Чим далі, тим частіше замислююсь над тим, як доведеться налагоджувати інформування українців після нашої Перемоги над російськими фашистами.
Знищена цивільна інфраструктура й значна частина житлового фонду, обмежений або й взагалі відсутній доступ мільйонів людей до радіо й електронних ЗМІ, фінансова неможливість для дуже багатьох місцевих редакцій періодичних друкованих видань відновити випуск газет та немало інших об’єктивних факторів – все це помітно обмежить доступ населення, особливо в найбільш постраждалих регіонах, до так потрібної нам усім об’єктивної, правдивої й оперативної інформації.
Але ж вона в період відбудови України від воєнної розрухи вкрай потрібна!
Роздержавлені редакції газет і до війни ледь-ледь зводили кінці з кінцями, працюючи, в основному, на власному ентузіазмі та завдяки високій відповідальності журналістів перед читачами. Собівартість одного примірника нашої іванківської «Трибуни праці», наприклад, за 2021 рік склала 19 грн 72 коп. А передплатна й роздрібна ціна була 10 грн. Підвищувати її хоч би до рівня собівартості жодна редакція в Україні навіть не пробувала. Адже переважаюча частина читачів не змогла б собі дозволити такі витрати на пресу. Тому й змушені були свідомо працювати собі на збиток, а землякам – на користь. Таким чином дотуючи кожного читача в розмірі близько 500 гривень на рік. ( Порахуйте: кожна їх тисяча – це заплачені за постійних читачів 500 тис. грн. редакційних доходів!..).
Не дивно, що працювати в редакціях доводилось за мінімально дупустиму зарплату – 7-9 тисяч гривень на місяць.
Хто так ще в світі «торгує» на ринку журналістських послуг?..
Тепер же у багатьох редакціях, як ось і в нашій, окупантами знищена матеріальна (комп’ютерна, зокрема) база для відновлення випуску газет. У когось стануть на порядок денний навіть поліграфічні послуги. А ще в когось з різних причин розпався журналістський колектив… Який в багатьох випадках не так то просто сформувати заново.
Проте інформаційне забезпечення жителів ОТГ, районів та областей треба буде швидко відновлювати. Бо, за висловом однієї непопулярної вже давно людини, газета – не лише колективний пропагандист і агітатор, а й колективний організатор. Й друковані ЗМІ в усіх регіонах можуть ще багато робити в цьому плані.
Проте згідно з прийнятим у 2016 році законом про роздержавлення друкованих ЗМІ органи місцевого самоврядування та державної виконавчої влади в Україні нині не мають права засновувати й випускати підпорядковані їм друковані видання. А приватні, повторюю, далеко не всі відновляться. Бо це й надалі буде не той вид підприємництва, котрий може забезпечувати самоокупність.
І тому виникає потреба прийняти зміни до згадуваного закону. З тим, щоб хоч на кілька років, потрібних для відновлення нормальної роботи усіх структур на державному рівні, зміцнення економіки нашої країни загалом, повернутись до можливості видання місцевої преси за фінансування з місцевих та державного бюджетів окремим рядком.
Ці кошти мають спрямовуватись і на передплату газет для населення на територіях, що були під тимчасовою окупацією російських фашистів та на межі гуманітарної катастрофи. Адже виснажені фізично і психологічно, збіднілі ще більше матеріально люди потребуватимуть постійної різнобічної важливої та оперативної інформації як ніколи раніше. А виділити грошей на пресу з сімейного бюджету вже не кожен зможе.
Та й передплатна кампанія на друге півріччя у більшості регіонів України не проводиться. І яка перспектива з цим надалі – ще незрозуміло на сьогодні.
Не розшифровуватиму всіх моментів, як це бачиться в деталях. Упевнений: наш парламент, відповідні урядові структури здатні швидко осмислити таку проблему і правильно розв’язати її.
Лише одна з підказок: можна також за максимально спрощеною процедурою залучати в сферу функціонування друкованих ЗМІ як зарубіжні гранти, так і заарештовані в багатьох країнах світу кошти РФ. Котрі можуть спрямовуватись в Україну в порядку частини репарацій.
Правильних варіантів може бути немало і треба вже зараз обмірковувати й готуватися до їх реалізації.
Павло Смовж, головний редактор газети «Трибуна праці» (Іванків Київської області), активіст НСЖУ
ПС. Вітаю, друзі й колеги! Сьогодні вже 7 квітня, а ми й досі сидимо в Іванкові без електропостачання, моб. зв’язку й інтернету. А час летить швидко й до нашої Перемоги, хочеться вірити, не так і далеко!.. Тому оприлюднюю ці свої «думки з приводу» через сина-посередника, якому передаю цей текст «з оказією» для опублікування на своїй сторінці в ФБ та передачі в НСЖУ.
Сподіваюсь, що порушене мною питання варте обговорення і правильних в нашій ситуації дій.
