Під час війни порозумітися з найближчими людьми, яких розділяють не лише кілометри території, а й кордони між країнами, стає дедалі важче. Як вийти з цього випробування, зберігши сімейні відносини та психологічну рівновагу під час вимушеної розлуки з рідними?
Досвідчена тренерка, аналітично орієнтована психологиня і травма-терапевтка з центру «Простір» Марина Бреславець дала рекомендації під час вебінару «Розлука з близькими через війну: як зберегти психологічну рівновагу і сімейні стосунки», організованого Національною спілкою журналістів. Захід відбувся на майданчику мережі Центрів журналістської солідарності НСЖУ.
Ця проблема так або інакше торкається мільйонів українських родин. Є сім’ї, де хтось із близьких на фронті. Є сім’ї, в яких чоловік лишився в Україні, а жінка з дітьми виїхали за кордон. Є родини, які переїхали з одного регіону до іншого. Чимало сімей, які залишаються в Україні, втратили можливість заробляти кошти.
Навіть якщо б зовні все залишилось так, як було у повній сім’ї, люди все одно перебувають у шоковому стані від стресів та очікування важких новин. Звичайно, все це впливає на стосунки з близькими.
Погіршити стосунки можуть численні фактори.
Іноді ми не розуміємо, що відбувається з нашою «половинкою». В нас може бути різний погляд на одну й ту саму ситуацію, різний емоційний і психологічний стан. Було якесь життя до війни, були налагоджені чи не дуже налагоджені взаємини. А війна стала кризою для сімейного життя. Це важка кризова подія, іноді з важким травматичним досвідом. Війна руйнує теми, плани, і те бачення спільного майбутнього, які були раніше в родині раніше.
Передусім, дається взнаки емоційне виснаження. Коли людина перебуває у врівноваженому, або як кажуть психологи, ресурсному стані, вона може спокійно реагувати на побутові конфлікти: наприклад, чоловік прийшов з роботи втомлений, а діти сваряться.
Якщо у нас є ресурсна пружність, з нами все гаразд, ми легко вирішуємо ці проблеми. Коли в нас самих безсоння, тривога, панічні атаки, постійні важкі новини – люди, і передусім журналісти отримують травму свідка. У стані емоційного виснаження дуже важко впоратись з чиїмось проблемами: тривогами дітей, чоловіка, наших рідних. Відтак емоційна реакція на конфлікт чи непорозуміння може бути набагато гіршою, ніж була до війни. Раніше ми б сказали: «Давай обійму, давай про це поговоримо». Зараз немає цього ресурсу. Маленьке слово може спричинити вибух.
Кожен із партнерів має різний досвід, а тому не завжди здатний зрозуміти почуття, переживання та реакції партнера. Це може стати приводом для непорозуміння. Один прагне поговорити про свої проблеми, інший потребує, щоб з ним просто побули поряд, а хтось, навпаки, хоче залишитись наодинці. Жінки, як правило, більше потребують спілкування, а чоловіки шукають «печеру», щоб сховатись від зазіхань.
З-поміж причин, які створюють напругу, – різні стратегії планування майбутнього. Хтось із членів родини вирішує повернутися в Україну, хтось залишиться за кордоном. Водночас кожен переживає власну трагедію: і чоловік, який воює на фронті, і дружина, яка перебуває за кордоном. Вони не можуть зрозуміти проблеми один одного: «Ти ж не в окопі (не в Україні, де немає світла та пролітають “шахеди”)».
Також на стосунки можуть впливати образи за невиправдані очікування. Хтось сподівався на допомогу, на більшу підтримку, на більше емоційне включення, але не отримав їх. Конфлікти можуть посилитись через гроші, дітей, роботу, розстановку пріоритетів. Наслідки стресу можуть проявитися в інтимному житті у вигляді зниження сексуального потягу чи подружніх зрад.
І все ж важливо, щоб негативу від конфліктів не було більше, ніж позитивних емоцій у стосунках.
Головне не те, як ми долаємо конфлікти, а як ми живемо, коли їх немає. Конфлікти – це невід’ємна частина стосунків. Реакція на труднощі з боку партнера має значення. Головне розуміти, як реагуємо ми, а як наш партнер.
Аби розібратися в причинах тієї чи іншої реакції, потрібно володіти певними знаннями з психології. Отриманий у дитинстві досвід може впливати на поведінку дорослої людини в стресових ситуаціях. У сучасній психології існує теорія прив’язаностей, або прихильностей.
Прив’язаність, типи прихильності
У 1960 році американська психологиня Мері Ейнсворт спостерігала за мамами та дітьми першого року життя та виділила кілька типів реакції дітей на догляд мами.
Надійна прихильність – коли діти самостійні, відкриті, активні, а мами спокійні та емоційно доступні. У дорослому житті люди з безпечною прихильністю вміють спертися на себе в тяжких ситуаціях. Вони відкриті та легко переносять самотність. Вони цінують партнера, але не чіпляються за стосунки.
Тривожна (амбівалентна) прив’язаність у дорослому житті виявляється в тому, що людина почувається самотньою й нікому непотрібною, дуже залежною від стосунків. Вона часто ображається і скаржиться на партнера, її ставлення змінюється від любові до ненависті. В сімейному житті такі люди сильно тривожаться, коли хтось кудись їде. Може з’являтися сильна агресія. З одного боку, людина розуміє, що партнер пішов на фронт чи партнерка поїхала за кордон, бо не було вибору. Водночас вона відчуває, що її покинули. Звідси приходить образа.
Діти з тривожно-уникаючою прихильністю виглядають упевненими й самостійними, але контактують з мамою рідко і навіть уникають контакту. виростаючи, такі люди намагаються відгородитися від світу, прагнуть емоційно закритися. Зовні вони виглядають незалежними та самовпевненими. Але їхні черствість і пихатість – це захист, аби уникнути болю відкидання. У момент конфлікту вони мовчать, грюкають дверима, стають недоступними, рвуть контакт і намагаються придушити потребу близькості. Себе сприймають позитивно, а партнера – негативно, в будь-якій репліці відчувають звинувачення чи закид.
Дезорганізуюча (дезорієнтована) прив’язаність. Тут можуть бути суперечливі емоції. З одного боку, людина може активно вимагати уваги, виявляючи любов, а згодом відштовхувати чи відсторонюватись. Дезорганізований тип відносин вражає дітей, яких часто б’ють, знущаються з них. У дорослому віці людей із таким типом прив’язаності можуть роздирати протиріччя: то я хочу залишити стосунки, то хочу розірвати їх. То я дуже сильно потребую, щоб партнер був поряд, то все, ми розлучаємось.
Важливо розуміти, до якого типу прив’язаності належимо ми і наш партнер.
Якщо в нас тривожна прив’язаність, а у партнера уникаюча, і ми цього не розуміємо, у нас будуть з’являтися додаткові образи. Людина з тривожною прив’язаністю прагне більшого контакту: щоб її тримали за руку, часто телефонували тощо. А людина з уникаючою прив’язаністю під час тривожних подій буде виходити з контакту. На якихось словах вона намагатиметься відокремитись, і це може призвести до додаткових образ, про які необхідно говорити, які необхідно прояснювати в стосунках.
Слабкі місця у людей із різними типами прив’язаності в період стресу стають оголеними, виходять на поверхню. Також важливо розуміти, що під час конфліктів емоційна реакція на якесь слово чи зауваження буває занадто сильною.
Наприклад, нам сказали, що посуд не помитий, а емоцій на це зауваження було більше, ніж воно того варте. Це означає, що ми потрапляємо в якусь ситуацію, яка нагадує нам минуле. Людина, яка перебуває в ресурсному стані, на таке зауваження відреагує спокійно, і конфлікту не буде. Але якщо емоційне виснаження чи стан емоційної тривоги, людина може підсвідомо пригадати слова батьків, почуті в дитинстві: «Ти погана господиня, тебе ніхто заміж не візьме, на тебе не можна покластися». Якісь болючі теми та емоції з минулого виплеснути було неможливо. І тут одна іскра – і ми маємо емоції не тільки стосовно ситуації, а й з нашого минулого, – коментує психологиня.
Коли нас «накриває», важливо запитати себе: «Це про що? Скільки мені зараз років? Можливо, я зараз почуваюсь як дитина, якій п’ять чи сім років, і тому в мене так багато емоцій?»
Наші найбільші очікування від родини – про підтримку, потребу в прихильності, теплих почуттях, прийнятті. Того ж самого прагнуть і наші партнери. Левову частку причин, через які подружжя розлучаються, становлять відсутність відчуття своєї важливості та потрібності.
За словами Марини Бреславець, існує чотири «вершники», які руйнують стосунки.
Критика. (Чому ти ніколи?.. Ти завжди… І знову в тебе…). Інший відчуває ці послання як «Ти поганий» чи «Ти погана». Людина з уникаючою прив’язаністю відсторониться, грюкне дверима і буде переживати цей важкий, затоплюючий потік емоцій.
Зневага, сарказм, цинізм, висміювання, злий жарт – це пасивна агресія. (Що ти взагалі можеш?)
Захисна реакція. (Справа не в мені, а в тобі. Я просто не встигла…). Звинувачення, моралізаторство, коли багато критики, людина спочатку намагається захищатися. Може бути сильний конфлікт: «Я стільки всього роблю, а ти не цінуєш».
Відсторонення, стіна, коли партнери відчувають, що віддалились один від одного. Дехто вважає, що допоки жінка кричить і виправдовується, є можливість щось виправити. Коли вона замовкла, чоловік може полегшено зітхнути: «Нарешті отримав спокій». Насправді ж вона втратила надію щось змінити й відокремилась. Людина не відповідає, ховається за комп’ютером, мовчить, іде в іншу кімнату. Якщо ви знаходитесь у різних країнах, ви не телефонуєте або дуже рідко телефонуєте один одному, немає про що говорити.
Під час кризи важливо розуміти, як виходити з конфлікту.
Перш за все партнерам слід пригадати ті дружні стосунки, які були у вас до війни, або реанімувати приємні довоєнні спогади: «конфетно-букетний» період життя, спільний відпочинок, сімейні свята й традиції. Це те, на що ми спираємось, коли переживаємо кризу. Ми пригадуємо, як було раніше, і мріємо про те, що можемо до цього повернутись.
Дуже важливо розуміти бажання, мрії та очікування один одного. Це можна з’ясувати тільки під час бесіди, бо наші мрії та очікування один від одного протягом життя змінюються. Вони трансформуються під час війни, оскільки ми можемо потребувати більше підтримки та емоційного контакту. Ми не можемо читати думки один одного. Нам може здаватися, що партнер повинен і так розуміти, що нам необхідно. Але насправді просто потрібно сказати: «Мені зараз погано, я почуваю себе безпорадною, не можу впоратись з емоціями, мені потрібна твоя підтримка». Ми можемо запитати партнера, що необхідно йому: «Що треба, аби ти відчув, що я тебе люблю? Тоді ми відчуваємо себе важливими і цінними».
Важлива увага до дрібниць, а також вміння висловлювати іншій людині свою ніжність і захоплення.
Часто я чую, що дружина зізнається, що раніше не помічала, скільки її чоловік раніше робив для родини. Тепер усе, від комунальних платежів до ремонту, лежить на її плечах. Зазвичай ми цього не помічаємо і не дякуємо за це. Тож якщо зараз ви поряд або навіть у різних країнах, ви можете подякувати один одному за те, що було між вами, за побутову чи емоційну підтримку, які ви отримували. Увага буває в дрібницях, коли ми можемо робити щось разом і не відчувати, що ми самотні.
Існують правила розмови, яка знижує стрес. Її мета – вислухати один одного та надати емоційну підтримку. Бесіду можна проводити, і якщо ви знаходитесь разом в одній квартирі, і онлайн. Потрібно обумовити часові рамки цієї розмови. Людина, яка перебуває поруч, або на фронті, або за кордоном, може поділитися своїм емоційним станом.
Важливо не поспішати з порадами. Це більше не про пораду, а про почуття. Людині важливо почути: «Ти моя дівчинка, яке велике навантаження на тебе». Не потрібно вирішувати проблему. Потрібна емоційна підтримка.
Слухаючи, виявляйте цікавість, ставте запитання: «Як пройшов твій день? А що тобі сказали? Як ти відповіла?» тощо.
Демонструйте співчуття: «Зрозуміло, чому ти такий засмучений».
Завжди приймате сторону партнера і не починайте його критикувати. Ніяких «Ти не правий» чи «Ти зробив помилку». Ми – команда, ми разом проти інших. Як у дитинстві нам хотілося, щоб батьки нас захищали і завжди були на нашому боці, так само ми завжди на боці нашого партнера.
Підтверджуйте емоції: «Так, це сумно», «Це обурює», «Як тобі важко!».
Криза викриває всі слабкі місця стосунків, продовжує Марина Бреславець. Якщо раніше взаємини були аб’юзивні, в них було багато критики чи знецінення, то під час війни ці моменти можуть проявлятися з більшою силою і призвести до розлучення.
Важливо сказати один одному: «Я розумію, що тобі також важко. Наші переживання і труднощі різні, але ми можемо підтримати один одного». Яким би різним не був наш біль, нам необхідно підтримувати один одного. Останнє, що ми можемо зробити – це міряти, чий біль більший.
Учасники вебінару мали змогу поставити свої запитання до Марини Бреславець. Зокрема, одне з питань звучало так: «Чи залежить наявність або відсутність конфліктів від розуміння поваги один одного і реального сприйняття ситуації?».
Конфлікти – це невід’ємна частина стосунків. Відсутність конфліктів не є маркером того, що в родині все добре. Іноді, якщо йдеться про людину з уникаючою прив’язаністю, її переживання можуть стримуватись і ніяк не проявлятися. Але коли образи й важкі думки накопичуються, мовчазна напруга може зростати. Є правила конфліктів, коли ми не застосовуємо «ти-повідомлення». Важливо, коли ми в конфлікті можемо сказати: «Ти цінний, важливий, коханий чи кохана. Але цей вчинок мені не подобається».
Секс під час війни.
Сексуалізація війни відбувається весь час. Однак сексуальний потяг у жінок і у чоловіків різний. Він може підвищуватись і знижуватись на фоні якихось травмуючих подій, загрози смерті, і не залежить від статі. Після Бучі багато хто не може вимовляти слово «секс». Причина очевидна: під час російської окупації в Бучі мала місце травма насилля. Ця травмуюча подія включає багато важких емоційних переживань і може взагалі змінити ставлення жінки до свого тіла. В такому випадку необхідна допомога психотерапевта.
Одна з учасниць вебінару зізналася, що в період облоги Чернігова перечитувала листи від матері, чий голос не чула за шкільних років.
Любов рідних – наша підтримка. Історії нашого роду, нашої сім’ї можуть бути величезним ресурсом. Війна може підіймати нашу родову пам’ять, коли бабусі, дідусі переживали Другу світову війну. Ці історії, як вони справлялися, коли в когось чоловік був на фронті, а хтось в окупації, з одного боку можуть спричинити додатковий біль. Але вони можуть стати й величезним ресурсом. Ми кажемо, що наші бабусі впорались, вони змогли, і ми теж зможемо. Ми уявляємо, що за нашою спиною стоять предки, у них є досвід, з яким можна жити й нам.
Ще одне запитання стосувалося того, як навчитись не сумувати за рідними, які перебувають за кордоном.
Сумувати ми все одно будемо, бо ми живі. Ми не будемо сумувати, якщо ця людина для нас нічого не варта. Може бути стан зацепенілості, коли взагалі нічого не відчуваємо. Напевно, від початку війни кожен відчував такий стан. Але ми не можемо перебувати в ньому постійно.
Варто завантажити себе. Людині необхідне фізичне навантаження, хоча б прогулянки. Ця порада також стосується подолання стресу, бо всі переживання та емоції залишаються в нашому тілі. Стануть у нагоді 5 – 10-хвилинні руханки, а також вивчення іноземної мови. Достатньо опановувати хоча б 5 – 10 слів на день, щоб нав’язливі думки не навертались і не курсували по колу.
Ми можемо частіше зідзвонюватись і більше говорити зі своїми рідними. Важливо не втратити цей зв’язок, коли ми в різних країнах. Розкажіть, як пройшов ваш день. Важливі навіть незначні подробиці. Можна згадати минуле, спільні свята, перше побачення, помріяти разом про майбутнє, коли закінчиться війна. Має залишатися емоційний зв’язок.
Ще одне запитання стосувалося того, як долати панічні атаки, коли рідні на фронті чи в окупації не виходять на зв’язок.
Під час панічних атак наша уява малює страшні історії, і цей процес не можна контролювати. Тож перше, що ми робимо – повертаємось у своє тіло, робимо короткі вдихи й довгі видихи. Необхідно повернутись у реальність «тут і зараз».
Людям, які часто переживають панічні атаки, варто мати при собі папірець із записаними вправами. Наприклад, знайти п’ять предметів червоного чи зеленого кольору. Якщо панічна атака дуже сильна, треба проговорювати для себе, що ми бачимо навколо: дитину в червоному комбінезоні, зелену машину, пухнасту собачку тощо. Далі ми відслідковуємо, які звуки чуємо, а також до запахів. Можна торкнутися до різних поверхонь і проговорити, наприклад, що ноутбук гладкий і теплий, стіл шершавий, плед приємний і теплий. Можна тупотіти ногами, зробити різні рухи. Таким чином ми повертаємось до реальності й відчуваємо, де знаходимось у цей момент.
Загалом, додає очільниця мережі IN-Person Corporate Наталія Наливайко, всі страхи насправді живуть у наших фантазіях. Тож варто завжди про це пам’ятати.
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Про ЮНЕСКО
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Записала Людмила Макей
