Понад три роки журналіст інформаційної агенції УНІАН Дмитро Хилюк провів у російському полоні. У інтерв’ю НСЖУ медійник розповідає про життя в абсолютній інформаційній ізоляції та пояснює, як окупанти імітують дотримання Женевських конвенцій, приховуючи сліди катувань від міжнародних спостерігачів. Після звільнення з полону Дмитро використовує свій досвід для документування воєнних злочинів РФ та захисту прав тих, хто досі залишається в неволі.
3 березня 2022 року його разом із батьком схопили просто на подвір’ї рідного дому в Козаровичах на Київщині. Наставили зброю, накинули на голови куртки й повели в невідомому напрямку. Спочатку його утримували на території окупованого Димера, пізніше вивезли в Росію. Там він перебував у СІЗО міста Новозибков Брянської області та у виправній колонії Пакіно Володимирської області.
– Тоді ми вже знали, що окупанти ходять по хатах та забирають усі цінні речі. Але те, що викрадатимуть людей і везтимуть у Росію, нам і на думку не спадало, – згадує події кількарічної давнини Дмитро Хилюк. – Зранку 3 березня ми з батьком поверталися від сусідів. Я йшов попереду, вже зайшов у свій двір, аж раптом почув голоси. Обертаюся – на батька наставили зброю російські військові. Я підбіг до нього… Далі нас повели до місцевого логістичного центру, закрили в темному приміщенні без вікон. Там уже було двоє чи троє людей. Спершу я подумав, що схопили саме через мою професію, але побачив інших і зрозумів, що не через це.
Після затримання їх розділили. Через деякий час батька відпустили й запевнили, ніби війна “за кілька днів закінчиться і син прийде додому”.
Найважчим випробуванням у російських вʼязницях, за словами Дмитра, став абсолютний інформаційний вакуум. Це тиснуло сильніше за холод, голод чи побої.
– Найважче – це невідомість і відсутність будь-якої комунікації зі світом за дверима тюремної камери. Це навіть гірше за відсутність їжі чи медицини. Якби ми знали, що вдома, що з рідними, було б набагато легше переносити фізичні знущання, – згадує медійник. – Ми намагалися зберігати оптимізм, бо логікою розуміли: вічно це не триватиме. Сподівалися, що кожен день в полоні буде останнім днем.
Перший лист від батьків та колег Дмитро отримав аж у березні 2025 року – доти він не мав жодної інформації про своїх рідних.
– У дверях камери відчинили “віконце”, через яке давали їжу, й мовчки протягнули мені конверт із маркуванням “Укрпошти”. До листа степлером була прикріплена фотографія батьків. Я неймовірно зрадів і розхвилювався, – згадує журналіст. – Тоді я зрозумів, що вони вижили. Потім я звернув увагу на дату: лист був відправлений ще в червні 2023-го. Послання йшло до мене майже два роки. Та все одно це була величезна радість – нарешті отримати бодай якусь звістку з дому.
За його словами, наглядачі колонії намагалися перетворити українців на “безвольну худобу”. У камерах забороняли сміятися, займатися спортом чи проявляти будь-яку активність. Вони робили все для того, щоб людина стала заляканою і пригніченою. Єдиним зв’язком із зовнішнім світом та джерелом реальних новин у цих умовах залишалися новоприбулі полонені.
Натомість від “сторонніх очей” ретельно маскували справжню ж картину того, що відбувалося за стінами камер. Дмитро згадує: перед приїздом представників Товариства Червоного Хреста, адміністрація переховувала тих, кого били. В’язнів із помітними синцями та слідами тортур відселяли в окремі корпуси, куди перевірку не пускали.
– Вони знають, що вони роблять і цілком усвідомлюють, що коять злочини проти людяності й зрештою проти здорового глузду, – говорить Дмитро Хилюк. – Можливо окупанти розраховують на безкарність, з іншого боку – якби вони не боялися відповідальності, то не намагалися б так старанно ховати сліди своїх дій та не носили б балаклави.
За його словами, з літа 2024 року тактика загарбників стала ще підступнішою – вони почали бити так, щоб не залишати зовнішніх слідів. Це робилося для того, аби під час повернення додому українці виглядали “цілими”, що дозволяло РФ цинічно імітувати дотримання Женевських конвенцій перед світовою спільнотою.
Тривалий час батьки та друзі Дмитра перебували в невідомості й не знали, чи живий їхній син. Першу реальну звістку про утримання журналіста вони отримали зі слів українців, які поверталися додому під час обмінів.
Увесь час, поки Дмитро був у неволі, його батьки вели свою виснажливу боротьбу. Тримали зв’язок із міжнародними та правозахисними організаціями, аби дізнатися про місце перебування сина та домогтися його включення у списки на звільнення.
– Ми не припиняли дзвонити: і на спецлінію 16-48, і в Червоний Хрест. Згодом нам підтвердили, що Дмитро у Володимирській області, але записаний як військовополонений. Це абсурд – він навіть у армії не служив! – розповів батько Василь Хилюк. – Але ж вони не мали права просто так тримати цивільного…
Разом із батьки звільнення Дмитра Хилюка домагалися його колеги та правозахисні організації, серед яких Медійна ініціатива за права людини.
Для професійної спільноти він завжди був прикладом “польового” журналіста, який до останнього готував новини для своєї редакції. Його колега та близька подруга Наталія Богута згадує, що Дмитро надиктовував новини телефоном, коли російські танки вже заходили в його рідне село.
Коли стало зрозуміло, що Дмитро в полоні, перед його близькими та друзями постав важкий вибір: мовчати чи ж навпаки – говорити про це на весь світ. Наталія Богута згадує, що спочатку їх відмовляли від розголосу, мовляв, це може лише нашкодити. Проте відкинули ці побоювання та робили все, аби не дати забути про нього.
– У такій ситуації публічність стала не загрозою, а єдиною зброєю. Певні колеги радили сидіти тихо, але я казала – вони вже давно все про нього пробили. Вони ночували в його хаті, бачили журналістське посвідчення, – пригадує пані Наталія. – Треба шукати варіанти, а не просто сидіти. Чого чекати? Не всі повернуться з полону, на жаль.
За її словами, для звільнення Дмитра рідні та колеги задіяли всі можливі міжнародні майданчики: батько журналіста зустрічався з дипломатами у Брюсселі, а Наталія Богута представляла його справу в Європарламенті на спеціальному заході, присвяченому полоненим медійникам.
Зрештою у 2025 році, в День Незалежності України, з російського полону повернулася велика група українських громадян. Серед яких – Дмитро Хилюк. Планує продовжувати журналістську діяльність, утім, каже, в іншому форматі.
– Зараз розумію, що журналістика в умовах війни – це зовсім інше, ніж те, що було до вторгнення, – говорить Дмитро й додає, відповідаючи на запитання журналіста: громадську організацію не створюватиме. – Ми маємо прямий доступ до людей, які приймають рішення, і можемо відкрито запитувати: чому процес стоїть або чому певні кроки виявилися помилковими.
Враховуючи свій болісний досвід, журналіст вважає своїм обов’язком спростовувати будь-які “позитивні” звіти про умови утримання полонених.
– Сьогодні я маю професійну перевагу, за яку заплатив занадто дорогу ціну: я бачив усе на власні очі, – каже він. – Я там був, там все недобре. Про це треба говорити на міжнародній арені. Говорити гучно і говорити багатьом. Думаю, що європейцям у голові не вкладається, що методи нацистів нині успішно застосовує Росія. І це не страшилки, а реальність. Разом із тим, впроваджувати ще більше санкцій.
На його погляд, на рівні держави все ще лишається необхідність підсилення підтримки родин полонених. Як у фінансовому, так і в ментальному аспектах. Родини не повинні залишатися сам на сам зі своїм горем, поки чекають рідних. Дмитро на власному досвіді відчув, як виснажує невідомість: за роки його відсутності здоров’я батьків суттєво погіршилося через постійний стрес.
Дмитро Хилюк переконаний, що його свідчення допоможуть показати світові реальні умови, які РФ намагається приховати за стінами своїх в’язниць.
