Ми боремося з ворогом, але водночас ми повинні берегти суспільство від розпалювання ненависті. Держава має захищатися, в тому числі, від інформаційної агресії. На цьому наголошує головний редактор видання «Пильний погляд», медіаексперт Сергій Гузь.
Водночас він переконаний: якісний контент завжди буде користуватися попитом, в тому числі в Україні. Але щоб відродити традицію читання газет, потрібно докласти зусиль. Наприклад, налагодити підписку та доставку друкованих ЗМІ до читачів, подолати монополію на розповсюдження преси та створити альтернативні способи реалізації газет і журналів.
Сергій був одним із менторів українсько-литовського проекту «Підтримка незалежних регіональних медіа в Україні», який минулого року реалізовували Національна спілка журналістів України, Центр Східно-Європейських студій (Вільнюс) та Литовська спілка журналістів. Нині він продовжує працювати в рідному місті Камʼянському на Дніпропетровщині, де не лише опікується діяльністю «Пильного погляду», а й розпочав новий міжнародний – цього разу українсько-британський медійний проект. Про подробиці він розповів в інтерв’ю сайту НСЖУ.
Сергій Гузь зазначає, що в Кам’янському не залишилось друкованих газет, які закрилися через відсутність фінансування. Навіть провладної газети немає. Через війну значно ускладнились і уповільнились операції в державному казначействі.
«У нашій редакції вперше за три роки затримали виплату заробітної плати, вдалося виплатити працівникам лише аванс, частину коштів чекаємо, – розповідає він. – А от у Великобританії газети виходять. Мої друзі, які живуть там, кажуть, що англійська пошта працює, надходить багато листів та поштових відправлень, газети доставляють вчасно. Традиція і культура читання преси жива.
Заради справедливості зазначу, що англійці також пережили певний спад у стосунках із друкованими медіа. Це така ж історія, як і з книгами. З появою електронних книг виникла думка, що друкованих книжок більше не буде. Але люди спробували цей досвід, і ситуація змінилася. Книжки на папері продовжують жити, а електронні пристрої стали допоміжним засобом.
Я переконаний, що якісний контент завжди буде користуватися попитом, в тому числі в Україні. Але щоб відродити традицію читання газет, потрібно докласти зусиль. Наприклад, налагодити підписку та доставку друкованих ЗМІ до читачів, подолати монополію на розповсюдження преси та створити альтернативні способи реалізації газет і журналів. Я з власного досвіду знаю, як неохоче пускають місцеві видання до торговельних мереж їхні власники».
Литовсько-український проект “Підтримка незалежних регіональних медіа в Україні” ставив на меті подолати, в тому числі, й такі виклики. Чи задоволені ви його результатами?
Цілком. Думаю, що результати були б ще кращими, якби не почалася війна. Проект мав великий потенціал для розвитку, і він отримав продовження, зокрема, у Дніпропетровській області завдяки співпраці з редактором британського видання Opendemocracy.net Томом Роулі. За підтримки фонду «Відкрита демократія» (Великобританія), участі Дніпропетровської обласної організації НСЖУ та ІА «Пильний погляд» ми запустили новий проект.
Вісім відібраних журналістів готуватимуть матеріали на гострі теми, які в умовах воєнного стану інколи оминають. Ідея в тому, щоб ці тексти поширити по всій області. Водночас ми надаємо авторам можливість розмістити матеріали на інших ресурсах.
Ми вирішили підтримати саме такі, складні для висвітлення теми. Наприклад, про колабораціонізм. З одного боку, ми хочемо, щоб всі, хто зраджує державу, були притягнуті до відповідальності. З іншого боку, ще рік тому правозахисні організації виступали проти введення в законодавство поняття колабораціонізму.
Багато українських громадян опинились на тимчасово окупованих територіях у Запорізькій, Херсонській областях, де немає зв’язку, інтернету, закінчилися запаси готівки. Люди змушені працювати на тимчасово окупованих територіях, аби вижити. І тут вони натикаються на те, що в кримінальному кодексі є стаття про пособництво державі-агресору. Людина влаштувалась на роботу, а її вважають колаборантом? Наприклад, вчитель математики викладає в школі свій предмет. Чи є він колаборантом?
Думаю, стосовно журналіста, який співпрацює з окупантами, таких запитань не виникає.
Якщо він свідомо перейшов на бік ворога, і це можна довести, то такий журналіст однозначно вважається колаборантом. Однак якщо він працює в локальному виданні, що висвітлює місцеві проблеми, або веде блог, який не має ніякого відношення до окупантів – він може працювати на окупованих територіях чи ні? Є багато запитань, на які ми й досі не маємо відповіді. На центральному рівні також немає фахової дискусії про те, кого слід вважати колаборантами.
Інша тема – це ставлення до військових правопорушень. Наприклад, коли почались бойові дії, багато військових рятували свої родини, а потім повертались до своїх частин. Проти них відкривають кримінальні справи за те, що вони невчасно з’явилася на службі. Замість того, щоб воювати, ці люди перебувають під арештом, бо діють такі норми закону.
Ще однією темою проекту є громадський контроль за владою в умовах війни. Раніше цим займались численні громадські організації, які мали доступ до інформації. Але зараз електронна система закупівель Прозорро не працює, чимало реєстрів закриті, багато інформації в обмеженому доступі, засідання штабів та органів влади проходять в закритому режимі.
Роботи для журналістів дуже багато. Однак ми поки що не знаємо відповідь на всі запитання. Ми пережили перший шок, але треба повністю перебудовувати роботу.
На думку частини вітчизняних і закордонних медіаекспертів, читачі та глядачі стомилися від новин про війну в Україні. Як ви оцінюєте цікавість аудиторії до воєнної тематики?
Цей момент є тригером для локальних медіа, які акцентують увагу саме на висвітлення бойових дій. Як тільки ти починаєш менше писати про війну – це одразу відображається на кількості переглядів. Поки що цікавість до інформації про війну тримається. Водночас ЗМІ, які фокусуються на місцевих ситуаціях, програють телеграм-каналам та чат-ботам, які звідусіль тягнуть інформацію про події на фронті.
Що б ви порадили колегам в таких умовах?
Одна з найбільших проблем, з якими ми зараз стикаємося – це перевірка інформації. Існує сила силенна напівофіційних коментаторів в органах влади, різних радників, експертів. Ці люди можуть озвучувати цифри та факти, які не підтверджуються. Зокрема, в березні один із таких радників сказав, що з портів України не можуть вивезти 100 мільйонів тонн зерна. Потім з’ясувалося, що насправді йшлося про 22 мільйони тонн.
Другий момент. Ми боремося з ворогом, але водночас ми повинні берегти суспільство від розпалювання ненависті. Держава має захищатися, в тому числі, від інформаційної агресії. Але не завжди цю контрпропаганду готують фахові люди. Тому й трапляються часом у матеріалах не дуже коректні заклики по відношенню, наприклад, до всього російського народу. Якщо ми хочемо бути в європейській спільноті, то повинні орієнтуватися на ці стандарти. Нам доведеться знаходити баланс між діями, які від нас вимагає війна, і цінностями демократичного суспільства. Я розумію, що це дуже складний вибір для кожного редактора чи журналіста. Але сьогодні ми маємо йти якнайдалі від мови ворожнечі. Це захистить наше суспільство в майбутньому.
Ми маємо боронити свободу слова, у тому числі від самоцензури в українських медіа. Ми не маємо державної цензури. Журналісти не посилають свої матеріали до якогось цензурного органу, який би давав дозвіл на публікацію. Ми самі ввели в своїх виданнях певні обмеження, орієнтуючись на прийняті закони та неофіційні норми, які утворилися під час війни. Наприклад, що блокпости не можна фотографувати. Але чому? У більшості випадків вони ніякої воєнної таємниці не становлять, та чомусь діє ця заборона.
Є купа різних тем, про які не можна писати, бо щось потрапляє під воєнну таємницю, мовляв, не треба розхитувати човен. Я вважаю, що ми маємо набратися мужності і скоротити обсяг самоцензури, якщо хочемо, щоб наша країна залишилася демократичною. Ми маємо на рівні Національної спілки журналістів сказати владі, що ось тут діє воєнна цензура, бо це стосується безпеки військових. А от тут буде свобода слова та плюралізм думок.
Чи обговорювали ви ці питання з колегами з Дніпропетровської обласної організації НСЖУ?
Із колегами, які взялися за теми проекту, ми саме про це й говорили. Ми будемо шукати цей баланс у конкретних матеріалах – між тим, що не можна, і тим, що потрібно для суспільства. Інакше ми ризикуємо спотворити наш інформаційний простір так, що він нічим не буде відрізнятися від російського.
А тривожні симптоми є вже сьогодні. Якщо до війни на центральних олігархічних телеканалах була велика конкуренція, то зараз в Україні залишився один, центральний. Є ще пул каналів Петра Порошенка. Конкуренція щезла, на телебаченні панує монополія. Я вважаю, що достатньо двох – трьох державних каналів, які й надалі вестимуть Єдиний інформаційний марафон. А на комерційних каналах повинна бути нормальна, повноцінна журналістика.
У нас є загальна мета: перемога. Але у внутрішніх процесах має бути конкуренція думок. Найменше, чого я хочу – щоб ми жили в суспільстві, схожому на російське. Не можна допускати, щоб на фронті ми перемогли, а в демократії програли. Занадто високу ціну суспільство платить зараз за незалежну Україну.
Людмила Макей
