Фотограф-документаліст Маркіян Лисейко знімає війну в Україні з 2014 року. Разом з батальйоном «Донбас» він виходив з оточення в Іловайську, потрапляв під обстріли і дивом вижив. На цій війні він втратив близького друга – фотокореспондента Макса Левіна, якого стратили російські військові.
У інтервʼю «Главкому» Маркіян Лисейко розповів, чому навіть дуже втомлене війною суспільство не можна тішити постановочними фото і чому мрія його загиблого друга Макса Левіна зробити фото, яке зупинить війну, – нездійсненна. Матеріал вийшов у межах ініціативи НСЖУ «Журналісти – важливі!».
Зізнається: до 23 лютого 2022 року він міг би сказати, що його життя розділилося на до Іловайська та після. Але з початком повномасштабного вторгнення акценти змінилися. «Особисто для мене Іловайськ є певною межею, бо ми з Максом об’їздили майже весь фронт – від Станиці Луганської до Широкиного. Але саме в Іловайську по нас стріляли так само, як і по військових, і ми разом із військовими виходили під обстрілами через цей «зелений коридор». Просто нам тоді пощастило більше ніж тим, хто там поліг».
Щодо того, що в Україні війну висвітлює багато закордонних ЗМІ, Лисейко говорить:
«Я дотримуюсь думки, що ми – не маленька держава, і якби у нас було більше незалежних ЗМІ, ми мали би більш різнобічне висвітлення війни. Зараз багато закордонних ЗМІ дають вказівки українським: «Нас цікавить оця тема». Але я вважаю, що ми самі можемо створювати якісний контент і перекладати його будь-якою мовою, а не очікувати, що хтось якусь тему нам замовить. Щоби якійсь умовний німець читав українське ЗМІ, якому довірятиме, а не лише місцеві видання. Але щоби хороші журналісти робили хороші матеріали – потрібне фінансування, безкоштовно ніхто не працюватиме. І сенс не у зароблянні грошей, а у тому, що війна потребує великих витрат. Безпека важливіша за гроші, тому потрібний бронежилет, каска, а ще проживання, харчування тощо».
Попри твердження Макса Левіна, що одне фото може зупинити війну, Маркіян Лисейко з цим не погоджується. Адже зауважує: багато різних фотографій вже є – емоційних, трагічних… Але візуалізація того, що відбувається, потрібна з двох причин. «По-перше, з метою документування. Наприклад, в Іловайську ми знімали фото і відео, як медики надають допомогу пораненим. Бійці тоді ще дуже обурювалися, чому ми взагалі це знімаємо, бо інколи статус пораненого змінювався на статус загиблого. Врятувати поранених не могли з різних причин, а нам взагалі не давали знімати нічого. Але за кілька років медики, які були в Іловайську, почали просити у нас фото і відео звідти – за ними вони аналізували, що тоді робили правильно, а що потрібно змінити в алгоритмі роботи, щоби ефективніше надавати допомогу. І коли ми казали, що фото і відео немає (зокрема і тому, що вони самі не давали проводити зйомки), вони обурювалися. Мовляв, ви що, не могли тихенько зняти?
Під час документальної зйомки, у цю хвилину, кадри можуть здаватися не надто важливими. А коли події стираються з пам’яті, лишаються задокументовані моменти. І дивлячись на фото чи відео, можна багато чого покращити – наприклад, медичну допомогу на полі бою, алгоритм і логіку. Вдосконалювати ППО. Чи використати ці дані як доказ у суді проти тих, хто напав на нас.
Та й взагалі ці фото та відео потрібні, щоби майбутнє покоління знало, хто напав на нас, як це відбувалося. Той самий приклад із Голодомором: фотограф, який фільмував людей, схожих від голоду на ходячі скелети, міг тоді продати апарат, купити хліба і віддати його людям. Але він фільмував усе, що відбувалося. І зараз мільйони людей бачать ті фото і розуміють, що таке не має більше повторитися», – додає фотокореспондент.
Нагадаємо, що ініціатива «Журналісти – важливі!» має на меті розповісти широкій аудиторії про цінність роботи медійників, ризики і виклики, з якими стикаються працівники ЗМІ, висвітлюючи правду та разом із усім українським народом воюючи за свободу і незалежність нашої країни.
