Центром журналістської солідарності в Івано-Франківську було започатковано рубрику «Юність, обпалена війною», у межах якої студенти-переселенці розповідають свої історії.
Пропонуємо розповідь Дар’ї Любарської зі Слов’янська Донецької області, яка переїхала до Дніпра. Після початку повномасштабного російського вторгнення деякий час дівчина разом з родиною мешкала у Кам’янському. Потім батьки повернулись на Донеччину, а Дар’я вступила до Дніпровського Університету митної справи та фінансів на спеціальність «Журналістика».
Історію Дар’ї записав Дніпровський Центр журналістської солідарності.
Все буде Україна! Все буде Слов’янськ!
Слов’янськ — мальовниче місто на півночі Донецької області, в долині річки Казенний Торець. Місцевість відома унікальними лікувальними озерами, великою горою Карачун і ландшафтним парком Слов’янський курорт.
Це — моє рідне місто, яке я обожнюю всім серцем та душею. У Слов’янську я народилася, знайшла друзів, з ним пов’язані мої найкращі спогади… Місто у мене завжди асоціювалося з теплою, сонячною весною. Але 11 квітня 2014 року все змінилося. Саме в цей день моє радісне, квітуче містечко стало сірим та похмурим.
Слов’янськ став першим містом в Україні, з якого почалася боротьба за незалежність. Він став ареною бойових дій між російськими терористами й українськими силовиками. У моїх спогадах цей день, напевно, залишиться назавжди. Ранок, я у бабусі вдома, ми збираємося їхати на заняття з танців… Чомусь почали літати гелікоптери, ми почули тривожний дзвінок у двері — прийшла моя мама. Навіть не прийшла, а прибігла, щоб повідомити про те, що терористи захопили райвідділ міліції й вивісили прапор рф на головній площі міста. На той момент мені було дев’ять років і я не зовсім розуміла, що відбувається. У моїх думках було лиш одне: «Чому матуся з бабусею так нервують?». Через годину у бабусі зібралися усі родичі, які мешкали поруч. Ми дивилися новини та чули звуки пострілів у вікно. Мені було моторошно. В той момент батько сказав ці два слова, які я досі пам’ятаю: «Почалася війна».
«Що? Чому? Навіщо?» — головні запитання у моїй голові. З кожним днем ситуація у місті погіршувалася, воно повністю опинилося в окупації. Мені було неприємно бачити, як з моєї рідної Батьківщини знущаються. Скрізь майоріли незрозумілі прапори, жахливі люди у військовій формі та в балаклавах блукали районами міста.
Слов’янськ був окупований майже три місяці. Вночі 5 липня 2014 року над головною будівлею міста знову підняли наш, український прапор. Як зараз пам’ятаю, просидівши три дні у підвалі через сильні бомбардування, хтось із людей з вулиці крикнув: «Наші!». Усі, хто були зі мною у підвалі, вийшли на подвір’я. Було незвично бачити денне світло та яскраве сонце, яке світило прямо в очі. А ще більш незвично було бачити, як їдуть танки з українськими прапорами. Моє щастя було безмежним у ту мить. Наші військові з танків махали руками. Я й досі посміхаюсь як згадую цю картину.
Після цих подій моїм бажанням більше ніколи не почути ці страшні слова від батька, що почалася війна.
Але настало 24 лютого 2022 року… Тієї ночі я прокинулася від звуку вибуху. Тепер уже моя мама сказала ці два слова: «Почалася війна».
Сльози… Багато сліз. Моє головне бажання не збулося. Рідне місто знову потерпає від ворожих обстрілів, багаточисленні руйнування вкотре перетворили квітучий Слов’янськ у похмурий та непривітний. Наразі без окупації. Упевнена, що завдяки нашим воїнам воно залишиться під українським прапором.
Я хочу повернутися додому, до рідних місцевостей, знову вдихнути звичне повітря, зустрітись із друзями та насолоджуватися красою Слов’янська. Він вистоїть знову, адже іншого вибору немає. Моє місто сильне, його оберігають кращі військові та за нього моляться усі 100 тисяч містян.
Все буде Україна! Все буде Слов’янськ!
Дар’я Любарська, студентка 1 курсу спеціальності «Журналістика» Університету митної справи та фінансів
