Фотожурналіст, член Донецької обласної організації Національної спілки фотохудожників та НСЖУ України Сергій Ваганов провів 20 днів у Маріуполі під невпинними обстрілами та бомбуваннями. Він на власні очі бачив «принади руского міра», причому двічі у своєму житті. Вперше це сталося у 2014 році, коли проросійські сепаратисти окупували український Донецьк. Вдруге це сталося у лютому – березні 2022 року, коли Росія розв’язала криваву війну проти України.
Про те, що бачив і відчував, Сергій Ваганов розповів прес-службі Національної спілки журналістів України. На щастя, днями йому вдалося евакуюватися з Маріуполя до безпечного місця. Колеги-журналісти з усієї України щиро зичать Сергію Леонідовичу, аби якнайшвидше загоїлись його душевні рани. Ми віримо, що сила вашого таланту здатна наблизити нашу спільну перемогу над ворогом!
До підвалу я жодного разу не ходив. Ми весь час були у своїй квартирі на третьому поверсі, ховались у коридорі.
Місто помирало поступово. Спочатку пропали світло й інтернет, потім телефонний зв’язок. Я не міг ні повідомити про себе близьким, ні запитати про обстановку. Стріляло з усіх боків. Було незрозуміло: де наші, де не наші, де точаться бої. Періодично чули звуки стрілкового бою в місті. Відсутність інформації, найстрашніші думки…
Ми в Маріуполі жили удвох із дружиною. Зрозуміло, вона зробила певні запаси в холодильнику. Коли пропало світло, половину м’ясних продуктів ми віддали сусідам, тому що все це пропадало. Ми дізналися, що сусідам потрібне дитяче харчування, манка та ще щось, то ділилися з усіма всім, чим мали.
У перші дні війни ще працював біля нашого будинку овочевий магазин. Мені пощастило придбати 20-кілограмовий мішок картоплі. Встигли набрати у ванну води. Загалом ми в Маріуполі воду з крану ніколи не пили, бо вона жорстка, гірка і непридатна для споживання. Всі ці роки все місто купувало очищену воду в спеціалізованих магазинах. А зараз усе це зникло. Поки ще був телефонний зв’язок, ми дізнавались про точки, куди будуть привозити воду. Ми з дружиною пішли туди один раз, але води не вистачило. Коли прийшли вдруге, пролетіли міни, і ми просто втекли. На третій раз нам практично під дім привезли комерційну очищену воду, яку раніше продавали. Тепер її просто роздавали даром. Ми набрали дві шестилітрових баклажки, і це було найдорожче наше багатство – вода, яку можна було пити.
Коли ще був у квартирі газ, кип’ятили воду, а потім газ зник. Тоді весь двір збирав дрова. Поруч стояв недобудований дитячий садочок, там розбирали альтанки, лавочки.
До Маріуполя я приїхав вісім років тому з Донецька, звідки втік у 2014 році. Дивився в батьківських інструментах – там лише маленька садова пилка, якою нічого особливо не розпиляєш.
Окрім цього, я ще й астматик і маю інвалідність, через тяжкий перебіг хвороби давно став залежним від гормональних препаратів. Коли ще був телефонний зв’язок, я зателефонував знайомому лікарю-урологу: «Як ти?». А він каже, що перебрався в центр міста, від нас це метрів 700. Я до нього зайшов, налагодив контакт. Він мав автомобіль, і я його одразу попрохав: як тільки буде можливість виїхати – будь ласка, виїжджай. Він чоловік дієвий, йому 50 років, має сина – студента. Вони дуже довго ходили до волонтерського центру «Халабуда», допомагали там. Як медики, вони сортували ліки, які аптечні склади віддали волонтерам.
Я навіть не пам’ятаю, в який момент, напевно, коли розмародерили всі магазини, аптеки, й місто стояло пусте, він мені привіз ліки. По всьому будинку збирали мені батарейки для нібулайзера, подарованого багато років тому моїм доктором. За допомогою цього апарату я щодня роблю інгаляції. Це – мій порятунок.
Стріляли з усіх боків. Будинок ходив ходуном. Ми жили й думали: що раніше закінчиться – мої ліки, вода, їжа, чи прилетить бомба? Воду гріли на вогнищах біля під’їзду. Я ходив і збирав, як міг за своїм фізичним станом, гілки, палички. Пройдеш 30 метрів – летять міни. Понад усе я боявся приступу середньої тяжкості, з якого я б уже не вийшов.
Що було найстрашнішим? Кожен день був найстрашнішим. Страшно, коли виходиш уранці – а двір пустий. Ти не знаєш, де ми, хто тут? Страшно, коли ти не чуєш із вікна ні звуку «швидкої», ні пожежників, ані поліції. Одного разу приїздили патрульні, а більше ніхто. Будинки горять, трупи лежать на вулицях. Убитий при обстрілі чоловік довго лежав перед будинком. Потім його закопали на клумбі, де земля більш м’яка.
Мороз, який тримався в ці дні, був певною мірою нам на користь. На балконі ми могли тримати якийсь бульйон, приготований на три дні. Дружина пекла перепічки на вогнищі, бо добути хліб було неможливо. В черзі до вогню стояла кожна сім’я.
У всіх був дивний стан. Ніби і є їжа, але ти не можеш її їсти, тому що не знаєш, коли вона закінчиться. Ніби є вода, але ти не знаєш, скільки ти можеш її пити. Висохли всі. Я схуд на десять кілограмів, дружина – на шість або вісім.
У сусідній будинок потрапив снаряд і там вибухнув, у нашій квартирі повилітали вікна. Ми притулили раму до стіни, зробили зі скотчу захисну плівку. Спали одягнутими. Ходити до підвалу не було сенсу, тому що обстріли тривали постійно. Мабуть, найбільш страшними для мене були літаки. Літаки в небі літають безперестанку. Ми знаємо, куди він летить і скине чотири бомби. Чотири вибухи – значить, він улетить, значить, можна видихнути хвилин на двадцять – тридцять. Вдень і вночі.
Іноді ми ходили до своїх друзів, вірили, що нас вивезуть. Кажуть, «зелені коридори» й таке інше. Ти сидиш у квартирі й через бомбування нікуди не можеш вийти. Ніхто ж не оголошує ніяких «зелених коридорів», із мегафоном ніхто по місту не їздить. Були спроби домовитися з росіянами, ніби цілий день стояла тиша. Але на скількох автобусах можна вивезти півмільйонне місто? А скільки багажу ти можеш взяти в руки, щоб тебе просто впустили до автобуса?
Окупанти в один день знищили половину з 50 заводських автобусів на стоянці, потім ще кілька. Свідомо знищувались об’єкти інфраструктури, архітектури, магазини, ринки. Підірвали два водосховища, з якого маріупольці отримували воду – Павлопільське та Старо-Кримське.
Я хочу подякувати всім волонтерам, які під обстрілами працювали в Маріуполі. Сам я, на жаль, фізично не міг нічого робити. Я дякую родині Едуарда Зарубіна, який нас вивіз та опікувався нами. Я дякую кожній людині в путі, яка показувала шлях і допомагала. Колона, яка виїхала Маріуполя, зупинялась, коли в когось пробивалось колесо. Один одному допомагали міняти запасні колеса. Я дякую тим людям, які чотири доби їхали машиною до Ужгорода. Кожному, хто нам надавав дах, воду і їжу протягом цих чотирьох діб.
Я почуваюся жахливо. Почуваюся таким безпомічним! Мені страшенно шкода, що я нічого не можу зробити, нікому нічим якось допомогти. Це відчуття власної безпомічності мене просто вбиває. Мені дуже боляче відчувати свою марність для людей.
Я працював фотографом, але в Маріуполі не зробив жодного кадру, тому що давним-давно не маю роботи. У мене багато років немає роботи. Я не маю жодного редакційного посвідчення. Я розумію, що під час воєнного стану в оточеному місті вийти з фотоапаратом – значить наражати на ризик себе й оточуючих. Тому що пів міста боїться диверсантів, наводчиків. Тому я прийняв відповідальне рішення. Я знаю, що без мене люди документували всі руйнування, що наша частина поліції, яка лишилась у Маріуполі, зробила всі фотофіксації. Всі, хто працював – МНС, Патрульна поліція, медики, які працюють у цих умовах – справжні герої.
Фото з Маріуполя: Євгеній Малолєтка, АР