Українська журналістка, кримчанка Олександра Єфименко на своїй сторінці у фейсбуці повідомила про своє рішення не їздити на Кримський півострів «до найкращих часів». Вона пояснила це можливим переслідуванням її російською поліцією в анексованому Криму.
«Після повернення до Києва, наприкінці грудня 2021 року, мені зателефонували та розповіли, що у місці, де я зупинялася під час тієї ж поїздки, була поліція. Прийшли, назвали моє ім’я, розпитували інформацію про мене. Ті, хто все це влаштовує, фактично позбавляють мене повноцінного права на професію зараз і заганяють у своєрідну самоцензуру», – написала на своїй сторінці у фейсбуці Олександра Єфименко.
Чому журналістам все складніше працювати у Криму? Чим небезпечна робота незалежного журналіста на півострові сьогодні? Хто і чому зацікавлений у повному контролі ЗМІ на півострові? Про це говорили в ефірі Радіо Крим.Реалії.
Олександра Єфименко почала працювати у Криму в листопаді 2017 року. Переважно займалася темою порушення прав людини на півострові, відвідувала суди, висвітлювала обшуки тощо. Публікувалася під псевдонімом. Працювала з низкою українських і міжнародних видань, зокрема з редакцією Крим.Реалії.
Її останнє відрядження тривало з вересня до листопада минулого року, розповідає журналістка.
– За тиждень, після того, як я заїхала на півострів, я виходила з дому. Коли відчиняла хвіртку, мені під ноги випали дві штучні червоні гвоздики з чорною стрічкою. На мою думку, це було досить серйозне попередження, і воно не було першим за час моєї роботи у Криму. Постало просте запитання: що мені робити? Збирати речі і їхати звідси або допрацювати відрядження. Я обрала допрацювати відрядження.
Через деякий час після того, як я повернулася до Києва, мені зателефонували і повідомили, що там, де я зупинялася під час свого відрядження, була поліція. Вони прийшли, назвали моє ім’я та прізвище і почали розпитувати: хто я така, чим займаюся, куди я ходила, з ким я спілкувалася тощо. Незважаючи на те, що я гуманітарій, але два і два я склала і вирішила, що, мабуть, мені потрібно зупинитися у своїх поїздках до Криму. Тому що все це приноситиме надалі більше проблем, ніж користі та реальної журналістської роботи.
Дуже важко працювати журналістом у Криму і залишитися непоміченим, бо їх (незалежних журналістів – КР) дуже невелика кількість. Тому що ти все одно заходиш до суду, представляєш свою прескартку на вході, подаєш клопотання на зйомку в залі суду. Все одно ти десь фігуруєш зі своїми даними, своїми документами. Перші кілька разів, коли я помічала, що потрапила в поле зору, це була звичайна «наружка». Я кілька разів фіксувала, що за мною їздить той самий автомобіль і періодично стоїть у мене під будинком. Він то з’являвся, то зникав. Ці автомобілі змінювалися. Тобто, це була така віялова, рандомна історія.
У 2019 році в липні мене затримали. Я їхала на зйомку, до мене на автостанції у Сімферополі підійшли троє людей у цивільному одязі. Вони представилися міграційною поліцією та попросили пройти з ними. На моє запитання, а що буде, якщо я не пройду, вони сказали, що «тоді організуємо примусовий привід, це буде стаття 19.3 (КоАП Росії – КР), і говоритимемо по-іншому». Я вирішила, що варто пройти, я попросила дати можливість зателефонувати та повідомити, що трапилася така ситуація і мені потрібний адвокат. Вони дали мені цю можливість.
Адвокат Рустем Кямілєв мені допомагав, за що йому велике спасибі. Йому вдалося тоді зайти до мене у відділення. Все закінчилося без протоколу, без порушення адміністративної чи кримінальної справи. На той момент мене намагалися звинуватити у незаконній трудовій діяльності.
Історію про те, що ти фіксуєш моменти стеження чи пильної уваги спецслужб за тобою, я називаю робочими моментами. Питання лише в тому, коли ці робочі моменти переходять якусь межу, і ти розумієш сам для себе, що більше не можеш постійно працювати на території Криму.
– Навіщо переживати такий стрес? Навіщо їздити до Криму, звикати до цієї «звичайної наружки»? До того, що будь-якої миті тебе можуть зупинити ті чи інші російські правоохоронні органи в Криму і щось тобі пред’явити. У чому твоя мотивація?
– Мотивація дуже проста. Дев’ять років тому я обрала цю професію і вважаю, що ця професія пов’язана з ризиками. Це вибір, зроблений з розумною холодною головою, і я жодного разу за дев’ять років про цей вибір не пошкодувала. Так само, як за чотири роки роботи в Криму я не пошкодувала про те, що почала працювати на півострові.
Що стосується самої географічної точки – Криму: після того, як півострів був окупований, стало зрозуміло, що там відбуватиметься дуже багато свавілля і буде дуже мало інформації про те, що саме там відбувається. Я завжди говорю про те, що найстрашніші та найжахливіші речі відбуваються в тиші. Я та мої колеги, більшості з яких зараз заборонено в’їзд, – Тарас Ібрагімов, Олена Савчук та Аліна Смутко – ми всі намагалися цю тишу трохи розбавити.
– Яка зараз ситуація з незалежною журналістикою у Криму? Чи маєш якісь надії? Раніше ти казала, що не припиняєш роботу з Кримом, робитимеш це віддалено і повернешся, коли там буде безпечно працювати для тебе. Коли це може статися?
– Якби я знала, коли це може статися, я обов’язково б усім розповіла. Щодо незалежної журналістики в Криму, саме тут і зараз, вона, безумовно, там є. Цей сегмент закривають громадянські журналісти. І, крім них, там все одно залишаються незалежні професійні журналісти – звичайно, їхні імена ніхто не називатиме. Вони залишаються і працюють там, і вони працюватимуть там, доки у них буде така можливість. Тобто я не думаю, що тему Криму найближчим часом замовчуватимуть, кидатимуть і забуватимуть.
– А чому чиниться такий тиск на журналістів, на твою думку?
– Я можу говорити про свій правозахисний сегмент, яким переважно займалася. Я впевнена, що російській владі невигідно, щоб журналісти приходили до суду або працювали на захисні тематики і висвітлювали те, як, наприклад, фабрикують політичні справи на території Криму зараз. Їм невигідно, щоб ми писали та фіксували тортури, кількість яких зараз у Криму дуже зросла. Це дуже нервує та лякає насправді. Я думаю, що російській владі невигідно, щоб незалежні журналісти порушували якісь соціальні, нагальні проблеми, якщо ми перейдемо від правозахисного сегменту. Тобто вигідно створювати таку ефемерну рожеву хмару «у нас все добре». Тому що чим більше проблем порушується, тим більше питань у суспільства виникає. Чим більше питань у суспільства постає, тим менш вигідно це для чинної влади.
За інформацією правозахисників, у Криму в ув’язненні перебувають 12 журналістів: Марлен Асанов, Осман Арифмеметов, Ремзі Бекіров, Руслан Сулейманов, Рустем Шейхалієв, Сервер Мустафаєв, Сейран Салієв, Тимур Ібрагімов, Асан Ахтемов, Амет Сулейманов (за станом здоров’я – під домашнім арештом – КР), Олексій Бессарабов та фрілансер Крим.Реалії Владислав Єсипенко.
Водночас, підконтрольний Кремлю глава Криму Сергій Аксьонов (за документами – Аксенов) впевнений, що свобода слова в Росії та анексованому Криму є. Про це він заявив, коментуючи щорічну пресконференцію президента Росії Володимира Путіна у грудні 2021 року.
«Дивлюсь щорічну пресконференцію нашого президента. У ній бере участь чимало журналістів і блогерів, які представляють опозиційну точку зору. Це і є свобода слова у дії, зокрема для тих, хто каже, що в Росії її немає», – написав Аксьонов на своїй сторінці у фейсбуці.
Про те, чи є свобода слова у Криму, Крим.Реалії говорили з експертом українського Інституту масової інформації Оленою Голуб.
– Аксьонов її (свободу слова – КР), мабуть, бачить, а ми її не бачимо. Ми постійно моніторимо медіа як Криму, так і Росії, і там завжди одна риторика. Насправді, багато ЗМІ, які зараз працюють у Криму чи Росії, – це колишня дуже добротна машина пропаганди. Власне, ми фіксуємо це постійно, у них є проросійські наративи. А при висвітленні самих подій, що відбуваються у Криму, критики взагалі немає. Риторика така, що або все дуже добре, або ми маємо проблеми, але ми активно працюємо над їх вирішенням. Про яку свободу слова тут можна говорити?
– Тобто це перший маркер – щоб будь-яка людина могла перевірити, чи все говорять журналісти і чи нічого не приховують? Якщо відбувається лише передача інформації від влади, але немає другої сторони, значить, тут уже пахне якоюсь цензурою, правильно?
– Я вважаю, що журналісти в принципі мають бути, можливо, не категоричними, але бути в опозиції до влади. Вони повинні вказувати владі на те, що вона робить не так. У західних культурах так і трапляється – журналісти для того працюють, щоб влада могла справді побачити результати своєї роботи.
– Якщо говорити про роботу іноземних журналістів на певній території, чи є якимось показником свободи слова кількість іноземних журналістів, які там можуть працювати?
– Безперечно, є. По-перше, велика кількість журналістів перебуває в тій країні, яка зараз цікава для світу. Навіщо їм перебувати у місці, матеріали звідки нецікаві? Інший показник – це те, чи безпечно їм там перебувати. Оскільки для журналіста (головне – КР), насамперед, зберегти власне життя – бо все одно їхній матеріал не буде ціннішим, ніж їхнє життя.
(Текст підготувала Ольга Гах)
Джерело сайт Крим.Реалії
