Згідно з останніми підрахунками Уряду та Міністерства соцполітики станом на вересень поточного року в Україні зареєстровано 4 млн 965 тисяч вимушено переміщених осіб. Така кількість українців, які через війну втратили житло, майно, роботу, звичне оточення, вимагає від громад, що їх приймають, нестандартних рішень. Адже вимушене переміщення більше ніж 10% населення країни – це виклик для країни у стані війни.
Шахтарське місто Мирноград на сході України з лютого 2022 року стало одним з центрів тяжіння для тисяч вимушених переселенців з Авдіївки, Бахмуту, Маріуполя, Очеретиного, Курахового, Часового Яру, Кераміку, Курдюмівки. Наразі у місці проживає понад 1500 біженців з лінії фронту. Всі вони потребують житла, захисту та підтримки.
При цьому Мирноградська громада системно зазнає обстрілів та руйнувань інфраструктури. Тут часто відсутнє світло, інтернет та мобільних зв’язок, місяцями через наслідки бойових дій відсутнє централізоване водопостачання. Про те, як в таких умовах місто намагається стати новим домом для біженців, цей матеріал.
Новий дім
«Знаєте, рятівники вчать під час обстрілів лягати, бігти в укриття. Насправді так не виходить. У момент обстрілу усе тіло ціпеніє», – 69-річний пенсіонер Віталій Кошовий згадує своє життя у Авдіївці. Як і сотні інших жителів охопленого бойовими діями міста на сході України чоловік обрав своїм тимчасовим прихистком Мирноград.
Війна позбавила Віталія дому, безпеки та можливості бути поряд із сім’єю. Рятуючись від нищівних обстрілів, родина виїхала у Європу. В той час сам Віталій до останнього намагався врятувати будинок та майно. Чоловік слідкував за власним домом та домівками ще 13 сусідів, які виїхали з міста. Аж поки ті не були зруновані вщент.
У цей час чоловік став свідком численних смертей знайомих та друзів: «На нас падали касетні снаряди та фосфорні бомби. Пам’ятаю такий обстріл застав мене на вулиці. Один перехожий побіг вулицею вперед, другий назад: першого поранило в ногу, іншого – у спину, а я вцілів».
Коли пан Віталій усвідомив, що єдине, що можна врятувати із Авдіївки, – це власне життя, він виїхав у Мирноград.
«Я неодноразово чув, що тут приязно ставляться до вимушених переселенців корінні мешканці, місцева влада та волонтерська спільнота», – пояснює свій вибір чоловік.
На новому місці Віталій Кошовий шукав житло через Мирноградський центр підтримки переселенців. Там йому підібрали пустий будинок та видали речі першої необхідності. Адже із Авдіївки він зміг вивезти тільки улюблену кішку. Через місцевий центр Управління соціального захисту як переселенець чоловік отримав грошові виплати та вугілля для опалення будинку.
Комплексне рішення
Таких вимушених переселенців, як пан Віталій у Мирнограді наразі більше 1500 осіб. Коли в місто почали массово приїздити люди, місцева громада зрозуміла, що проблему соціалізації такої величезної кількості переселенців на новому місці проживання потрібно вирішувати комплексно. І рішення швидко знайшли волонтери та активісти. Мережеві ініціативи на кшталт додатку «Прихисток» допомогли побудувати ланцюжки між тими, хто потребував безкоштовного житла, і тими, хто міг і прагнув його надати.
Але проблемним лишалось питання соціалізації людей, які прагнули від приймаючих громад не лише прихистку, а й облаштування у новій реальності.
Свій рецепт успіху, швидкої й ефективної допомоги переселенцям знайшли у Мирнограді. Причини, через які люди обирали для життя саме це місто, – різні. Але, без сумніву, переважну роль тут зіграла ефективна модель комунікації Координаційного комітету самоорганізації населення, представників влади, соціальниих служб та волонтерів.
Голова Координаційного комітету В’ячеслав Сирота розповідає, що події 24 лютого 2022 року для нього особисто виглядали сюрреалістично. Свідомість певний час відмовлялась сприймати на віру всі жахіття подій. Зібратися та зосередитися допомогли переселенці, які почали їхати у Мирноград сотнями.
«У сусідніх містах не було розуміння, як організувати центри з прийому ВПО, – зазначає В’ячеслав Сирота. – А у нас був досвід 2014 року. Тоді на початку війни на сході України ми два роки допомагали біженцям. І цей важкий досвід знадобився нам зараз після повномаштабного вторгнення».
У той же час картина лютого 2022 року суттєво відрізнялася від 2014 року. Перш за все – через кількість людей, які рятувалися від війни, важкістю їх морально-психологічного стану та потребі вирішувати купу організаційних питань для подальшої евакуації у Дніпро, Львів або для первинної адаптації у Мирнограді.
«Людей вивозили з-під бомбардувань, – згадує В’ячеслав Сирота. – Найчастіше у шоковому психологічному стані. І люди, які сиділи родиною тиждень у підвалі без їжі та води, у брудному одязі, без документів, без майна, із жменею дріб’язку у кишені, замість колишнього благополуччя, були змушені адаптуватися до нової реальності».
Треба було якось їм допомогти. А це означає: прийняти, зареєструвати, надати першу психологічну допомогу, госпіталізувати, якщо необхідно, знайти медикаменти тим, хто потребує, – і усе це практично одномоментно.
Потім поселити, нагодувати, одягнути, супроводити, надати можливість жити у Мирнограді або організувати подальшу евакуацію по одному з двох відкритих напрямків.
Впоратися з цими викликами допомогли жителі міста. Мирноградці швидко зрозуміли, яка величезна кількість новоприбулих людей потребує підтримки. І прийшли на допомогу, ставши волонтерами центру.
«Допомагаючи ВПО, мирноградці не лише робили добру справу, а й боролися із власними страхами, рятуючись від війни. Адже коли ти спільно робиш добру справу заради допомоги іншим – ти отримуєш точку опори, навіть перебуваючи у стані постійної невизначеності», – каже голова центру.
“Допомагаючи ВПО, мирноградці не лише робили добру справу, а й боролися із власними страхами, рятуючись від війни. Адже коли ти спільно робиш добру справу заради допомоги іншим – ти отримуєш точку опори, навіть перебуваючи у стані постійної невизначеності“, – каже голова центру.
Об’єднані
Модель прийому біженців у Мирнограді складається з великої кількості пунктів, але головні – це налагоджена транспортна логістика прийому людей, наявність цілодобово працюючої команди з прийому, надання гарячої їжі та напоїв, робота психологів і медиків, перша медична допомога та госпіталізація, реєстрація усіх прибулих, розселення у Мирнограді або облаштування у місцях перепочинку, надання одягу та засобів гігієни, допомога у відновленні втрачених документів, гаряча лінія для розшуку зниклих родичів, допомога у відновленні соціальних виплат і пенсій, надання гуманітарної допомоги, допомога у працевлаштуванні та сприяння у пошуку арендованого житла на тривалий час.
В’ячеслав Сирота розповідає, як це виглядало на практиці: «Наприклад, приїжджає вночі до нашого міста 80 людей з фронтового селища. Ми їх зустрічаємо, кожен з них обов’язково реєструється. Ми одразу започаткували телефон гарячої лінії. Він і зараз працює. Усі, хто когось розшукує, часто дзвонять нам. Поранених направляємо до лікарні, усіх годуємо бутербродами, даємо гарячий чай. З дітьми у цей час грають волонтери-психологи. Після оформлення визначається місце тимчасового поселення. Потім людям знову надають транспорт, везуть і селять у дитячі садки та школи, тимчасово переобладнані у притулки».
Після тимчасового розміщення у садках і школах – наступний етап. Переселенці визначаються із власними бажаннями: хтось хоче залишитися та перечекати, хтось – їхати далі.
Заступниця начальника Мирноградської військової адміністрації Тетяна Ситник зазначає, що війна докорінно змінила ставлення людей до багатьох питань.
«Мені здається, що війна нас усіх об’єднала. У місті немає жодної байдужої людини. Звісно, ті, хто постійно контактують з переселенцями, фізично втомилися. Але ця втома порівняно з тим, що пережили люди, які приїжджають із зруйнованих міст, – ніщо. Тому ми намагаємося бути дуже уважними та гостинними», – впевнена представниця влади.
Упродовж року від початку роботи центру вимушеним переселенцям і мешканцям міста, які не зголосилися на евакуацію, було видано понад 95 тисяч гуманітарних наборів.
За кожною цифрою наданого переселенцям гуманітарного набору чи допомоги у пошуку та оренді житла стоїть життя конкретної людини. Серед таких переселенців і пан Віталій Кошовий. Наразі чоловік мешкає у Мирнограді вже рік. І розуміє, що минулорічне рішення покинути рідну Авдіївку врятувало йому життя.
«Я виїхав із Авдіївки 9 жовтня 2022 року. А за кілька днів після мого від’їзду на нашому базарі під обстрілом загинуло 10 людей. Серед них міг бути і я», – каже пан Віталій і з сумом опускаючи очі.
Сьогодні чоловік мріє лише про завершення війни. Бо для нього це можливість повернення в Україну найрідніших людей: дружини, доньки та онука.
«Війна докорінно змінила моє ставлення до багатьох речей, – каже пан Віталій. – Я зрозумів, що треба жити сьогодні та цінувати життя, а не майно. Я намагаюся радіти моєму новому дому та сподіваюсь, моя родина скоро теж зможе теж оселитися тут у Мирнограді, як у дійсно мирному місті».
Максим Забеля Журналіст, головний редактор Мирноградської міської газети «Рідне місто»
Цей матеріал підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України в межах проекту «Голоси України» за підтримки Європейського центру свободи преси та ЗМІ (ECPMF) та МЗС Німеччини
