, бо вже знали, як шукали редакцію в Семенівці, як нишпорять і мародерять по хатах і в магазинах у навколишніх селах.
У редакції на початку широкомасштабної війни залишалося чотири співробітниці, бо ще під час коронавірусної пандемії трьох співробітників-пенсіонерів і менеджерку з реклами через відсутність роботи довелося скоротити.
Сама Ірина продовжувала працювати і виставляла всі матеріали на сайті «Сусіди.City». Каже: «Інформації було море, і новинна стрічка наповнювалася щодня. Було складно, бо часто зникав інтернет і доводилося диктувати матеріал Олександру Назаренку, який мав мобільний інтернет, міг виставити інформацію».
У перших числах квітня, коли росіяни «здійснили жест доброї волі», їх вигнали з Чернігівщини, номер «Маяка» за 24 лютого 2022 року нарешті потрапив до свого читача. Була цікава історія, коли протягом двох місяців виходили в світ об’єднаними випусками з «Нашим словом» і «Новинами Городнянщини». Потім повернулися до звичного формату з інформацією тільки про свій район. Писали і пишуть про людські долі під час війни, про роботу пекарні і лісгоспу, лікарні й ринку, про підприємців і роботу Будинку культури тощо.
Як заробляють на видання газети? Ірина Гайова каже:
– Маємо угоду на висвітлення з міською радою, де в 2023 році закладено на висвітлення діяльності 49000 гривень (минулого року було 75000). Це – на публікацію офіційних документів, привітань, ще деяких матеріалів. Іноді нам оплачують публікації інтерв’ю з керівниками району. Також час від часу готуємо платні публікації про роботу підприємств і підприємців, але то дуже не часто і великих доходів від цього не маємо.
На жаль, тираж у «Маяка» зменшився з 4500 і більше примірників до 3000. І тут дається взнаки війна: поштові автомобілі до малих сіл приїжджають, як правило, раз на місяць – коли везуть пенсії, не завжди вдається їм доїхати до сіл, що зовсім близько до кордону і регулярно обстрілюються ворогом.
Розповідають, що доводиться поштовикам і в погребах від обстрілів ховатися, і поранених поштовою машиною вивозити, і об’їзні шляхи шукати, бо основний перетворився на суцільні вирви.
При цьому в поштовиків на доставку газет до двору, як було вже налагоджено, і на роботу з передплати через щільний графік руху пересувних відділень часу не залишається. А це – втрати передплатників.
Ольга Войцехівська, Журналіст України
