45 днів харківська журналістка Віталіна Зіньківська прожила під обстрілами в рідному Харкові. У перші ж дні війни почала волонтерити: плела маскувальні сітки, сортувала гуманітарну допомогу для бійців. Так, мабуть, могло б тривати до самої перемоги, якби від щоденного напруження здоров’я журналістки не дало збій. Про чужу машину, порятунок дітей, серцевий напад і «сітковий хаб» Віталіна розповіла журналістам НСЖУ.
«Що ти робиш? Ти тільки не хвилюйся: почалася війна…»
27 років свого життя Віталіна Зіньківська присвятила журналістиці. Тривалий час працювала кореспонденткою Українського радіо в Харкові, а останні два роки обіймала посаду провідної фахівчині департаменту моніторингу якості контенту Національної суспільної телерадіокомпанії. Та робота (ще з 2014 року) не заважала журналістці допомагати ЗСУ.
– Я дуже добре розумію потребу в цьому. В нашому волонтерському об’єднанні була дружина військового, і син в них також військовий. І коли почалася війна у 2014-му, він пішов на службу в танковий підрозділ. І під час одного з бойових завдань наші сітки допомогли зберегти життя не одному бійцю. Тому волонтерську справу я ніколи не покину, – запевняє журналістка.
Саме від знайомої волонтерки Віталіна й дізналася про початок війни. Сказати, що від почутого в неї був шок, – то нічого не сказати.
– Приятелька зателефонувала і таким дивним голосом почала говорити, ніби вихователька у дитсадку. «Віталіно, привіт. Що ти робиш? Ти тільки не хвилюйся: почалася війна… Прокидайся. Тихенько, спокійно збирай рюкзачок, поклади туди все необхідне…», – згадує лютневі події Віталіна.
Тоді журналістка жила в квартирі з чоловіком, дочкою, зятем і онуком. І всі вони, коли її розбудила знайома, вже були на ногах. Їх трусило від шоку і страху, над будинком кружляли російськи винищувачі, а сім’я вирішила …не будити маму.
– Я – «сова», пізно лягаю, пізно встаю, і от вони вирішили мене не будити, мовляв, нехай мама ще поспить у «мирному часі». Тож я прокинулася, коли Харків уже бомбили, коли російські штурмовики літали над головами. Як я тільки примудрилася це все проспати? Аж трохи соромно, – каже журналістка.
Із центру Харкова, де дім Віталіни, на той момент уже було майже неможливо вибиратися. Місто зупинилося в заторах. А йти пішки до залізничного вокзалу було вкрай небезпечно. Можливість вирватися з міста у Віталіни та її родини з’явилася лише на третій день війни.
– У нас під вікнами стояла машина. Нам зателефонував її власник і сказав: «Виїжджайте, тільки заберіть моїх двох дівчат із собакою». І я буквально ногами виштовхала своїх дітей: сина, дочку, зятя й онука, щоб вони таки виїжджали. І вони виїхали. Нам з чоловіком, зрозуміло, в тій машині місця не було, але для мене це не обходило, бо на першому місці була безпека дітей, і онука – особливо, бо в нього під час кожного обстрілу йшла кров носом, а обстрілів могло бути до 65 на день. Уявляєте? – розповіла Віталіна.
«Плетіння маскувальних сіток заспокоювало – навіть під час масованих ракетних атак на Харків»
Більш-менш заспокоїлася Віталіна тоді, коли її діти й онук уже були в безпеці. Поринула у волонтерство, адже керівництво Суспільної телерадіокомпанії зі зрозумілих причин зупинило роботу. Плетіння маскувальних сіток заспокоювало – навіть під час масованих ракетних атак на Харків.
– Я змогла забрати з нашого, вже зруйнованого, штабу сітку-основу, на яку в’язали стрічки, забрала матеріали, притягла це додому, повісила на стіну і почала плести. Для мене це як медитація. По-перше, заспокоює, а по-друге, є відчуття, що роблю потрібну справу. Згодом зі мною почали зв’язуватися із Заходу України, звідти ще передавати сітки. Я правильно все спрогнозувала, адже почали телефонувати військові, яким були дуже потрібні сітки. Я і плела їх, і була таким собі «сітковим хабом», – розповідає журналістка і волонтерка Віталіна. – До справи долучилися сусіди, просили навчити їх плести. Потім звернувся мій однокласник і сказав, що його батьки теж хочуть до нашого гурту. Словом, чимала компанія зібралася навколо цих сіток. Усі хотіли бути корисними, розуміти, що вони не просто перечікують небезпеку, а роблять справді важливу справу.
«Настав час рятувати власне життя»
За плетінням сіток минуло 45 днів під обстрілами. І одного дня серце Віталіни не витримало – в неї стався серцевий напад, а швидка на виклик приїхати не змогла, бо медики цілодобово рятували поранених після нескінченних обстрілів. Журналістка зрозуміла: настав час подумати і про власне життя.
– 45 днів під обстрілами, коли ти їси під ними, миєшся під ними, спиш… Я схудла на 7 кілограмів, а мій чоловік – на 20. Почало підводити серце, і якось стало зовсім зле. Коли я спробувала викликати «швидку», мені сказали: «Вибачте, який там серцевий напад – у нас багато поранених після обстрілу. Всі «швидкі» поїхали туди». І я подумала, що раптом тут щось станеться зі мною, я цим створю дуже велику проблему своїм дітям. І ми з чоловіком виїхали в Івано-Франківськ до сина, – згадує Віталіна.
Звикнути до мирного життя харків’янці вдалося не одразу, бо кожен гучний звук сприймався як ворожий обстріл.
– Якось я сіла там, на Прикарпатті, в автобус. Був квітень, і того дня з самого ранку збиралося на дощ, але я вирішила не відхилятися від планів і поїхала. Тільки ми рушили, як раптом така страшна громовиця почалася! Блискавка попереду… Повне відчуття, що наліт авіації й вибухи… А я сиділа на передньому сидінні: скрутилася і мало не залізла під нього, – з болем розповідає пані Зіньківська. – Потім я зрозуміла, що це просто дощ і грім. Випрямилася і побачила, що весь автобус на мене дивиться. Всі почали казати: «Пані, не хвилюйтеся, це ж просто дощ». Тобто люди зрозуміли, що я – людина, яка приїхала з-під обстрілів, і так зі співчуттям до мене поставилися.
«Твоя кров теж може воювати»
У травні син журналістки – відомий харківський художник Гамлет Зіньківський – вирішив повернутися до Харкова, де приєднався до добровольчого батальйону. Мати відпускала сина зі сльозами на очах.
– 7 травня він вирішив повертатися до Харкова. Уявіть, незабаром 9 травня, ми всі чекаємо на провокацію з боку Росії, а він їде… Звісно, були сльози, безсонні ночі, але він там. Він уже створив понад 30 стріт-арт робіт на вулицях міста. Одна з них – мурал на підтримку донорства крові: величезний малюнок з написом «Твоя кров теж може воювати». Після появи цього малюнка в Харкові такі черги шикувалися біля станцій переливання крові, – з гордістю і сльозами каже Віталіна. – До нього навіть звернулися з Міністерства охорони здоров’я: просили дозволу використати це гасло для всеукраїнської кампанії донорства. Але він не тільки малює. Він ще опікується постачанням техніки й зброї для свого батальйону. Я знаю і розумію, що в нього дуже важливі справи.
Знову до роботи!
На новому місці у Віталіни з’явилося чимало знайомих, завдяки яким у липні вона нарешті знову змогла приступити до роботи. Крім того, колектив Івано-Франківського Центру журналістської солідарності допоміг оформити матеріальну допомогу від НСЖУ, а також надав необхідні продукти та шкільне приладдя для онука. Знайшла жінка і своїх однодумців, з якими продовжує волонтерську діяльність.
– Тут є чудова команда, яке теж плете маскувальні сітки. Щоправда, виявилося, що техніка в місцевих волонтерів трохи інша, то ми зійшлися на тому, що я переважно готую матеріали для виготовлення, а плетуть вони самі. І коли в мене є вільний від роботи час, я туди приходжу, і ми разом працюємо й спілкуємося, – розповідає журналістка.
«Повернуся в безмежно любий серцю Харків»
Але, попри любов до чудового й гостинного Івано-Франківська, найбільша мрія Віталіни – повернення до рідного Харкова.
– Я знаю, що наша квартира ціла, бо в ній зараз живе наш знайомий хлопчик-волонтер. Він каже, що в будинок подали тепло. Плануємо повернутися навесні, але коли саме, поки що не можу точно сказати. З великою вдячністю, з прекрасними спогадами, але я таки покину Івано-Франківськ і повернуся в наш зранений, стражденний, але безмежно любий серцю Харків, – завершила розповідь наша співбесідниця.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
