Важкі бої, поранення, втрата кінцівки та евакуація за допомогою одних рук – те, що довелося пережити українському військовому Максиму Логвинову. Боєць з Сумської області дивом врятувався з однієї з найгарячіших точок на планеті – Бахмуту. Від втрати другої кінцівки 34-річного військового врятував телефон та любов мами. Гаджет чоловік тримав у кишені – щоб завжди мати можливість подзвонити додому.
Філіал пекла
Авіаційні бомби, активні бої та постійний гуркіт артилерії – в таких умовах кілька місяців надавав першу допомогу українським військовим стрілець-санітар Максим Логінов під Бахмутом, фронтовим містом на сході України. З моменту повномасштабного вторгнення Росії бої за Бахмут стали найдовшою та найкривавішою баталією цієї війни.
“Я побував у філіалі пекла”, – згадує Максим свою службу у місті, що до війни було одним з індустріальних центрів регіону та налічувало близько 80 тис. населення. Зараз воно стоїть в руїнах, там немає жодного цивільного мешканця, а жорстокі бої все ще точаться на його околицях.
Нечисленними світлими моментами у темряві війни для Максима були дзвінки додому. У нижній кишені камуфляжних штанів військового завжди лежав телефон – з нього він набирав маму у хвилини затишшя.
“Я знав, що вона не засне, якщо не почує мій голос. Для неї це було сенсом життя”, – згадує військовий. Телефонний зв’язок був місточком у мирну реальність. Кілька слів дозволяли протриматись ще годинку, день, добу, тиждень.
“Мамо, алло. Зі мною все добре”, – все, що іноді встигав він сказати, піднявшись на пагорб, подалі від позиції.
На війні Максим не припиняв сумувати за домом. Він не був військовим до повномасштабного вторгнення та не мав бойових навичок. Чоловік виріс у Путивлі на березі Сейму, маленькому місті на Сумщині з багатою історією, та став будівельником. Тихий аграрний населений пункт з менш ніж 20 тисячами мешканців знаходиться в парі десятків кілометрів від кордону з Росією. Тож 24 лютого місто опинилося у повному оточенні військ країни агресора. І поки на околицях Путивля розривалися касетні снаряди від російських систем залпового вогню “Смерч“, будівельник Максим вирішив йти на фронт. Після місяця військової підготовки, навесні, він одразу поїхав на передову. Його місто вже звільнили Українські збройні сили, але інший фронт потребували його навичок.
Завдання в точці “нуль”
“Нуль” – так українські військові називають координати на мапі, за якою починаються позиції ворога. З цієї точки йде відлік запеклих боїв, у ній зростають ставки між життям та смертю.
“Коли тобі дають бойове завдання на «нулі», ти розумієш кожного разу, що це може бутиу твій останній бій”, – згадує Максим своє найважче завдання.
Того разу все одразу пішло не так – обстріли посилились і він не встиг подзвонити мамі.
Надаючи допомогу пораненим, одразу й не помітив свист міни. Потім – вибух в окопі поряд із ним, важкий гул в голові, спалах вогню і контузія. Металеві уламки міни збили хлопця з ніг. Голову врятував тактичний шолом. Уламки пройшлись також по ребрам та ногам. Права була вся в крові: відірвало два пальці, розірвало м’язи та судини. Ліва – теж поранена, але вціліла. Основний удар на себе прийняв телефон, який Максим не виклав, бо сподівався ще почути рідний голос.
“Я втрачав кров та майже втратив свідомість, але сили додавала думка про те, що мушу вижити, бо мати не переживе”, – Максим розповідає, як самостійно накладав турнікет на закривавлену ногу.
Треба було негайно вибиратися, але допомоги поруч не було. Мінометний обстріл ставав все щільнішим.
“Евакуюватися доведеться самотужки”, – зрозумів Максим.
Зціпивши зуби, поповз у бік, де мали бути українські військові. Повзти довелося на самих долонях по гравію та уламкам. Через стан шоку Максим не може оцінити відстань, яку подолав, але шкіра на його руках була повністю зідрана.
“Коли тітка, що приїхала з мамою до лікарні, спитала, чому долоні – суцільна рана, він відповів: “Тьоть Люсь, це я повз на руках поранений, здається цілу вічність”.
Та врятоване життя коштувала таких страждань. Максим виліз ближче до українських позицій, де його підхопили волонтери та вивезли з-під вогню. До медиків діставалися аж 4 години. У найближчому до фронту шпиталі зробили переливання крові, у наступному більш тиловому – ампутували пальці ніг та п’ятку. Але і це був не кінцевий пункт призначення.
Мамо, в мене більше немає ноги
Основну допомогу бійцю надавали в лікарні у Харкові, крупному обласному центрі на сході України. Отямившись зранку після операцій Максим одразу зателефонував додому: «Мамо, в мене більше немає ноги. Лікар сказав, що це було необхідно для порятунку життя». Через те, що евакуація Максима затягнулась, ампутації не вдалося уникнути. Та військовий витримав удар, бо розумів, що міг лишитися без обох ніг, якби не щасливе співпадіння.
Після тривалого лікування герой нарешті приїхав додому. Але повернення стало початком важкого шляху, на якому йому доведеться знову вчитися ходити.
“Зараз, вдома, інколи йому сняться ці страшні дні, години і хвилини. Він часто й досі просинається від власних криків”, – розповідає мати військового Тетяна Олександрівна, що опікується пораненим сином.
Сім’я Максима – невеликих статків. Тому реабілітація для них майже непідйомна фінансово. Тому до допомоги родині долучилися як мешканці Путивлю, так і всеукраїнські волонтери. Спочатку чоловіку надали сучасні милиці, без яких було просто неможливо пересуватися на одній нозі.
Та цієї зими, коли випав перший сніг, милиці виявилися безпорадними. Щоб дістатися до лікарні з дому по ожеледі матері доводилось тягти сина на санчатах. Тож і тут – сподівання на допомогу волонтерів…
Поранений, але незламний
Саме волонтери допомогли Максиму потрапити у Український національний реабілітаційний центр «Unbroken». Це унікальна лікарня у Львові, де люди, які постраждали від війни, отримують комплексну кваліфіковану медичну допомогу. Серед напрямів роботи центру – реконструктивна хірургія, ортопедія, виготовлення протезів та протезування постраждалих.
Нещодавно у “незламному” центрі Максим пройшов лікування та підготовку до встановлення протезу. Зараз чоловік чекає у черзі на таку необхідну йому штучну “кінцівку”. Про суперсучасний біонічний протез, на жаль, він навіть не мріє через його велику вартість. Але його головна мета зараз – пройти протезування, стати на дві ноги та наново навчитися ходити.
Найбільша мрія героя проста та дуже людяна. Пішки піти від дому на риболовлю до річки Сейм. І здається, для героя, що вибрався з самого пекла, немає нічого нездійсненного.
Тетяна КАУШАН, «Путивльські відомості», місто Путивль, Сумська область
Цей матеріал підготовлено редакцією газети «Путивльські відомості», місто Путивль, Сумська область, за ініціативи Національної спілки журналістів України в межах проекту «Голоси України» за підтримки Європейського центру свободи преси та ЗМІ (ECPMF) та МЗС Німеччини.
