Олег Трачук з родиною двічі був змушений рятуватися від російської агресії – у 2014-му поїхав з Луганська, а в 2022-му – з Броварів. Ці вісім років багато змінили в його житті, яке він присвячує своїм трьом дітям. Дві дочки Олега мають аутизм, через це він глибоко занурився у тему дітей з інвалідністю. Тепер ділиться досвідом з колегами у Швеції. Спеціально для кореспондентів НСЖУ – історія луганського журналіста.
Війна наздогнала в Броварах
Олега Трачука дивує реакція деяких людей, для яких російсько-українська війна розпочалася 24 лютого 2022 року. Адже для нього, корінного луганчанина, вона триває вже дев’ятий рік. Він і досі пам’ятає, як тоді, у 2014-му, його погрозами схиляли до співпраці з луганськими сепаратистами та головний редактор газети «Жизнь Луганская» їм відмовив. Після цього разом із сім’єю виїхав на Київщину. Життя довелося розпочинати з нуля. Журналіст продовжував працювати за фахом, але все більше писав про дітей з інвалідністю, оскільки двоє з трьох його дітей мають діагноз «аутизм». Такі люди дуже страждають, коли руйнується звичний для них режим. Тому вранці 24 лютого 2022 року Олега охопив страх за дітей.
– 24-го з моїх вікон було видно один з перших ударів по військовій частині, що розташована поблизу Броварів. Звичайно, було страшно – передусім за дітей, за рідних. Постало логічне питання: що робити? Пішов до друзів і запитав, чим можу бути корисним. Запропонували керувати кухнею. Ми годували тероборону, військових, які йшли на передову, розповідає Олег Трачук.
«Подорож», що затягнулася
За кілька тижнів чоловік з родиною вирішив виїжджати з України. Їхали евакуаційним маршрутом до Польщі. Звідти дісталися Швеції, де оселилися і намагаються мінімізувати негативні наслідки евакуації для дочок.
– Пам’ятаючи як було важко в 14-му, ми досі не кажемо дітям, що ми переїхали. Кажемо, що це «велика відпустка». Мусимо обманювати їх заради них самих. Але доньки щоразу, коли бачать повідомлення про Україну в інтернеті або по телевізору, то одразу говорять: «Україна», «Бровари», «додому». Це рве нам душу, але ми не можемо зараз повернутися, щоб не викликати проблеми у психологічному стані дітей, – каже багатодітний батько.
У Швеції Олег був здивований ставленням місцевих жителів до людей з інвалідністю. З одного боку – держава робить усе можливе, щоб такі люди почувалися комфортно, а з іншого – країна не робить жодних кроків для соціалізації таких людей. Нині Олег – соціальний працівник, він ділиться зі шведами своїм набутим в Україні досвідом щодо адаптації дітей з інвалідністю в соціумі, а заодно розповідає про війну в Україні.
– Ми проводимо концерти, збираємо гроші, допомагаємо адресно соціальним закладам в Україні. Так, це небагато, але важливий і сам факт уваги: коли надсилаємо гроші для соціального закладу в Україні, то передаємо частинку тепла з вільної Швеції, – розповідає журналіст. – А ще шведські бабусі в’яжуть шкарпетки для наших воїнів. І невдовзі ми відправимо ці шкарпетки з побажанням «від шведських бабусь – дорогим українським онукам».
Лютий – березень 2022. Бровари. Командую кухнею, яка годувала підрозділи 
Директор_Броварского_центру_комплексної_реабілітації_дітей 2021 – 2022 
Мистецька авторська фотоекспозиція «Феї і Лицарі» Міжнародному (2021) 
Постійно виступав на радіо 
Син двох Батьківщин 
Благодійна допомога, яку збирали на концертах у Швеції, для_центру 2
«Де ви були вісім років?»
Але є серед оточення Олега ті, хто засуджує його виїзд за кордон. Навіть прирівнюють це до зради. Проте в журналіста з Луганщини є що їм відповісти.
– Кажуть, ми тут страждаємо, а ви там у «європах» сидите. Перепрошую, а де ви були ці вісім років? Війна почалася в 14-му, але тільки зараз до вас дійшло, що таке війна. Люди з Донецька і Луганська зрозуміють, із чим ми стикалися, як це нечесно щодо нас, коли люди кажуть «ви виїхали, а ми залишилися». Чомусь, коли ми виїжджали, ми нікому не казали «несправедливо, що ви в теплі, зі світлом, у своїх будинках і квартирах, а мій старший син мав йти три кілометри до траси по зимовому полю, щоб доїхати 15 кілометрів до школи». Але ми нікого не звинувачували, бо кожен робить вибір, виходячи зі своєї, а не з чиєїсь ситуації, – відповідає журналіст.
Україна переможе, переконаний Олег. Але, на його думку, потім настануть складні часи.
– Зараз важко, дуже важко, смертельно важко, але все зрозуміло: ось ворог, є біле, є чорне. Потім настане мирний час: не буде ворога, але будуть нові проблеми. Будуть важкі часи відбудови. Відбудови не тільки зруйнованого, а відбудови в голові кожного з нас, де б він не був. І журналістам доведеться перелаштовуватися з фронтових зведень на висвітлення нових проблемних тем. Нас попереду чекають важкі, але цікаві часи в плані журналістики, – припускає Олег, який упевнений не лише в перемозі України, а й у тому, що він обов’язково повернеться на Батьківщину.
– Якщо я залишуся в Швеції, то я буду тут «доживати». Це страшне для мене слово – «доживати». А я хочу не доживати, а жити: розвиватися, щось робити, творити, комусь допомагати, бути корисним. Для мене особисто і для членів моєї родини повноцінно це можливо тільки в Україні.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
