У рамках діяльності Центрів журналістської солідарності у Івано-Франківську було започатковано рубрику «Юність, обпалена війною», в рамках якої студенти-переселенці розповідають свої історії, пов’язані із війною. Сьогодні в цій рубриці своїми спогадами про рідне місто й переїзд на Івано-Франківщину ділиться Катерина Кубайчук із Василівки Запорізької області, студентка-першокурсниця кафедри журналістики Факультету філології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Наразі вимушено проживає на Прикарпатті через повномасштабне вторгнення росії на терени України.
Нескінченний лютий
24 лютого настав найстрашніший день для кожного українця. Декілька днів тому я була звичайною одинадцятикласницею, яка постійно готувалася до ЗНО. Ранок почався з того, що я взяла у руки телефон. Багато повідомлень від рідних та друзів. Нічого не розуміючи, читала кожне SMS, де писали: «ВІЙНА». Через декілька хвилин прийшла мама і почала плакати. В країні – повномасштабна війна. Мій тато – за кордоном…
Ми залишились утрьох. У мене є молодший братик, йому 13. Ажіотаж заполонив місто. Банкомати не працюють, у магазинах та аптеках – черги. Люди скуповують найнеобхідніше. Сирен майже не було: вони не працювали. Я одразу зрозуміла, що з Василівкою щось буде, адже наше місто стоїть на перетині багатьох доріг. 3апоріжжя – за п’ятдесят кілометрів від нас, Мелітополь – за сімдесят, а Енергодар – за сорок сім.
1 березня. День, коли я подумки прощалась із близькими та життям. Доволі складно розуміти, що йде війна, що це не сон, а страшна та болюча реальність. Прокинулась я від того, що в квартирі вилітають вікна. Цей жахливий звук вибуху не забуду ніколи. Ти молишся, щоб близькі уціліли. Брат у моїй кімнаті, мама на кухні чекала на бабусю з дідусем. Уночі, 28 лютого, біля опівночі, обстріляли передмістя, де вони жили. Рідні вирішили триматися разом. Але це був лише початок пекла. В той момент, поки мама відчиняла двері, пролунало три потужні вибухи.
Ми всі побігли в сховище, нічого з собою не взявши. Не було ані світла, ані, води, ані зв’язку. Сиділи довго. Коли стало трішки тихіше, мама піднялась у квартиру та взяла речі, документи, їжу. Згодом прийшла тітка з дітьми. Нас було десятеро. Мешканці будинку сиділи з нами.
Вся п’ятиповерхівка залишилася без вікон. Дні та ночі зливались в одну нескінченну темряву. Адаптуватися було складно, відвикнути від спокійного життя – ще складніше. Місто безжалісно руйнували. Знищено залізничний та кам’яний мости, які сполучали нас із Запоріжжям. Надії вижити не було жодної. Дев’ять днів залишалися в підвалі.
Третього березня в мого брата був день народження. Він загадав перемогу і підтримував нас як справжній чоловік…
За малий проміжок часу всі змінилися, подорослішали. Люди почали виходити зі сховищ, намагатися жити повсякденним життям. З’явилися гуманітарні коридори, і місцеві жителі стали залишати місто… А ми – залишалися. Я багато читала книг Стівена Кінга й Агати Крісті. Вони допомагали заховатися від жахливої реальності у свій уявний світ, де добре та спокійно.
30 березня приїхав тато. Найкращий день. Ми не бачилися пів року. Жодного дня не було, щоб не стріляли. Стріляли вночі, вдень, вранці. До цього не можливо звикнути, але з часом не так боїшся, як спочатку. Окупанти ходили по домівках та шукали українських військових, перевіряли телефони.
Батьки почали планувати виїзд через гуманітарний коридор. Тато, однак, вирішив залишитися в місті, разом зі своєю сестрою та її родиною.
11 квітня, в призначений день виїзду, ми довго чекали. Але тривали сильні обстріли, і нас не випускали. Врешті, на декілька тижнів гуманітарні коридори закрили.
23 квітня російська ракета прилетіла в мій будинок, постраждалих не було.
Батьки відвезли нас до тітки, де було тихо. Гуляли, спали без вибухів та верхнього одягу. Було відчуття, наче повернулися в час безтурботного дитинства. Лише тоді я відчула себе живою…
Через тиждень ми повернулись у Василівку і почали готуватися до виїзду. Майже ніхто про це не знав.
Шостого травня нам вдалося покинути місто. Ми тікали. Російські військові не пускали, але все вийшло. Вночі вони влаштували, як зазвичай, гучний «концерт». День також був неспокійним, їхали з тваринним страхом у серцях.
* * *
Непередавані емоції, коли бачиш український прапор та військових! Це була наша маленька перемога!
Їхали довго. На ніч залишись у прабабусі в місті Сміла Черкаської області. Два дні потому ми приїхали в село Яблуниця Верховинського району, що на Івано-Франківщині, де мешкаємо дотепер. Зустріли нас тепло. Висловлюю велику подяку своїй тітці та її родині, які прийняли нас!
Я відкрила багато нового для себе. Ходили та їздили в гори. Все налагодилось, але душею я була вдома. В рідній Василівці. Нестерпно хотілося, та й хочеться, повернутись.
… Бабуся та дідусь повернулися назад у місто. 30 травня у Василівці зник зв’язок, якого немає дотепер. Зв’язатися складно, завжди чуєш: «Зараз абонент знаходиться поза зоною досяжності». Немає газу понад чотири місяці, світло з’являється і зникає. Російська пропаганда – на кожному кроці.
Життя в Василівці наразі можна порівняти з життям рабів. Там абсолютно відсутня свобода слова та незалежність думки. Демократія, яка розвивалася впродовж десятиліть, зійшла нанівець.
Але я знаю: моє місто вистоїть наперекір усім труднощам, і ми повернемося до своєї української Василівки!
Катерина Кубайчук
