Заслужений журналіст України Семен Случевський нині працює на культурному фронті й разом зі своїми рідними активно допомагає ЗСУ. Кіноакадемік, член Євразійської академії телебачення і радіо, член Міжнародної асоціації спортивної преси, сценарист, режисер, продюсер поділився думками про виклики, що постали перед Україною, і пропонує шляхи об’єднання нації через культуру та спорт.
Про повернення українців на батьківщину й важливість єдності
– Я упевнений, що чоловікам, саме чоловікам, які виїхали з різних причин, треба повертатися й захищати країну, – вважає Семен Случевський. – Ситуація на фронті складна. Армія росії має більший мобілізаційний ресурс – у них 140 мільйонів населення, а в нас нині приблизно 25 мільйонів…
Я часто бував у відрядженнях за кордоном і бачив, як наша діаспора гордо носить національну символіку, синьо-жовті футболки. Але це – там. Мене глибоко засмучує, що переселенці зі сходу й тимчасово окупованих територій України мусили платити непомірні суми за оренду житла в західних регіонах, де відносно безпечно. І саме в тих регіонах найбільше говорять про патріотизм.
Наша найголовніша мета – об’єднуватися. Ми маємо разом боротися за спільну справу. У моїх найближчих планах – зняти документальний фільм про видатну постать, легендарного футбольного тренера Валерія Лобановського. Якщо винести за дужки футбол, то хто такий Лобановський? Він об’єднувач – одна з небагатьох постатей всеукраїнського масштабу, яка об’єднує людей незалежно від регіону.
Про російську пропаганду
Скажу про два великі кінофестивалі – у Венеції і Торонто. На Венеційському вже показали фільм «Russians at War» («Росіяни на війні») російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової. Вона пов’язана з головним пропагандистським медіахолдингом путіна – Russia Today. Це обурило, особливо українську діаспору в Торонто, де також планували показ. Українська делегація висловила протест, а українці в Канаді організували акції, підписували петиції з вимогою заборонити демонстрацію цієї стрічки. Та попри всі зусилля фільм допустили до показу.
Нам потрібно посилювати свою інформаційну боротьбу. Росія, витрачаючи величезні кошти, вже запустила фільм «Свідок», що викривлює події в Бучі та Ірпені, звинувачує українську армію у звірствах. А ми досі не створили достатньої кількості фільмів, які б правдиво показували війну. Нам потрібно активніше працювати, щоб донести світові правду й не дозволити російським наративам домінувати. Москва ніколи не шкодувала грошей на свою пропаганду коштом власного народу з рабським менталітетом. А ми маємо інвестувати в інформаційну боротьбу за правду.
Про український кінематограф
Я щиро занепокоєний станом української кінематографії, особливо в умовах інформаційної війни. Ми досі не створили гідного фільму про війну, за винятком «20 днів у Маріуполі». Ця стрічка режисера Мстислава Чернова, створена Associated Press і Frontline, стала знаковою та найкасовішою документальною стрічкою в історії українського кінематографу, здобула понад 20 нагород і 40 номінацій у всьому світі, включно з «Оскаром». Але ж фільм – один.
Рівень нашої «контрпропаганди» залишається дуже низьким, і це свідчить про хиби державної політики. Хоча фільми знімаються, проблема в тому, що держава через об’єктивні причини фінансує кінематограф недостатньо – бо гроші потрібні на армію. Водночас постійно знімає лише вузьке коло осіб, наближених до влади. Ці стрічки не мають значної художньої цінності…
Про рабський менталітет
На росії завжди панувало рабське мислення. У них був «цар-батюшка», якого сліпо слухалися. Ось історична притча: під час одного з бунтів цар Ніколай І разом з козаком приїхав із Петербурга в Новгород. Не злізши з коня, він крикнув бунтівникам: «На коліна!» – і дві тисячі людей впали на коліна. Це і є психологія середньостатистичного росіянина – покора та страх. І путін так само зневажає свій народ – підвладний та покірний. І, на жаль, багато хто в Росії приймає цю роль, не бореться за свободу.
Україна ж зовсім інша. Наші люди вільні духом, з давніх-давен козаки боролися за свою незалежність. Українці не схильні до рабської покори, ми генетично інші. Українець ніколи не стане на коліна.
Про нові проєкти, що об’єднуватимуть українців
Роботи багато, і я вже написав три книжки. Зараз працюю над документальним фільмом «Шева» про Андрія Шевченка. Цікаво, що цього літа на Євро-2024 в нього запитали: «Ви ще воюєте? Перестаньте вже воювати». На це він відповів: «А ви що пропонуєте – здатися й віддати наші окуповані території?»
Андрій підписав книжку, і ми відправили велику партію з його автографами на фронт. Ви б бачили, з якою радістю солдати приймали ці подарунки! Такі ініціативи потрібно робити частіше.
Наразі також у розробці серіал «Лобан» про легендарного Валерія Лобановського. Планую залучити американських колег, адже самостійно фінансово цей проєкт не потягнути. Він має бути масштабним і міжнародним, щоб ще раз розповісти про Україну на весь світ. Наприклад, Лобановський по батьківській лінії походив від польського графа, що вже зацікавить польську аудиторію. Є багато інших моментів, які привернуть увагу. Це не просто фільми про спорт – це історії, які мають об’єднувати націю.
Також плануються фільм і книжка про Олександра Шовковського. Він не лише талановитий футболіст і тренер, а й шанувальник, наприклад, Черчилля. Життєві ідеї Черчилля близькі йому, і це додає глибини його особистій історії.
Ми маємо об’єднуватися для перемоги не лише на фронті, але й на інформаційному полі, у культурі, спорті та в кожній сфері життя.
Про рідних і підтримку України
Частина моєї родини, зокрема донька Марія зі своєю мамою та з сином, а також мій брат Олександр, проживає за кордоном. Там вони активно допомагають Україні.
Марія Онищенко, донька Семена Случевського, зі своїми рідними нині перебуває в німецькому місті Марбурзі. Місто відносно невелике, але там дуже потужна волонтерська діяльність: допомогу Україні збирають і відправляють на постійній основі.
– До початку війни, хай це, може, дивно, я була морально готова, – пригадує Марія. – Прокинулася, як і багато інших українців, о п’ятій ранку 24 лютого від вибухів. Невдовзі прочитала в новинах, що небо над Україною вже закрите. Я розбудила сина Івана: «Ваню, війна. Вставай. Переходимо в підвал». Певний час виїжджати з Києва не планувала, думала, що вдома начебто в безпеці. Але за тиждень довелося-таки змінити рішення. Я їхала автівкою, в якій були мій 16-річний син, мама та доньки моєї подруги, що залишилася в Києві з чоловіком.
Марбург, як на мене, дуже схожий на наш Кам’янець-Подільський. У нас тут дуже потужна українська спільнота – і ми, біженці, і українці-емігранти, які виїхали ще до війни. Збори проводяться постійно – купуємо аптечки, дрони, мотори для човнів ДСНС. Допомога в нас переважно цільова, і я як адміністратор нашої спільноти можу відзвітувати за кожну витрачену гривню. Крім того, наші українські жінки постійно плетуть маскувальні сітки. Моя мама вже ходить на плетіння, як на роботу.
Українці, які вже давно в Марбурзі, щоліта організовують для дітей з окупованих і прифронтових територій табір. Акція має назву «Два тижні без війни». Діти відвідують екскурсії, у них насичена культурна програма. Також наша спілка збирає гроші на медичне обладнання. У Марбурзі є потужний авторитетний медичний центр Uniklinikum, там ми організовуємо лікування та відновлення поранених українських воїнів, потім під час реабілітації ними опікуємося. Душею й серцем ми з Україною і намагаємося віддавати всі сили допомозі рідній країні.
Олександр Карпиловський, брат Семена Случевського, живе у Швеції, в Стокгольмі, вже 33 роки. Він емігрував перед розпадом СРСР. У Києві працював на кіностудії «Київнаукфільм». У Швеції працювати за спеціальністю не вдалося, що не дивно, але знайшов себе в готельному бізнесі.
– 24 лютого 2022 року о п’ятій ранку мені зателефонувала племінниця з Києва й повідомила, що столицю бомблять. Півтора місяця до того, у січні, я був у Києві, і знайомі, з якими обмінювався тривожними думками щодо скупчення рашистських військ на кордоні з Україною та ймовірності нападу росії, здебільшого були впевнені, що то, мовляв, путін блефує. На жаль, помилялися…
Хочу сказати, що Швеція повністю підтримує Україну. Від шведів я не чув жодних сумнівів щодо правильності цієї підтримки. Були деякі емігранти, які під впливом російської пропаганди висловлювали думки на кшталт «нє всьо так адназначна», але це радше виняток. Загалом шведи фантастично підтримують Україну. Я вже давно не в готельному бізнесі, але коли почалася війна, мені телефонували туристи, які колись зупинялися в нашому готелі, і питали, чим можуть допомогти.
У нас діє багато волонтерських організацій. Щопонеділка в центрі Стокгольма відбуваються мітинги на підтримку України, де виступають люди і збирають гроші.
З перших днів війни я замислився, як максимально можу допомогти Україні. Я звернувся до волонтерської команди, яка збирає гроші й купує транспортні засоби. Тепер щасливий від того, що в цій допомозі є дещиця й моїх зусиль. Я переганяв різний автотранспорт до України. Так, з напарником ми доставили, зокрема, пожежну автівку й вантажівку до Львова, військовий автомобіль до Житомира, автобус до Києва тощо. Це триває вже понад два роки. Можу запевнити, що й далі шведи надаватимуть різноманітну допомогу Україні – аж до її неодмінної перемоги над агресором.
Юлія Семененко
Фото надав Семен Случевський
Створено за участю CFI, Agence française de développement médias як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.