Оксана Іванець – відома українська військова журналістка, підполковник. Вона працювала у Держприкордонслужбі
Прослужила понад 21 рік – із них 10 років у пресслужбі – звільнилася і почала карʼєру військової журналістки «АрміяInform».
– Тато в мене теж військовий. Вперше він узяв з собою на полігон, коли мені було 12 років. Я тоді стріляла з автомата, кидала якусь там гранату. Для мене не порожні слова – присяга українському народові, так мене ростив мій батько. Для мене було неприйнятно писати лише про квіточки і котиків, яких зустрічають прикордонників на вході на службу, коли тривала війна. Я трошки іншого складу характеру, тому прийшла у військову журналістику.
Широкомасштабне вторгнення принесло в її сім’ю довгу та болючу розлуку. Після 24 лютого 2022 Оксана відправила родину, чоловіка та п’ятьох дітей за кордон на цілих півтора роки.
– Я не бачила, як зростають мої діти. У малого почали мінятися зуби, я цього не бачила. Бачила, наскільки сумує син за мною, як він плакав постійно. Це реально розривало душу. Коли старший син увійшов пубертат, йому теж потрібна була мама, щоб могла пояснити йому деякі речі; як переживала старша донька, яка розуміла, що відбувається.
Увесь цей час журналістка фільмувала злочини РФ, збирала історії постраждалих. Оксана ділиться тим, як переживає за долю кожного. Кожна історія – це і велика відповідальність журналістки, тож для неї важливо не лише записати інтервʼю і поїхати, а й підтримувати зв’язок зі своїми співрозмовниками в майбутньому.
Зі сльозами на очах згадує одного з героїв її статей, усміхненого танкіста, який втопив танк, щоб він не дістався ворожій армії, а сам вплав взимку перетинав водойму. Декілька місяців потому бійця не стало, хлопець загинув від прямого влучання російського снаряда в його машину.
Оксана наголошує на важливості інформаційної тиші, будь-яка зайва деталь може загрожувати безпеці країни та принести нові смерті наших військових і цивільних жителів.
– Крім того, що ці люди стають героями матеріалу, журналіст має розуміти, що від кожного слова або якоїсь зайвої інформації на фотографії – цієї людини може не стати.
У ніч проти 10 лютого цього року Росія знову атакувала Харків, 7 осіб загинули, 15 будинків пошкоджено. Оксана Іванець не змогла залишитись в стороні, тож прибула на місце удару. Журналістка бачила не одну смерть, але до них неможливо звикнути. Кожну трагедію вона сприймає як особисту, і реакцію на неї важко передбачити.
– Я думала, що після ексгумації в Ізюмі, що після влучань у Грозі вже очерствіла, що переді мною просто якась залізна завіса і взагалі нічого вже не відчую. Але коли я опинилася в будинку, де згоріла сім’я, побачила ці тіла, оцей кулачок… я просто хотіла, щоб це побачив весь світ, цей кулачок обгорілий семимісячної дитини. І я зірвалася… Це було вперше, коли зірвалася саме на місці події.
Заповітна мрія офіцерки – підготувати матеріал про «прильоти» по Москві. «Хай це не буде червона площа, але щоб це була Москва – центр прийняття рішень», – ділиться Оксана Іванець.
Тетяна Синькова
