Своє останнє відео – чорне небо, по якому летить величезна кількість дронів, він надіслав дружині, рідним 11 січня 2025 року. Того ж дня один із таких дронів знищив автомобіль, яким керував Руслан Ганущак – відомий фотограф і відеооператор, «людина, яка не могла стояти осторонь»…
За неповні 55 років життя він встиг стати свідком і хронікером найважливіших подій сучасної української історії. Його камера фіксувала загибель героїв Небесної Сотні, злочини росіян на Донбасі, жахіття повномасштабної війни.
«Я не можу стояти осторонь того, що відбувається у моїй країні», – сказав він у перші дні Революції Гідності. Ці слова стали кредо всього його життя.
Руслан Васильович Ганущак (14 квітня 1970 — 11 січня 2025) — український воєнний фотограф із Івано-Франківська, оператор, документаліст, альпініст і військовослужбовець з позивними «Остап», «Чугайстер» та «Фотограф». Людина з золотими руками і великим серцем, він залишив після себе багату творчу спадщину. Його життя обірвалося під час бойових дій на Курщині, де він служив начальником майстерні ремонтного взводу артилерійського озброєння штурмового батальйону 92-ої окремої штурмової бригади імені Кошового отамана Івана Сірка. Руслан Ганущак удостоєний військових відзнак командування ЗСУ. За свій внесок у розвиток журналістики та громадянський подвиг Руслан Ганущак за поданням НСЖУ був 6 червня 2025 року посмертно нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня.
Становлення воєнного кореспондента
Події революції Гідності Руслан знімав від першого дня, спочатку своєю камерою, згодом – як оператор Суспільного телебачення. Відзняті Русланом кадри з Майдану світ бачив у прямій трансляції на SPILNO.tv і німецькій «Deutsche Welle».
У січні 2014 року, знімаючи бої на Грушевського, Руслана було поранено у стегно внаслідок вибуху світлошумової гранати, до якої беркутівці прив’язували уламки каменю чи металу, перетворюючи їх на осколкові. Але Руслан уже 18 лютого знімав розгін мирної ходи і штурм Майдану, початок пожежі в Будинку профспілок.
Саме його кадри зафіксували останнє інтерв’ю Сергія Нігояна, загибель земляка Романа Гурика та інших героїв Небесної Сотні. Відзняті Русланом матеріали увійшли до документального фільму «Україна. Майдан. Перезавантаження», а також були використані у номінованому на «Оскар» фільмі «Зима в огні» (Winter on Fire).
Усі ці кадри Руслан передав до Генпрокуратури, і їх використовують як докази під час досудового слідства і в судах щодо злочинів, учинених під час революції Гідності. Сам Руслан також проходив як свідок у справах Майдану.
«За час революції Гідності – від листопада 2013 до початку березня 2014 – він відзняв кілька терабайтів відео», – згадує журналістка з Івано-Франківська Наталія Кушніренко.
Як воєнний оператор Ганущак розпочав свою діяльність уже в 2014 році, коли вступив до лав батальйону «Азов». Руслан був скелелазом і вправним військовим. Це саме він підняв синьо-жовтий прапор на вишці над відбитою в ворога територією в Широкиному під Маріуполем. Ганущак став одним із перших документалістів війни на Донбасі, фіксуючи злочини російських військових у Широкиному, Гранітному, Іловайську та Мар’їнці. Про події того часу зробив документальний фільм «Два дні в Іловайську». І цей фільм посів призове місце на кінофестивалі, що проходив в Маріуполі в 2016 році, його багато разів демонстрували в Україні та за кордоном.
«Це ми нашим дуетом знімали найкращі кадри і короткометражки з Широкиного, Гранітного, Бердянського, Лебединського, Марʼїнки, – написала у фейсбуці військова журналістка Наталія Коцкович. – Ми пліч-о-пліч фіксували у своїх сюжетах всі злочини росії на Донбасі. Руслан був неймовірним!.. Це Руслан вивозив групу під час мінометного обстрілу в Широкиному. Коли всі вже молилися, він просто спокійно обертав до нас голову і казав: «Я і цього разу вас вивезу».
Також світ побачив його фільм про грузинських добровольців в Азові «Брат за брата».
Після демобілізації з Азову Руслан включилися у волонтерський рух, творив фільми, працював у багатьох благодійних проєктах, зокрема – у заснуванні медалі «Брат за брата» для іноземців, що воюють за Україну. Руслан співпрацював з міжнародним культурним фондом «ФРАК», реабілітаційним центром «Франкоопір», молодіжним навчально-виховним вишколом «Карпатський легіон», захищав екологію Карпатських гір, знімав природні заповідники Америки та Індії.
Людина з золотими руками
Поза межами журналістики Руслан також був справжнім майстром на всі руки.
– Все в хаті було відремонтоване. Якщо хтось щось не міг зробити, то Руслан це робив, – згадує дружина журналіста Олександра Кодак. – Дуже любив паяти, особливо дрібні речі.
Найбільшим натхненням для Руслана були гори. Любив походи, вони його надихали, дуже любив збирати гриби.
Улюбленими місцями були Чорногірський хребет та скелі Довбуша в Болехові, де він часто бував у студентські роки. Навіть коли народилася донька Ірина, і вона була ще маленькою – батьки їздили з нею на скелі.
Для своїх друзів та рідних Руслан відкривав світ рідних Карпат, далеких країв Криму, Європи, Америки.
Руслан став хорошим другом для синів дружини від попереднього шлюбу.
– Особливо наша сім’я згуртувалася під час війни. А яким він був батьком! Руслан був тим батьком, який був присутній на пологах. Він був тим чоловіком, який мені допомагав у всьому, – каже Олександра.
Доньці Руслана Ірині Ганущак перше, що спадає на думку, коли вона згадує батька, — це сімейні подорожі в гори.
– В моєму дитинстві тато дуже часто водив нас з мамою в гори, і це завжди були справжні пригоди. Ми їздили на старій “Ниві”, і деколи тато дозволяв мені покататися на даху машини — тоді це здавалося неймовірно захопливим, – розповідає дівчина. – З кожної своєї поїздки батько неодмінно привозив мені якусь милу дрібничку — всі ці речі я досі зберігаю. Хоча через роботу батько часто був відсутній, я завжди могла з ним поговорити, поділитися своїми проблемами. Крім того, він любив дарувати мені незвичайні та цікаві предмети. Досі не розумію, де він їх знаходив, але це завжди були дуже практичні речі, які я використовую й досі… Особливо пам’ятаю один момент, коли я вже була старшою і захворіла на бронхіт. Мами не було поряд, тому доглядати за мною залишився тато. Він дуже турбувався про мене і приготував найсмачніші стейки, які я коли-небудь куштувала.
«Відчував себе сильним і цікавим для інших»
…Руслан народився на Прикарпатті, його дитинство минало в Івано-Франківську та родинному обійсті у селі Рибному Косівського району. У сім’ї, окрім наймолодшого Руслана, був старший брат і троє сестер. Батьки пройшли політичні концтабори Заполяр’я, але зуміли зберегти велику любов одне до одного, до рідного краю, традицій та історичних звичаїв, і зуміли передати ці почуття своїм дітям, виховати їх свідомими патріотами.
– Наша мама Аврелія Йосипівна була чудовою кравчинею та вишивальницею, і вдома Руслана оточували красиві речі, які йому подобалися. Батько Василь Григорович був дуже інтелігентним та ерудованим, навчав нас історії краю та світу, літератури. Ми з радістю слухали татове читання, – розповідає старша сестра Руслана Ірина Ганущак-Форостян. – Руслан змалечку уникав гамірних дитячих забав, навчався гри на скрипці у музичній школі, любив майструвати, цікавився технікою. У старших класах, щоб підтягнути фізкультуру, Руслан почав зі мною кататися на лижах, лазити по скелях Довбуша, ходити у гори, захопився природою. Відтоді відчув себе сильним і цікавим для інших, тихо і достойно утримував свою позицію.
Після школи Руслан закінчив радіомонтажне училище, згодом, після армії, вивчав радіофізику у Чернівецькому університеті. Самостійно освоював операторську справу, знімав природу, цікавих людей і події.
Між мандрами і війною
Захоплення фотографією та відеозйомкою прийшло до Руслана ще в ранній юності завдяки підтримці старшого брата Ігоря і сестрі Ірині. Спочатку були аматорські, потім перші професійні камери. Він працював на ТРК «3 студія» в Івано-Франківську (де, зокрема, випускав авторську програму «Мандри»), був оператором авторської програми «Феєрія мандрів», потім півтора року працював в Києві на ТРК «Чорноморськ», «Рада» а згодом – на авторському проєкті «РУСівЛАН».
«Скільки країн ми разом відвідали, скільки цікавих програм відзняли, скільки різних історій пережили, скільки веселилися та сміялися…» – згадує автор і ведучий програми «Феєрія мандрів», а нині воєнкор Ігор Захаренко.
Руслан любив робити замальовки. Міг дуже довго знімати хмари, що пливуть, сонце, що сідає чи сходить, рослинки, квітку на фоні спаленого поля, тваринок різних, що траплялися в полі зору, а найбільше любив знімати гори.
З початком повномасштабної війни Руслан звернувся до відомого воєнного кореспондента Андрія Цаплієнка. «Хочу з тобою працювати, – сказав Руслан Цаплієнку – Хочу бути корисним». Разом вони знімали сюжети про війну для каналу «1+1».
– Ми працювали в одному ритмі і думали однаково. Ми тримались однакових цінностей (що, однак, не заважало нам сперечатися). Ми робили сюжети так, щоб нікого наша війна не залишала байдужим, – згадує Андрій Цаплієнко. – Нас разом накрило РСЗВ в Анисовому під Черніговом. І Руслан перший крикнув «Лягай!», коли зашелестіли ракети. Врятував, по суті, всіх, хто був поруч.
Руслан Ганущак на громадських засадах як оператор Андрія Цаплієнка висвітлював бойові дії на Чернігівщині та Київщині, неодноразово потрапляв під обстріли. Також він став свідком ексгумації масових поховань після визволення північних регіонів України. Відео, які знімав Руслан на війні, транслювали українські телеканали та іноземні медіа. Він також був гідом воєнного кореспондента «Los Angeles Times» Сергія Лойка.
– Руслан усе робив так, нібито від його роботи щось мало змінитися на краще, – каже Андрій Цаплієнко. – Він завжди намагався розібратися в тому, що хотів знати. Він мав золоті руки. Він був глибокою людиною, бо бути поверхневою його не влаштовувало. Він ліз в саме пекло не тому, що був «адреналінщиком», а тому, що хотів знати все про цю війну, бачити її впритул і бачити тих людей, які тримають Україну.
Як наголошує сестра Руслана Ірина, він вважав, що «зробив недостатньо для своєї Батьківщини-України». Тому у вересні 2022 року пішов добровольцем на фронт воювати у складі героїчної 92-ої штурмової бригади, підрозділ ударних безпілотних систем CODE 9.2. Щодня за кермом бронемашини HMMWV («хамві», військовий автомобіль американського виробництва) Руслан робив усе від нього залежне, щоб кількість поїздок на передову дорівнювала кількості повернень…
«Я вирішив піти на службу, бо відчував, що можу зробити щось більше для свого народу, для своєї країни. Тут, на передовій, я вільний. Вільний від страху смерті, – цитує Руслана Андрій Цаплієнко. – Тебе не турбують дрібниці. Це неповторне відчуття свободи. Ти розумієш, що можеш не повернутися з бойового завдання. І це нормально, це війна. Але «фішка» не в тому, щоб геройськи загинути. Складніше вижити у цьому всьому і дійти до Перемоги. А потім ще треба відбудовувати країну і нове суспільство! Ця війна змусила нас змінитись, щоб врятувати Україну».
– Я замислювалася, що робить чоловіків у нашій родині справжніми українськими чоловіками, – каже двоюрідна сестра Руслана, доктор філософії, релігіознавиця Людмила Филипович. – Насамперед це відчуття в людині захисника. І в Русланові завжди бачили такого захисника родини, а згодом цілої країни.
Людмила Филипович наголошує, що Руслан був «родинним хроністом», тим, хто документував усі важливі події і залишив їх для майбутніх поколінь. Завдяки Руслану родина «зберіглася правдивою і потужною». А згодом він фіксував історичні події цілої країни, нації.
– Руслан належить не тільки нам, його родині. Він не тільки для нас, для родини, Герой і наша Слава. Руслан – син Українського Народу, він назавжди залишиться членом великої Української Родини, – наголошує Людмила.
Останній день
…Останній день життя Руслана почався як звичайний день на фронті. Він переписувався з рідними, надіслав фотографії, розповідав про перенесення відпустки з 15 січня на 1 лютого. Планував багато: хотів піти в гори, замовив нові лижі, готель, хотів провести час з сім’єю та друзями. Говорив, що скучив за доброю кавою, адже дуже любив каву. Каву і морозиво…
11 січня 2025 року Руслан разом із побратимами двома машинами виїжджали з позиції. Одна машина їхала попереду, за кермом другої був Руслан. Саме під неї залетів і вибухнув FPV-дрон. На лихо, в машині був боєкомплект. Тож увесь екіпаж загинув миттєво…
Руслан Ганущак залишив після себе величезний архів відзнятого матеріалу, який розповідає про Майдан, про бойовий шлях «Азову», про перші місяці широкомасштабної агресії… Його роботи отримали близько 10 нагород на відомих фестивалях, представлялися в США, Великій Британії та інших країнах.
Сестра Руслана Ірина Ганущак-Форостян ініціювала створення фундації документалістики імені Руслана Ганущака та щорічного фестивалю документалістів, які працюють у «гарячих точках».
– Мій брат завжди в усьому і в кожному знаходив світло, що торкає серця людей, надихає, – каже Ірина. – Він був небагатослівний, але кожна його думка, вислів – виважений, правдивий і чіткий. Деякі уже стали епіграфами до повістей, книг: «Не бійтеся змін… Відкиньте страх, він заважає рухатися вперед», «Той народ, що знає свою історію, його не побороти»…
До ради експертів фестивалю, головою якої є відома українська документалістка Лариса Покальчук, входять відомі українські та американські журналісти, історики. Премію імені Руслана Ганущака вручатимуть щороку на фестивалі документалістики 14 квітня, у день його народження, мужнім військовим документалістам-операторам, військовим кореспондентам і фотографам, які, ризикуючи життям, фіксують правду війни, залишаючи нащадкам незаперечні свідчення боротьби українського народу за свободу.
– Я вірю, що життя героїв триває у реалізації їхніх планів, задумів, – каже сестра. – І ми з родиною та друзями будемо підтримувати пам’ять відданих захисників Батьківщини та світлої правди про неї.
Донька Руслана Ірина згадує, що, коли вона до нього зверталася, він неодмінно казав: “Все буде добре”.
– Можливо, це звучить банально, але його слова дивним чином завжди мене заспокоювали, – згадує дівчина. – Я вважаю, що дуже важливо говорити про те, що робив мій батько, висвітлювати його роботу, показувати його фільми. Потрібно говорити про нього, щоб люди його не забували.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
